***
[…]
Фронт зупинився за кільканадцять кілометрів від Курахового. Тут починалися лінії окопів, мінні поля, спіральні загородження. Ми лежимо у траві між тими загородженнями біля мінного поля. Витріщаємося на зорі. Вже літо! Паша (капітан) у розхристаній формі:
– Знаєш, мені раптом спало на думку, що в нас тут усе навиворіт. Всесвіт загалом розширюється. Планети, сонця і зірки віддаляються одні від одних. А у нас навпаки.
І справді, окопи під Мар’їнкою, де стояв Паша зі своєю ротою, вузьким вістрям врізалися в територію, зайняту росіянами і сепаратистами. Ті стояли вище, на териконах, і почувалися впевненіше. З кожним днем їхній вогонь ставав точнішим.
Світ Пашиного підрозділу стискався метр за метром.
Під обстрілами солдати вели кротяче життя. Вночі було легше. Вони виходили з нір. Паша міг розлягтися, пожувати травинку й невідступно дивитися в небо. Не звертаючи уваги на глухе бумкання, яке звіддалік розносилося степом.
– Зранку приїде «волга», – сказав він. – Може, привезуть молока? А може, хочеш поїхати до міста?
***
Біля покинутого, напівзруйнованого будинку, з якого війна давно вигнала мешканців, стояла стара «волга», майже труп. У Радянському Союзі такі машини були вершиною шику. Чорні потрапляли до членів партноменклатури. Інші кольори викликали тужливі мрії у решти суспільства. Неможливо було просто купити «волгу». Талони видавали за заслуги. Наукові досягнення, перевиконання виробничих планів, успіхи на партійній ниві. Щастя розподіляли централізовано. Все вирішувала держава. Кому медаль. Кому двокімнатну, а кому трикімнатну квартиру. Кому їздити на роботу велосипедом, а кому машиною. Чекання тривало роками. Купівлю обмивали з родичами й сусідами.
***
Цю «волгу» бійці реанімували переважно за допомогою дроту і скотчу. Світлий колір кузова – здається, алебастровий – ледве проступав крізь іржу та бруд. Машина курсувала усталеним маршрутом: місто – бойова позиція. Возила продукти, перев’язувальні матеріали, ліки, воду, амуніцію, поранених, відпускників, убитих. Брудна обшивка просякла кров’ю.
Водієм був зарослий вояк, який – у майці й з обмотаною довкола голови шматиною – нагадував пірата. Дорога на позицію лежала серед вигорілої піщаної рівнини, між териконами й лісом. Три кілометри по відкритій місцевості. Водій витискав із «волги» все, що міг, бо її колір здалеку привертав увагу. До того ж за нею здіймалася хмара куряви. Комета смерті. Пірат їздив туди й назад по кілька разів на день і через це мав розхитану психіку.
***
Ранок перейшов у передполудень, а Пірата все не було. Дуже припікало. Вояки приречено дивилися в небо. Ані хмаринки. Ще один спекотний день. Наповнений пилом і нудними нарядами на спостережних постах, де люди рухалися, мов роботи.
Петро, кондитер із Полтави: крок уліво, бінокль до очей – на терикони. Крок уперед, бінокль до очей – на ліс. Крок управо, бінокль до очей – на дорогу.
З-за лісу чути щось схоже на звуки двигунів і гусениць. Крок уперед… Нічого не видно, але ж не стояти нерухомо.
– Кажуть, що по нас стріляють дівчата, колишні біатлоністки, – повідомляє Петро й ховається за мішок.
***
На териконі – тому, що навпроти нас, – з’явилися постаті в білому одязі. Так, наче туди піднялася група фелахів у галабеях. Я придивився уважніше. Кожен ніс на плечі інструмент: лопату або кирку.
– Це наші, – каже Петро.
– Як наші?
– Полонені. Копають укріплення. Ті навмисно одягають їх у біле, щоб ми не стріляли. Коли укріпляться, витягнуть на терикон міномети й переб’ють нас.
Фелахи працюють наполегливо. Монотонні розмірені рухи. Раз – раз – раз. Сонце все вище, але їм не можна зупинятися. По той бік насипу їх тримають на мушці охоронці. У принципі, це дуже близько від нас. Якби вони раптом кинули лопати й побігли…
– Міни, – пояснює Петро.
***
Петро – як я згадував – кондитер. Микола — механік. Найдивніше заняття мав Іван: у попередньому житті він працював штурвальним на екскурсійному катері. З професіоналів у розпорядженні Паші був він сам і сержант. Вони й трималися разом. Узимку, коли Паша лише приймав командування ротою і коли вони ще стояли при головній дорозі на Курахове, обидва мешкали в одному бліндажі й спали на сусідніх нарах. Навіть горілку пили з одного кухля. Коли треба було йти на той бік «по язика», теж робили це разом. Приводили. Переляканого. Руки зв’язані за спиною. Морда побита. Штани замочені.
Ліхтарем в очі. Багнет на стіл. Усім вийти, допит. Малий і великий. Пат і Паташон. Сержант високий, із павучими руками. Паша низький, так само худий і жилавий. По центру обличчя – потворно зламаний ніс. І очі. Холодні. Всі їх боялися. Обидва давно мали б відійти на ротацію і відпочивати. Мали б, але комбриг сказав: «Професійні військові всі добровільно залишаються», – тому вже який місяць Паша та сержант воюють «добровільно».
Цим і відрізняються від решти. Вони не записалися до війська з власної волі. Не кинули навчання. Не пішли на війну з патріотичних міркувань. Вони – на роботі.
***
Тиша така, аж у вухах дзвенить. Плюс тридцять п’ять, сонце. Паша приносить мені каву, сідає на ящик від амуніції.
– Штурмують вас? – запитую я.
– Останнього разу йшли широкою лавою. Ніби робили розвідку боєм. Звідти.
– І?
– Та ні. Такі номери не проходять. Відкрита місцевість. Ідуть і гинуть. Безглуздо. Подивись туди. Побачиш три «двохсотих». Це з того штурму. «Двохсоті» – це тіла, трупи, але ніхто так не каже. «Груз 200» і все.
– Де?
– Он там. Почали смердіти, то ми посипали їх хлоркою. Більше не смердять.
Паша простягається і дивиться в небо.
– Глянь, жодної хмаринки. Кава смачна? – питає.
Я хочу сказати, що огидна, але вмикається Василь:
– Я вважаю, що «двохсотих» треба віддавати.
– За що?
– Ні за що. Просто треба віддавати.
***
Позавчора снаряд влучив у кухню. Під маскувальну сітку, яка заміняла навіс від сонця. Всюди валялися м’ясні консерви, розчинна кава, перетворені на місиво свіжі овочі. Заразом згорів невеличкий склад, пожежа також перекинулася на вічно поламану вантажівку поряд. У центрі всесвіту Пашиної роти тепер зяє вирва (ми сидимо з кавою на її краю).
За вісімдесят метрів від вирви – вкопана в землю бочка, яка слугує лазнею. За шістдесят метрів від вирви – туалет, тобто глибока яма, з якої не видно людини в повен зріст. За сорок метрів від вирви – прихований в окремому заглибленні генератор. Генератор – найважливіший. Дивом уцілів. Смердить соляркою. Муркоче басом. Присипляє. Його звук став чимось природним. Не чуєш, коли він працює. Чуєш, коли зупиняється.
***
Знову прилетіло. Влучно. Є втрати. Одного якраз перев’язують. Уламок у стегні. Погано.
***
Паша – очі вибалушені, спітнілий, у бронежилеті – швидко йде в бік бліндажів. Час до часу пробігає кілька метрів дрібним кроком. Зрозуміло, що він зараз вибухне. Його погляд зупиняється на помічникові кухаря. Паша повільно підходить до нього. Молодий – уже як струна. Паша ритмічно криє його матом. Прискіпується, чому їжа не доїхала.
– Де жратва? І де кухар, туди твою мать?
Тепер виструнчується кухар:
– Жратва зараз буде. Тут таке діло, що лиш тепер вдалося проїхати.
Паша знає, що був обстріл. Знає, як ризикують кухар і Пірат, щоб військо мало що їсти, але іноді вогонь буває такий щільний, що все одно ніяк не проскочиш.
– Наведи у себе порядок, – кричить командир на кухаря.
– Слухаюсь, командире. Готовий понести покарання. Люди не винні.
Паша махає рукою.
– Ми привезли свіже молоко, – каже кухар. – Дати кухоль?
– Ви так спішили, що воно вже, мабуть, скисло давно, – нарікає Паша, але кухоль бере.
І м’якне.
***
Усі розуміють, що весь цей скандал не через їжу. А через обстріл. Підрахували втрати. Четверо поранених і один загиблий. Загиблий служив у взводі, який стояв трохи далі, тож Паша не знає, як його звали. Знає тільки позивний.
– Як звали «Танкіста», пам’ятаєш? – запитує він сержанта.
– Ну, «Танкіст».
– Блядь! – Паша розчаровано крутить головою. – Що мені, так і писати в рапорті – «Танкіст»? Глянь документи.
«Танкістом» загиблого називали, бо колись він відбув строкову службу в танкових військах. Для Паші це один із багатьох цивільних, якими йому довелося командувати.
– Нащо мені був потрібен цей «Танкіст», якщо у мене нема танків? Хіба тільки, щоб його тут убили.
Паша зникає у своєму бліндажі. Генератор кашляє, задихається.
– Ваааня! – горлає Паша з-під землі. – Генератор!
Струм мусить бути. Паша закінчує рапорт про чотирьох поранених і одного загиблого.
***
Іван був певен, що пального вистачить до кінця його чергування. Хвилину тому він розповідав мені про свою донечку. Що вона така маленька, аж не впізнала його, коли він приїжджав у відпустку. І що в серпні все закінчиться. Він повернеться і безкоштовно кататиме дочку і дружину на екскурсійному катері. Йому пощастить більше, ніж будівельнику Колі, пораненому сьогодні під лопатку і в руку. Ну і ніж «Танкістові» із сусіднього взводу.
Голос із-під землі:
– Хтось, блядь, знає, як його звали? Ваня! Що з генератором?
***
Ваня хреститься і біжить сорок метрів до генератора. Пірнає в яму. Генератор оживає, повертається до сонного муркотіння. З офіцерського бліндажа доноситься клацання клавіатури. Озивається радіостанція. Начальство.
– Так, доповідаю, четверо поранених, один «двохсотий»…
…
– Зі Славкового взводу, «Танкіст»…
…
– Зовсім молодий, командире. Не можу вийти на зв’язок зі Славком.
…
– Ну, Гриша, Гриша… Чи, може, Саня.
***
Під вечір Пірат заводить «волгу».
– Хочеш поїхати з ним до містечка? – питає Паша.
– Коли ми востаннє бачилися? – відповідаю я питанням на питання.
– Не знаю. Не пам’ятаю. То хочеш до містечка?
– Хочу.
[…]
***
Павел Решка – репортер, розслідувач, воєнний кореспондент, один із найвідоміших журналістів сучасної Польщі.
Автор багатьох репортажних книжок та книжок-розслідувань, найвідоміші з яких «Місце після імперії», «Моя війна» «Далеко від Вавелю», «Далеко від любові», «Жадібність. Як великі компанії ошукують нас», «Чорні люди», «Малі боги. Про бездушність польських лікарів», «Малі боги 2. Як помирають поляки». Працював у Rzeczpospolita, Dziennik, Tygodnik Powszechny, Newsweek Polska. З 2019 року – журналіст тижневика Polityka. Лауреат Премії ім. Даріуша Фікуса (2005). Тричі лауреат престижної премії Radio ZET ім. Анджея Войцеховського (2010, 2018, 2022), востаннє – за цикл репортажів про війну Росії проти України. Лауреат спеціальної відзнаки Радіо ZET «Журналіст десятиліття» (2019).Багаторазовий переможець конкурсу Grand Press.
Переклав з польської Олександр Бойченко.
Книга виходить друком українською за підтримки Польського Інституту у Києві.
