«Демони», реж. Наталка Ворожбит
«Демони» базуються на п’єсі Наталки Ворожбит, яку вона написала ще у 2005 році, але згодом переосмислила й адаптувала під сьогодення. У ній ідеться про болючі стосунки між Росією та Україною.
Події фільму відбуваються в селі Сорочинці, що на Полтавщині. Там опиняється росіянин Славік, якого прихищає на зиму місцева жінка Ніна (остання роль Руслани Писанки). Доволі швидко Славік розуміє, що тут щось нечисто.
«Демони» — це містична драма, яка відсилає до спадку Гоголя. Її появи бодай на одному провідному світовому кіномайданчику очікували ще минулоріч, але прем’єра нарешті відбудеться у 2025-му.
«Дім за склом», реж. Тарас Дронь
Медитативний детективний трилер Тараса Дроня розповідає про амбітну архітекторку Вікторію (Ірина Островська), у якої зникає донька. Поліція підозрює, що дівчина причетна до розповсюдження наркотиків. Якщо про це стане відомо, репутація Вікторії опиниться в небезпеці. Щоб завадити цьому, архітекторка починає власне розслідування.
Тарас Дронь («Із зав’язаними очима») продовжує працювати з жанровим кіно, але через авторську призму. Від спортивної драми він перейшов до детективного трилеру — жанру, який має в Україні успішні серіальні приклади («Схованки»), але досі нечасто потрапляв на великі екрани.
Візуально довершений «Дім за склом» вносить свій вклад у заповнення цієї ніші, яка після шаленого успіху книги «Я бачу, вас цікавить пітьма» мала б серйозно зацікавити вітчизняних кіноробів.
«Дім у вогні», реж. Олеся Білецька
Повнометражний дебют Олесі Білецької — це емоційна драма про перші дні повномасштабного вторгнення, ідентичність, мову й вибір, який і досі стоїть перед кожним і кожною, хто вирішив залишитися в Україні.
Головна героїня — молода українська співачка Софія (Анастасія Пустовіт), яка намагається досягти успіху в Лос-Анджелесі. Уперше за чотири роки вона приїжджає до Києва на весілля брата саме напередодні російського повномасштабного вторгнення в Україну. Перед нею постає неможливий вибір між кар’єрою та домом, безпекою та коханням.
«Дім у вогні» повертає на великі екрани Анастасію Пустовіт — зірку «Коли падають дерева» і «Перших ластівок», яка на тривалий час відійшла від кіно заради волонтерства.
«За перемогу», реж. Валентин Васянович
Нова робота Валентина Васяновича, як і «Атлантида», зазирає в недалеке майбутнє. «За перемогу» — це антиутопія про важкі повоєнні роки.
Головний герой фільму — кінорежисер, позбавлений можливості займатися професією, яка наповнювала життя сенсом. Його дружина з донькою вже три роки живуть у Відні й не бачать сенсу повертатися додому з огляду на важку економічну ситуацію в країні. Герой не може приєднатися до сім’ї, бо не здатен реалізуватися за межами України, хоча спостерігає, як на його очах руйнується родина найближчого друга. Герої намагаються віднайти себе в нових обставинах і вірять, що важкий період мине.
Фільм обіцяє стати глибоким особистим висловлюванням режисера й водночас зберегти всі ознаки його монументального стилю, приправивши їх гумором. За чутками, Валентин Васянович сам грає головного персонажа, а частину ролей втілили звукорежисер, художник-постановник фільму й інші учасники знімальної команди.
«Каховський об’єкт», імені режисера поки що не анонсують
«Каховський об’єкт» — друга частина горор-франшизи, що стартувала з «Конотопської відьми». Як і попередня картина, новий фільм експлуатує тематику протистояння з Росією, але робить це значно оригінальніше.
За сюжетом, після підриву Каховської дамби українські військові знаходять таємний радянський бункер. Там у часи СРСР проводили досліди на людях. Минув час, і ті перетворилися на живих мерців. Боротьба із зомбі стає буквально боротьбою з радянським минулим.
Тема зомбі, як не дивно, доволі свіжа для українського кінематографу. Окремі її прояви були переважно в роботах режисерів херсонського треш-кіно. Мейнстримні ж горори переважно лякали фольклорними персонажами. Тому найбільша інтрига «Каховського об’єкта» — чи вдасться картині повторити касовий успіх «Конотопської відьми» з її 50+ мільйонами гривень зборів.
«Кіллхаус», реж. Любомир Левицький
Любомир Левицький роками длубав скелю українського комерційного кіно і мріяв створити успішний фільм про наших героїв. Під час повномасштабного вторгнення він переключився на документалістику (зокрема, зняв доволі успішний «Ми були рекрутами»), але за першої ж нагоди повернувся до старих зацікавлень.
Екшн-трилер «Кіллхаус» бере за основу рятувальну операцію 93-ї бригади «Холодний Яр» під Ізюмом, про яку Левицький вже зняв док «Йди за мною», але змінює конфігурацію учасників і драматизує події. На виході маємо історію про спецоперацію порятунку 14-річної дівчини, яка опинилася в руках ворога. В обмін на неї просять видати американського журналіста, якого вважають шпигуном ЦРУ. Ця операція набирає світового розголосу, до неї підключаються спецслужби США. Події закручуються й обертаються на відчайдушну боротьбу за життя.
«Кіллхаус» знімають за участю ГУР та Третьої окремої штурмової бригади — гарна ідея, яка, окрім рівня екшну, підкріплює дискусію про те, що до фільмів про війну потрібно залучати ветеранів і/або військових.
«Малевич», реж. Дарія Онищенко
«Малевич» — перша спроба в українському ігровому кіно осягнути фігуру художника Казимира Малевича. Байопік будують навколо ідейного конфлікту найзапекліших ворогів: Малевича (Віталій Ажнов) і Татліна (Олександр Новіков). І розповідає він про чотири важливі періоди життя винахідника супрематизму.
Стрічка не дотримується чіткої хронології, проте вміщає події Голодомору, радянських репресій і сучасної війни з Росією. Консультанткою картини виступила Тетяна Філевська, авторка книги «Казимир Малевич. Київський аспект», що дає надію на історичну достовірність зображуваного.
«Медовий місяць», реж. Жанна Озірна
Камерна драма з елементами трилеру про пару, яка опинилася в окупації на Київщині. Стрічка багато в чому базується на реальній історії, яку режисерці розповів безпосередній її учасник.
«Медовий місяць» — це приклад фільму, який розповідає про події повномасштабного вторгнення, не експлуатуючи їх. Фільм тримається на атмосфері й акторській грі Романа Луцького й Ірини Нірші. Тут важить кожен нюанс, жест і шурхіт, а будь-які трагедії, що розгортаються за кадром, вплетені не для шок-контенту, а як чесна трансляція реальності, що її пережили окуповані.
«Мишоловка», реж. Сергій Касторних
Сценарист Сергій Касторних долучився до лав ЗСУ і вважав, що не повернеться у професію. Утім минуло не так багато часу, як у нього виникла ідея і повністю склалося бачення майбутнього фільму.
«Мишоловка» — це клаустрофобічний трилер про чоловіка (Юрій Кулініч), який намагається врятуватися із заблокованого бліндажа. Залишений наодинці зі собою, він не лише робить усе, щоб вижити, а й переосмислює своє минуле.
«Мишоловка» орієнтується на глядацькі трилери, але при цьому не нехтує достовірністю подій на екрані. Така суміш може стати однією з відповідей на питання, як знімати війну сьогодні. Але що з цього вийшло — побачимо вже незабаром.
«Оксана», реж. Шарлен Фав’є
Кадр з фільму «Oксана»
«Оксана» — це копродукція Франції, України й Угорщини. Біографічна стрічка розповідає про Оксану Шачко — активістку руху FEMEN, що виступав проти нормалізації проституції, міліцейського свавілля та проросійських політиків. Оксана перетинала кордони й невпинно боролася за права жінок і свободу самовираження, навіть ризикуючи власним життям.
Шарлен Фав’є розказує історію відомої активістки з феміністичних позицій, водночас імплементуючи в історію українську оптику. Зокрема, до створення «Оксани» долучилося чимало українських кінопрофесіоналів/кінопрофесіоналок, зокрема, акторки Альбіна Корж, Марина Кошкіна та Владислава Коровай.
«Сірі бджоли», реж. Дмитро Мойсеєв
Фільм «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва вже мав два фестивальні покази у 2024-му, але досі не дістався до українського прокату. Це драматична історія двох дорослих чоловіків, які живуть у сірій зоні. Один принципово не бажає залишати дім і так само міцно тримається за проукраїнські погляди. Інший адаптується як може, сповідуючи принцип: у сірій зоні — сіра мораль. Та навіть цей хиткий світ руйнується, коли в селі з’являється російський снайпер.
Стрічка заснована на однойменному романі Андрія Куркова, але зберегла всі ознаки звичного для Дмитра Мойсеєва стилю. Тут присутні медитативність, небагатослівність, безмежна любов до своїх героїв і напівтони, які важать значно більше за прямі проговорення.
«Степне», реж. Марина Врода
«Степне» Марини Вроди — ще один фільм, який устиг зробити фестивальне коло в Україні, але не дістався національного прокату. Як і «Сірі бджоли», це медитативна історія, одним з героїв якої є тиша. Але замість осмислення нинішніх подій тут є глибока рефлексія над травмами й замовчуваннями минулого.
Картина розповідає про Анатолія (Олександр Максяков), який повертається в рідне село, щоб доглядати за хворою матір’ю. Перед смертю вона встигає розповісти сину про скарб, захований десь у сараї. Анатолій починає пошуки й поринає у спогади, що змушують його переоцінити життя.
Ця картина стала повнометражним режисерським дебютом для Марини Вроди, яка також спродюсувала картину і стала співавторкою сценарію.
«Ти — космос», реж. Павло Остріков
Повнометражний фільм Павла Острікова — це лірична комедія, декораціями якої виступають космічний корабель і відкритий космос.
Фільм розповідає про далекобійника з Поділля, який дрейфує в космосі після знищення Землі. Він вважає, що є єдиною людиною у Всесвіті, отже — проживає своє найкраще життя, наскільки це можливо. Аж раптом на зв’язок виходить жінка, яка пробуджує в чоловікові давно забуті почуття.
«Ти — космос» став сенсацією світових жанрових фестивалів, що особливо важливо для нас з позицій культурної дипломатії. Попри численні успіхи українського кіно, воно майже ніколи не потрапляло на фестивалі з такою спеціалізацією. Водночас «Ти — космос» — це дуже глядацьке кіно, яке за балансом авторського бачення й доступності підступає до стрічок Антоніо Лукіча.
Джерело: Зняті в умовах воєнного стану: українські фільми 2025 року
