«Багато людей запитували мене, коли виникла ідея досягти Північного полюса. На це питання важко знайти відповідь. Неможливо вказати на певний день чи місяць, що от тоді це вперше спало мені на гадку. Мрія про Північний полюс поступово викристалізувалася під мимовільним впливом моєї попередньої діяльності, яка не мала до неї жодного стосунку. Я почав цікавитися Арктикою ще 1885 року, коли замолоду мою уяву розбурхало читання звітів про дослідження Норденшельда у внутрішніх районах Гренландії. Ці дослідження настільки захопили мій розум, що наступного року я сам здійснив літню подорож до острова. Можливо, ще відтоді в мені поступово зароджувалась надія, що колись я зможу досягти самого полюса. Звичайно, спокуса Півночі, «арктична лихоманка», як її тоді називали, розтеклась моїми венами, і мене охопило фатальне відчуття, що причина і сенс мого існування — розгадати таємниці крижаних твердинь Арктики.
Однак уперше назвати Північний полюс ціллю походу мені випало лише 1898 року, коли перша експедиція Арктичного клубу Пірі вирушила на Північ із чітким наміром (якщо все вдасться) — досягти саме «дев’яностої північної». Відтоді за шість років я зробив шість спроб досягти бажаної мети. Такі «ривки» можливі тільки в санний сезон, який триває приблизно з середини лютого до середини червня. До того часу бракує світла, а після — існує ймовірність, що на шляху до полюса буде забагато відкритої води.
Під час шести попередніх спроб я досяг відповідно 83°52′, 84°17′ та 87°6′ північної широти, остання з яких повернула Сполученим Штатам рекорд «найбільш крайньої Півночі»; цей рекорд деякий час належав Нансену, а в того його відвоював герцог Абруцці.
Перш ніж розповісти про цю останню й успішну експедицію, необхідно повернутися до моєї попередньої експедиції 1905–1906 років. До того, як «Рузвельт» увійшов у порт і я дістався до Нью-Йорка, я планував ще одну подорож на Північ, яку мав намір розпочати якомога скоріше, якщо зможу знайти необхідне фінансування і заразом зберегти здоров’я. За одним із принципів фізики, будь-яке тіло рухається шляхом найменшого опору, але, очевидно, цей принцип не стосується волі людини. Будь-які фізичні чи психологічні перешкоди, які з’являлись на моєму шляху — чи то відкрита ополонка, чи то мінливості долі — зрештою ставали поштовхом до ухвалення непохитного рішення досягти визначеної мети мого життя, якщо, звісно, вдасться прожити достатньо довго.
Після повернення додому 1906 року містер Джесуп, президент Арктичного клубу Пірі, підбадьорив мене, пообіцявши допомогти здійснити ще одну подорож на Північ. Він
так щедро сприяв моїм колишнім експедиціям, що на його честь я назвав найвіддаленішу північну точку суші на світі — 83°39′ північної широти — мисом Моррис-Джесуп. Його обіцянка означала, що мені не доведеться клянчити гроші в тих, хто більш-менш готовий їх дати, чи в тих, хто неохоче з ними прощається.
Зиму 1906–1907 років і весну 1907 я присвятив тому, щоб показати світові результати попередньої експедиції і, наскільки можливо, зацікавити друзів іншою. У нас був корабель, який у 1905 році коштував приблизно 100 тисяч доларів, але не вистачало ще 75 тисяч на нові котли та інше обладнання, а також на експлуатаційні витрати. Попри те, що більшу частину необхідних коштів зібрали члени та друзі Арктичного клубу Пірі, значні суми надходили також з різних куточків країни із внесками від 100 до 5 і навіть 1 долара. Ці невеликі пожертви ми цінували не менше, ніж великі, тому що вони свідчили про прихильність і зацікавленість населення. Це показало мені, що за духом експедиція була загальнонаціональною справою, хоч і фінансували її приватні особи.
Нарешті ми знайшли вдосталь коштів, щоб укласти контракт на поставку нових котлів для «Рузвельта» та вдосконалити його конструкцію, що допоможе краще підготувати судно для наступної подорожі, а саме: розширити житлові приміщення для екіпажу в носовій частині корабля, встановити рейкове вітрило на фок-щоглі та дещо змінити внутрішнє облаштування. Що ж до загальних характеристик корабля, то він виявився вже добре пристосованим для походу до призначеної мети, тож серйозної перебудови не потребував.
З досвіду я знав, що можливі затримки під час подорожі на Північ, але затримки суднових підрядників удома не входили до моїх розрахунків і неабияк дратували. Контракти на здійснення робіт на «Рузвельті» підписали взимку, де вказали терміни виконання — до 1 липня 1907‐го року. Окрім контрактних угод, мене неодноразово запевняли і давали мені усні обіцянки, що роботу неодмінно завершать до цього дня, натомість нові котли не змогли встановити аж до вересня, чим зруйнували плани вирушити на Північ улітку 1907 року.
Те, що підрядники не дотримали свого слова, призвело до затримки на рік, і це стало для мене серйозним ударом. Це означало, що я розпочну боротьбу на рік старшим. Це відкладало початок експедиції з усіма можливими непередбаченими наслідками: хто знає, що станеться протягом наступного року. Це віщувало смуток від краху всіх моїх надій.
Того дня, коли стало до болю очевидно, що я точно не ви‐рушу на Північ того року, в мене виникло те ж саме відчуття, що й тоді, коли мені довелося повернути назад із 87°6′ північної широти. Замість великої нагороди, заради якої я був на волосині від смерті, я мав лише не варту уваги дрібницю — «найпівнічнішу точку». На щастя, я не знав, що доля уже тоді стиснула кулак для ще одного, більш нищівного удару.
Поки я намагався набратися терпіння через невиправдану затримку, сталося найтяжче за всі роки моєї роботи в Арктиці лихо — помер мій друг Моррис Джесуп. Без його обіцяної допомоги майбутня експедиція здавалася неможливою. Можна сміливо стверджувати, що Арктичний клуб Пірі своїм заснуванням та успішною роботою дотепер завдячував саме йому. Та зі смертю Морриса я втратив не лише фінансову опору в роботі — я втратив близького друга, якому цілком довіряв. Певний час здавалося, що це кінець: всі зусилля та гроші, вкладені у проєкт, витрачені даремно. Смерть містера Джесупа наклалася на затримку, спричинену підрядниками, і здавалась цілковитою поразкою, яка повністю нас паралізувала.
Погіршувало стан і те, що не бракувало людей із «добрими намірами», які запевняли мене, що річна затримка та смерть містера Джесупа — це попередження, знак, що я ніколи не знайду полюса.
Проте коли я опанував себе і тверезо поглянув на ситуацію, то зрозумів, що цей проєкт був чимось надто великим, щоби так-от просто згинути — він не зникне безслідно. Це відчуття допомогло мені подолати багато мертвих точок утоми та цілковитого нерозуміння, де взяти решту грошей на експедицію».
Джерело: «Розгадати таємниці крижаних твердинь Арктики»: уривок із книги Роберта Пірі «Північний полюс»
