Олесь Ільченко
Олесь Ільченко, письменник:
— Ніч в українському селі, і не простому, а отому «найкращому селі» — славетній Керелівці, де виріс Тарас Шевченко. У тому селі були переважно три прізвища: Коваленки, Шевченки, Ільченки.
Жінка та її зовсім маленька дочка, виснажені, худі, зморені голодом, потай пробираються до схованки у клуні: там вони тримають свою останню їжу — сушку, переважно сушені вишні. Тільки вночі вони можуть трохи поїсти — так, щоб ніхто не побачив цього, особливо озброєний загін…
Уся їжа з цього села вже вивезена, відібрана в селян. Трупів померлих від голоду ніхто не ховає: мертві лежать уздовж доріг, біля своїх хат. Іноді прибуває «бригада», щоб вилами вантажити на гарбу деякі трупи. Тіла кудись вивозять. Ходять чутки про створену «комісію з розслідування причин голоду». Блюзнірство комуністів не знає меж.
Ця жінка, Марія, і її маленька донька Діана — мої бабуся й мама. Як ви розумієте, вони зуміли вижити під час сталінського геноциду українців, Голодомору.
Прадід Степан Коваленко
Прабабуся Устина Коваленко
Дід Захар Пилипович Ільченко з дружиною Марією Степанівною Коваленко і маленькою дочкою Діаною, 1931 рік.
Школярка Діана Ільченко, 1935 рік
Усі вони зуміли врятуватися під час «голодовки», як вони називали ту катастрофу.
Марина Дадінова, виконавча директорка BRAND UKRAINE:
— Це моя бабуся Фрося. Єфросинія Михайлівна.
Завжди казала: «Не здумайте називати дітей Фроськами!». А мені зараз дуже подобається це ім’я.
Марина Дадінова
Для проєкту Вільяма Нолла «Великі трансформації» і Центру дослідження усної історії та культури ділюсь її історією, щоб додати у строкату ковдру нашої пам’яті про насильницьке перетворення української селянської культури в паралельну радянську на тлі жорстокої колективізації.
Моя бабуся залишилася сиротою в ранньому підлітковому віці. Разом з трьома сестрами. Батько загинув, мати померла від правця: впала з дерева, коли збирала абрикоси, загнала якусь гілочку під шкіру — і померла. Тепер ви можете уявити, звідки в мене готовність до войовничих інтервенцій заради вакцинації.
Війну бабуся пережила в селі на березі Дністра в Одеській області. Наприкінці війни вона вийшла заміж за росіянина-військового і поїхала в далекий Сибір (ненадовго). А її сестрам як сиротам видали після війни «будинок колишнього куркуля». Бабуся казала, що нібито попереднього власника будинку вбили в тому ж будинку.
Єфросинія Михайлівна
Попри пропаганду того, які жахливі люди ці ненажерливі та надзвичайно, надмірно багаті куркулі, бабуся та її сестри згадували, що хата була без деревʼяної підлоги, просто глина. І весь «куркульський слід» полягав у тому, що біля будинку був старий великий сарай, де тримали худобу, щоб годувати сім’ю, а також невеличкий сад з плодовими деревами.
Коли на початку 1950-х після смерті чоловіка бабуся з дітьми повернулася в Україну і вже допомагала з ремонтом будинку сестрам, на горищі знайшла якісь «червоні, напевно, царські» карбованці. Казала, що ще довго всі діти на вулиці гралися цими папірцями.
А потім радянська влада запровадила дуже високий податок на кожне плодове дерево. Податок був таким високим, що сестри не мали з чого його платити. Пам’ятаю, як бабуся Катя, рідна сестра моєї бабусі Фросі, розказувала, як довелося просто взяти сокиру і зрубати потроху весь цей сад, щоб не платити.
Звісно, в житті бабусі був колгосп, навіть депутатство в сільраді (беззмістовна діяльність і «високий статус», а ще — безплатна передплата журналу «Депутат», якого, за словами моєї мами, ніхто ніколи не читав — і він одразу з поштової скриньки йшов на господарські потреби).
Померла бабуся Фрося у 2001-му. І попросила поховати її з бюстом Леніна (такий фарфоровий декор з портретом вождя, що роками припадав пилом у шафі зі скляними дверцятами). Але в 1991-му вона проголосувала за незалежність України, «бо завжди добре хазяйнувати самим».
Незбагненно. Але така наша правда й історія. Ми носимо-носимо ці історії в собі, рідко виносимо їх за межі розмов за столом вдома. Я впевнена, що всі ці історії з нашого колективного несвідомого — це та строката ковдра, в яку ми кутаємось, коли нам холодно, погано, не знаємо, куди йти, або просто хочемо на ручки. Про це варто говорити частіше.
Ірина Славінська, журналістка, перекладачка, літературознавиця, продюсерка UA: Радіо Культура:
— Я дивлюся на старі родинні фото й думаю, як добре видно на них рубіж — шрам 1930-х. Як ошатні міщанські одежинки перетворюються на низько опущені хустки й згаслі втомлені погляди, почорнілі обличчя.
Ірина Славінська
У нашій родині зафіксовані спогади про голоди. Про 1940-ві бабуся згадувала Чернігівщину й хліб з мелених жолудів. Про 1930-ті в сімейних переказах фігурує чудом знайдене на Приазов’ї зерно, яке вигодувало всю родину.
Ця травма зшиває Північ і Південь, різні людські досвіди. Звідти моя звичка дотепер не викидати хліб — усе, що залишається нез’їденим, іде на сухарики до сніданків. Так, тепер є простір споживати це більш естетськи-гедоністично — до кави чи зі смачним сиром (особливо зручно під час блекаутів, бо це ніби постійно готова до вживання їжа). Проте така нова барва не змінює факту витоків — травматичного, витісненого, але присутнього у свідомості спогаду про те, що може бути голодно. Водночас сьогодні я свідома й сюжету про стійкість: ми нащадки тих, хто вижив і вберіг своїх.
