Ольга Мусафірова
Чи всі тії сади цвітуть,
що весною розвиваються?..
Після смерті мого батька мама протягом року перебувала в такій тихій безмежній скорботі, що танула як свічка. Не рятував навіть малий онук, якого ми підкидали їй до Гайсина з Києва. Про те, щоб умовити переїхати до нас, не було навіть мови. «Ти що, — вимучено посміхалася вона, — як же я їх покину…». Їх — малося на увазі, могили.
Свіжу, батькову, бабусину, двох бабусиних рідних сестер, прадідуся і прабабусі, а ще три кенотафи, хоча тоді ми такого визначення не знали і не вживали. Просто в надгробки були вмонтовані овали-фотографії трьох чоловіків з великої родини Осовських, чий прах з різних причин так і не потрапив на вічний спочинок додому.
Розповім про долю одного з них, Степана Харитоновича Скотенюка, чоловіка Віри Олександрівни Осовської, старшої сестри моєї бабусі. Ні Степана Харитоновича, ні Віри Олександрівни я не застала, вони пішли з життя до мого народження. Він — у 1937-му, вона — у 1953-му. Але спершу скажу, звідки я про них доволі докладно знаю.
Коли мої вмовляння мами не дали жодного результату, я купила загальний зошит у блакитній обкладинці й тоном, яким лише кілька разів за життя дозволяв собі батько, ще й пристукнувши долонею по столу, сказала: «Значить, так! Мусиш написати історію родини. Все, що пам’ятаєш, що тобі свого часу розповідали старші. Без купюр. Робитимеш посилання на листи, документи, фотокартки — он який стос альбомів! Я перевірятиму кожного місяця».
Світла пам’ять мамі: вона, вчителька, залишила нам спадок, торкатися якого щемно, страшно і цікаво водночас.
Отже, Віра Осовська, народжена 1891 року, тендітна, темноволоса, хвороблива (мала плеврит) і навіть у дорослому віці вражала дитячою незахищеністю. Первісток, улюблениця батьків, вона була обдарована музичним слухом, обожнювала книжки, уникала товариства ровесників і взагалі компаній — така собі «тургенєвська баришня» з повітового містечка. Мріяла стати вчителькою, тим більше, що навчання в «міністерській» гімназії в Немирові, піклувальницею якої була княгиня Щербатова, давало цю можливість зразу, без жіночих учительських курсів.
Батьки прийняли вибір Віри. Відпустили на квартиру до далекої родички, на «шалену відстань», за п’ятдесят з гаком кілометрів від дому. З Гайсина до Немирова вона зазвичай добиралася вузькоколійкою, тим самим «праздношатающімся», за Шолом-Алейхемом, потягом, який на години зупинявся в полях, а пасажири мали можливість або подрімати серед різнотрав’я, або навідатися за молоком до найближчого села.
На своє 19-річчя Віра приїхала до батьківського дому разом з нареченим і хлопчиком років семи. Коли, за яких обставин познайомився з нею Степан Харитонович Скотенюк, удівець із сином Левком, інспектор народних училищ, на дванадцять років старший за Віру, можу лише фантазувати — у маминому зошиті про то ні слова. Чогось упевнена: без потяга не обійшлося.
Степан Харитонович, поруч з ним Левко, Віра в білому платті, фото дореволюційне.
Рідні намагалися відмовляти. Та тендітна Віра виявила крицеву вдачу: «Я його кохаю». Коротко кажучи, пара взяла шлюб і повінчалася. Власних дітей вони не мали. Левко називав мачуху «Віруся», як тато, і хто не знав, вважали, що то донька і син Степана Харитоновича. Жити стали в селі Зятківці, що коло Гайсина. У 20-х роках уже обоє викладали у школі, вона — німецьку мову, він — фізику. У нього також був неабиякий музичний хист.
«Пара співала на два голоси так, що влітку сусіди просили не зачиняти вікна (винаймали половину хати)», — цитую мамині записи. «Співали українські пісні й романси, Степан Харитонович знав їх безліч.
Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та вірненько любить,
Та сказать не посміє.
Сидить голуб на дубочку,
А голубка на вишні,
Ой скажи, скажи, молодий козаче,
Що у тебе на мислі…
Або цю:
Чи всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються,
Чи всі тії та й вінчаються,
Що любляться та кохаються?
Половина тих садів цвіте,
Половина осипається,
Одна пара та вінчається,
А другая розлучається».
Степан Харитонович походив із селянської родини, рано осиротів, власними силами й розумом здобув освіту, його погляди стали для Вірусі значущими. Вдома в них збиралося товариство, усі у вишитих сорочках, і розмови, мабуть, вели відповідні. Віру, що завжди уникала компаній, наче підмінили. «Вони виглядали напрочуд гармонійною парою, і навколо них гуртувалася сільська інтелігенція», — цитую знову.
У Зятківцях учителював відомий нині фольклорист Гнат Трохимович Танцюра, він також приятелював зі Скотенюком. Набагато пізніше моя мама стала ученицею Гната Трохимовича, а 1994 року, коли, власне, вона записувала спогади до загального зошита з блакитною обкладинкою, гайсинська районна газета «Трибуна праці» надрукувала статтю «Про вчителя слово», де автор-ветеран згадував своїх вихователів, Гната Трохимовича і Степана Харитоновича.
Уся родина по маминій лінії: чоловік з добрими очима, вусами й залисинами, у мундирі — Степан Харитонович (верхній ряд праворуч), Левко в самому центрі внизу (з великим білим коміром і манжетами), Віра — чорнява, кучерява, руки склала на грудях (друга ліворуч), поруч з офіцером, старшим братом Олександром.
На початку грудня 1937 року, вночі, як заведено, до Степана Харитоновича і Віри прийшли енкавеесники. Левко — на той час уже дорослий, одружений — мешкав окремо, на Київщині. Перетрусили бібліотеку, вигорнули речі з шафи, прихопили як докази кілька фото (на одних Скотенюк — у мундирі царських часів, на іншому — у вишиванці), забрали господаря зі собою. Власне, більше рідні його не бачили.
Зі школи «дружину ворога народу» й «буржуазного націоналіста» відразу звільнили, влаштуватися на нову роботу годі було й думати. Віра писала листи до Москви, до Сталіна й уряду, благала розібратися й випустити ні в чому не винну і вже немолоду людину. Відповіді не отримала. Та хтось із «добрих людей» шепнув, що Скотенюка тримають у Вінниці. Чи треба казати, в які борги залазила Віра, купуючи їстівне, вистоюючи в чергах під в’язницею і передаючи черговій «добрій людині» серед тюремної обслуги те, що вдалося зібрати? Просто так передавала, ще й дякувала за послугу…
Померла вона в 1953-му, за кілька місяців по смерті Сталіна, заповівши середній сестрі, Ользі, моїй майбутній бабусі, дізнатися про долю її Степана.
Спомин з раннього дитинства: бабуся разом з мамою пишуть лист на адресу «Москва, Кремль», а ще — на телепередачу «Брестская крепость», яку вів письменник Сергій Смирнов. До нього, котрий самотужки взявся знаходити бійців, зниклих безвісти на війні, кинувся, здається, весь Союз. Бо, крім Степана Харитоновича, який згинув десь у Сибіру (так вважали в родині), з війни не повернулися ані Левко Скотенюк, ані Микола Осовський, молодший брат Віри й Ольги.
Направду диво, але відомості про Миколу «Брестская крепость» таки відшукала: «пал смертью храбрых под Сталинградом, похоронен в братской могиле». Та про батька й сина Скотенюків державні архіви не мали відомостей. І кенотафи давали все менше надії. Мама також, на жаль, не дочекалася…
скрин з архівних документів
Тільки порівняно недавно завдяки Українському інституту національної пам’яті, коли було створено Національний банк репресованих, я і моя родина знайшли підтвердження: Степана Харитоновича Скотенюка, стаття 54-10 КК УРСР (контрреволюційна діяльність), вчителя, безпартійного, засудили до вищої міри покарання, розстрілу 14.12.1937 року, а виконали вирок 16.01.1938. Дуже швидко все відбулося і, скоріше за все, прямо в Гайсинському відділі НКВС. Реабілітували чоловіка 23 грудня 1989 року.
А про мобілізованого в селі Тальне Київської області бійця Червоної армії Левка Степановича Скотенюка розповіла створена ентузіастами «Книга пам’яті шталагу 349», гітлерівського концтабору в Умані: загинув від ран 27.09.1942 року…
Сторінка з Книги пам’яті шталагу 349 (Умань), де зазначено, що там загинув Скотенюк Лев у 1942 році.
Сади весною розцвіли, та цвіт побило.
