«Вулкан» і «Редакція», два фільми режисера і сценариста Романа Бондарчука становлять єдину і логічно взаємопов’язану херсонську дилогію. Події стрічок відбуваються в міфологізованому і гротескному просторі Херсонщини, що застряг десь посередині між двома полюсами: соціальним («кухонна раковина» Майка Лі) й фантастичним (магічний реалізм Карлоса Кастанеди).
У херсонських степах Бондарчука панують типові злидні «провінційної України» (і не робімо вигляду, що це не так): насильство, бідність, свавілля і мракобісся. Піски Херсонщини затягують і більше не відпускають: головний герой «Вулкану», подібно до героя Шона Пенна в «Повороті» (1997), потрапляє в південне містечко, з якого буквально не може вибратися. І водночас реальність цієї Херсонщини казкова й чудернацька. Дива тут трапляються на кожному кроці: співають померлі музичні колективи, відбуваються язичницько-езотеричні обряди. Навіть прізвища місцевих жителів можуть бути чисто казкові, як-от Хорошайло. На Херсонщині Бондарчука, в його особистому кінематографічному всесвіті, смішно і небезпечно, тужливо і дивно. Усе тут як у кривому дзеркалі: водночас справжнє і неможливе.
Під час зйомок фільму
Саме тому психологічні портрети героїв «Вулкану» і «Редакції» такі спрощені, що майже відсутні: люди тут не люди, а скоріше типажі, образи, архетипи. У «Редакції» головний герой — ідеалізований юнак Юра (Дмитро Багненко), якому болісно від неправди. Змушений поміняти професію співробітника краєзнавчого музею на журналіста-розслідувача, Юра зустрічає таку саму ідеалізовану колегу-розумницю Леру (Жанна Озірна), що застосовує фемінітиви, допомагає військовим, обурюється сексуальним насильством, майстерно докопується до істини — словом, союз Лери і Юри затверджений на небесах! Але проти молодих коханців, звичайно ж, виступає жорстокий світ «дорослих дядь і тьоть», (більше схожий на бестіарій Кафки й Босха), від корумпованих чиновників і кримінальних авторитетів до брехливих газетярів і іноземних шахраїв.
Дмитро Багненко та Жанна Озірна у фільмі «Редакція» (
Юра, Лера й декотрі їхні друзі — як уже згаданий Хорошайло, що зі словами «Не пропадать же правді!» передає Юрі портфель з компроматом на місцеву владу, — уособлюють сили добра і прогресу, тієї чесної, європейської та демократичної України, яку неможливо не ототожнити з «Небесним Єрусалимом». А от на іншому боці — регресивні продажні сили, аморальні пристосуванці, які тягнуть країну у прірву, а точніше не дають їй видертися з пострадянського минулого. У цьому «Редакція» віддзеркалює нашу політичну колективну свідомість, перепрошую, незрілу й інфантильну.
Коли Роман Бондарчук критикує старий світ пройдисвітів і лиходіїв, висміює продажність ЗМІ, готових опублікувати будь-що за прийнятні гроші, чи убогість передвиборчих кампаній, розрахованих на теле- й тікток-аудиторію, він цілить у самісіньке яблучко. «Редакція» — якою фантастичною не була б ця стрічка — в першу чергу є політичною сатирою. З підпаленими херсонськими лісами, написом «ПТН ПНХ» і потріпаним українським прапором. Сприймати українську (політичну) реальність з погляду здорового глузду просто неможливо — саме тому фільми Бондарчука тяжіють до магічного реалізму. А як ще можна переповісти і збагнути ту дичину, яка десятиліттями розгортається на наших очах?!
Кадр з фільму ‘Редакція’
У світі «Редакції» (читай, українському світі) можновладці виступають абсолютними господарями усього й усіх. Вони здатні зупинити чи розпочати кримінальне слідство (а це найдієвіший інструмент управління суспільством); вони беруть усе, що їм заманеться; вони багатіють і жирують. Але найголовніше: вони створюють і підживлюють зручну для них політичну систему, яка і є злодієм номер один у фільмах Бондарчука. Саме з цією системою, з цим могутнім левіафаном, б’ються герої «Вулкану» й «Редакції».
Та Бондарчук не зупиняється на самих можновладцях, бандитах і блогерах (і блогерках), що обслуговують їхні інтереси. Він іде далі й стукає у двері «звичайного народу» — правда, ніхто не хоче йому відчиняти. Про народ у «Редакції» кажуть: «Люди хочуть їсти, пити, веселитися, трахатись, молитися — бо вони просто люди». А народ про можновладців каже таке: «Люди його [помічника мера] рівня не погані і не хороші — вони інші… складніші». Ось де «Редакція», так би мовити, працює, ось де фільм показує себе з найкращого боку — коли він у дусі режисера Антоніо Лукіча сатирично осмислює нашу бідну й нещасну постсовково-соцмережну дійсність. «Фейк — це наша реальність», — повчають у «Редакції». «Усе, що мені необхідно знати, мені повідомлять», — каже типова директорка типового краєзнавчого музею.
Кадр з фільму ‘Редакція’
Та проблема «Редакції» не у хворобі, а в запропонованих ліках. У тих героях, про яких злі можновладці говорять «мудаки зі своїми реформами». Колективні Юра і Лера — борці за правду в ім’я справедливості! — справляють враження карикатурних персон, хоча мали б викликати захоплення й повагу. Їхні образи — типові (типовіше нема куди!) свідомі громадяни з утопічного «Небесного Єрусалиму», що б’ються за новий справедливий світ, у якому завжди сяятиме сонце, усі будуть молоді й красиві, ніхто не буде ображений і далі за списком. Хрестоматійна тут сцена розмови, коли Юра запитує Леру про вогнепальну зброю, яку він знаходить у її підвалі. Виявляється, Лера тримає її для тих часів, коли потрібно буде знову змінювати країну на краще (і страшно це визнавати, але в цей момент мимоволі задумуєшся про якийсь антивладний меседж «Редакції»). Але фінал фільму повністю суперечить твердженню Лери: у ньому знаходиться місце і для Володимира Зеленського, і для Бориса Джонсона, і навіть для Боно з U2. Тож революцію скасовано?
Ні, але справа в нашій інтерпретації революції, розумінні її суті (тут гріх не згадати «Мрійників» Бернардо Бертолуччі). Бондарчук дуже влучно окреслює проблему (нагадаю, що фільм знято ще до повномасштабного вторгнення), але запропоноване рішення — чиста вигадка, найбільша фантастика з усього, що відбувається в стрічці. У реальності Юра залишився б робити кар’єру в редакції, а Лера звільнилася б і стала коуч-тренеркою. Це банальна реальність, від якої ми постійно відвертаємося заради підліткових фантазій. Сучасному українському фільму, який нерухомо завмер в одній-єдиній політичній площині, страшенно бракує складності. Бо світ складний. І вчорашня колективна Ґрета Тунберг, яка викликала захоплення (майже релігійний фанатизм!) усього світу, сьогодні вже його… гм… чомусь не викликає. Правий був дідусь з «Редакції»: «Не розпорошуйся». Замість того, щоб безконечно сперечатися про те, яким саме має бути «Небесний Єрусалим», зі стінами якого кольору, з воротами якої висоти, вартувало б принаймні закласти фундамент.
Кадр з фільму ‘Редакція’
Джерело: «Редакція» Романа Бондарчука: політична сатира у стилі магічного реалізму
