Навіть із однієї сцени можна зрозуміти, що це трилер. Перевернутий стіл, актор у шкіряному жилеті на голий торс, акторка, яка лежить на підлозі. Він примусово випрямляє їй коліна. Вона розповідає про те, як хотіла бути в безпеці. Ще одна акторка, ніби альтер-его, спостерігає за сценою збоку.
Режисерка і хореографка вистави Кристина Шишкарьова та драматургиня Юлія Гончар регулюють процес у Театрі Драматургів. Юлія майже не втручається: «Кристина запропонувала все робити задом наперед. Спочатку я така: «Це ж було вже, у Гаспара Ное». Думала, що зруйнується вся моя структура. Але актори сказали, що їм так легше. Цей підхід ніби додав додаткових сенсів», – розповідає Гончар.
Сцена, яку репетирують актори, за схожим сценарієм програвалася в реальному житті. Тож естетизація насильства, звинувачення жертви та об’єктивація жінок – не пафосні терміни, а цілком реальний життєвий досвід драматургині й співзасновниці Театру Драматургів Юлії Гончар. Для неї знайомство в Tinder на одну ніч обернулося на травматичний досвід, який вона не може відпустити більше п’яти років. Щоби не трамувати ще й глядача, до роботи над виставою долучили психодраматистку.
Згодом у театр підвозять частину декорацій. Сценографію робить сучасна художниця Аліна Якубенко. Костюми – Анастасія Падалка, яка отримала гран-прі Ukrainian Fashion Week за серію робіт «Жертва – кривдник». Для постановки також створюють саундтрек – над цим працює українська композиторка Дарья Вештак.
Хоч ми й у театрі, але тут є оператор – він знімає реаліті-шоу: глядачі зможуть побачити не лише результат, але й процес. Редакторка Віледжа Вікторія Кіхтенко теж потрапила у реаліті, поки говорила з драматургинею Юлією Гончар.
Синці, «Відпочинок» і БДСМ: півтори доби разом після знайомства в Tinder
«Червоні прапорці» я помітила ще при знайомстві. Ми зустрілися на Поштовій площі, біля фонтанів. Алекс одразу дуже сильно мене обійняв і почав говорити романтичними кліше: казав, що ми тисячу років знайомі, наскільки ми схожі, яка в мене ніжна шкіра. Він не виглядав, як чудовисько з мультика. Це реально був дуже симпатичний, імпозантний та харизматичний чувак», – розповідає Юлія.
Набережна, Алекс багато й швидко говорив, поцілунки, жарти про БДСМ, «швидке проникнення» – і вони вже їдуть у ЖК «Відпочинок». «Мені здалося, що це безпечна будівля, де нічого поганого не може статися» – додає дівчина. Після жартів на кшталт «я тебе прив’яжу, я маніяк» почалися дії.
«Алекс мене повалив на ліжко. Він був готовий навалитися на мене без презерватива. Я така: «Нє-нє, давай із презервативом». Але він просто просто привалив мене ще більше й продовжив. Я намагалася опиратися, але зрозуміла, що вже нічого не вдію. Моє тіло заклякло».
Він забороняв мені кудись виходити, навіть на балкон я виходила під наглядом. Навіть не дозволяв робити йогу. Це був дуже безвольний стан. Не можу сказати, що я намагалася щось зробити – зв’язатися з рідними чи поліцією. Пам’ятаю, що мені навіть двічі дзвонили друзі, але я просто скидувала – настільки боялася його й того, що він стежив за мною.
Ніхто мене не тримав із ножем біля горла. Усе закінчилося через півтора дні, коли він абсолютно спокійно сказав, що зараз прийде прибиральниця й нам треба збиратися. Мабуть, йому просто набридло й він зі мною награвся.
Відчуття, що це було ненормально, прийшло вже за кілька годин після цього досвіду. Ніби кров повертається в закляклі кінцівки й ти знову починаєш відчувать себе й своє тіло. Я відчула, що весь час була голодна – він нічого не давав мені їсти, а сама я не могла замовити.
Після цього ми більше не бачилися, хоча він мені писав. Це було дивне повідомлення: він казав, що бачив мене на вулиці, коли гуляв, і я нібито була з чоловіком і дитиною. Це було дивно. Взагалі у мене був порив із ним зустрітися, все висловити, але я себе зупинила.
Подруги мене запитували, чому я не поскаржилася в підтримку Tinder. Насправді мені було страшно. Алекс мені розповідав, що він дуже впливова особистість, мовляв, у нього такі зв’язки, що він мене всюди дістане. Це не було сказано прямим текстом, але постійно проявлялося в його промовах. Я потім гуглила, і він справді проскакує у статтях.
Але я не могла мовчати, розповіла все друзям. Вони мене не те, щоб засуджували, просто казали: «Ти ж розуміла, що one night stand може так закінчитися». Так, це не був мій перший one night stand. Я просто хотіла нормального ставлення, просто хотіла сексу, і я не бачу в цьому проблеми. Хоча, наприклад, режисерка вистави, Кристина, сказала мені, що ніколи би не поїхала з людиною, якщо бачить її вперше. Але я авантюристка, мені цікаво спілкуватися з людьми.
Мені важко було тримати це в секреті й від близьких, тому я розповіла батьку й бабусі. Мій батько дуже злякався. Він медик, тому одразу повів мене здавати аналізи, щоби визначити, чи немає вагітності чи хвороб, які передаються статевим шляхом. Думки про те, щоби йти в поліцію, не було. До того ж, побоїв у мене було не так багато.
В нашій родині вже був подібний досвід, у моєї мами. Вона померла, коли мені було 12 років. Загалом ми це не обговорювали, але зі слів бабусі я знаю, що мама ходила в совєтську міліцію. Там було ставлення, ніби до якоїсь недалекої дівчини, яка сама спровокувала згвалтування, а медичні огляди після насильства фактично були ще одним насильством».
Вистава, яка (не) травмує
Цей досвід стався зі мною доволі давно, близько п’яти років тому. П’єсу я написала три роки тому, фейсбук нещодавно викинув нагадування.Весь досвід, який я описую у п’єсі – реальний. Єдине, що я додала – це про досвід жінок, які знайшли в собі сили опиратися кривднику. Я зробила ресьорч – деякі навіть отримали строк. Наприклад, в Україні був випадок, коли дівчина, на відміну від мене, опиралася, і пошкодила кривника. Вона отримала два роки в’язниці. Й ми у п’єсі зачитуємо цей «вирок».
Перші відгуки про п’єсу були на кшталт: «Мені навіть страшно було це читати, я не дочитав (-ла) до кінця». Спочатку казали, що з ними такого не було, але потім починали пригадувати: «Правда, один раз було, шо мене один чоловік закинув у кущі». Просто це речі, які вони витісняли з пам’яті.
Героїню втілюють Аня і Яна. Я навмисне добирала такі імена, щоби вони були акронімами, ніби віддзеркалювали одна одну. Аня – більш наївна сторона, а Яна – більш раціональна. Аня після цього травматичного досвіду з чоловіком ніби померла, як і її віра в любов. Але Яна сильна, у неї є броня, і вона не підпускає чоловіків близько. Це така матюклива подруга, яка може стати «холодним дощем». Вона намагається захистити Аню, можна навіть сказати, що в них гомосексуальні стосунки. Режисерка [Кристина Шишкарьова] каже, що там є і материнські почуття. Яна також грає роль моєї бабусі (у реальній історії бабуся почала мене розпитувати, що сталося, коли я повернулася після побачення з Алексом).
Над постановкою ми працюємо з психодраматисткою Надією Михайлюк. Це співзасновниця Київського міжнародного інституту психодрами. Я також зараз навчаюся на психодраматистку. Після початку повномасштабної війни я зрозуміла, що всі так чи інакше травмовані подіями, які зараз відбуваються, навіть якщо не беруть участі в бойових діях. Тому я вирішила, що на майданчику обов’язково має бути присутній психотерапевт: щоби не я контейнерувала всі ці емоції, які будуть виникати, а щоби це була спеціалістка, яка має перспективу зовні.
Спеціалістка також була присутня на кастингу. До нас прийшло близько 50 дівчат, і, не змовляючись, вони одразу починали розповідати про свої травматичні досвіди. І те, що є людина, яка може все це в разі чого розрулити, давало відчуття комфортного простору. Це було тепло, потім ми навіть листувалися з цими дівчатами.
Я боюся глядача в Україні. Наскільки він буде залучений у виставу? Може, навіть захоче встати й піти чи перервати виставу. Може, хтось впізнає себе, спливують речі, приховані в підсвідомості. Може, ця вистава вбереже когось від таких Алексів.
Не скажу, що боюся поразки й критики, скоріше того, що ця постановка когось тригерне чи травмує. Я багато працювала в театрами в Німеччині, й там будь-яка театральна подія стає початком великої дискусії у суспільстві. Наприклад, після однієї із вистав режисер вивів на сцену чоловіка за 70, який зазнав сексуального насильства з боку священика у дитинстві, й цей чоловік розповів свою історію. Це справило на мене велике враження. Я подумала, що для цього треба мати дуже велику силу. Свідки мають говорити про себе в українському театрі – зараз цей механізм лише запускається, як-от із Театром Ветеранів.
Навіщо треба знімати реаліті-шоу
Я не люблю репетиції, але наші – люблю, бо вони смішні. Незважаючи на важку тему й жорсткі сцени. Механізм захисту – постійна іронія.
Для мене важлива роль камери. Це ніби великий брат, який дивиться за тобою. Змінюється моя поведінка, поведінка акторів та глядача, і виходить абсолютна інша історія. Ми й раніше документували процес створення, але зараз вирішили також показувати його в соціальних мережах [Instagram драматургині Юлії Гончар і Театру Драматургів, пізніше – YouTube театру].
Так, реаліті без сценарію може бути нудним. Мої знайомі режисери та монтажери, які працюють на реліті, кажуть про те, що часто доводиться йти на провокацію – знаходити вразливі точки героїв, емоційно маніпулювати. І за кілька годин, коли людина вже потом сходить, вона випалить: «Я вам все розкажу, тільки від’їбіться від мене». Мені це не подобається.
Реаліті-шоу – це експеримент для мене. Я полюбила театр, ще коли мені було 16, але не могла зрозуміти, з яких елементів він складається. Тож хочеться дати людям уявлення про те, як створюється ця магія і як з’являється цей цікавий світ.
Придбати квитки на виставу «Поза мовчання» покажуть 27 і 28 листопада можна на сайті. Також можна придбати їх без комісії: заповнити форму та розрахуватися готівкою в Театрі Драматургів (вулиця Петра Сагайдачного, 25-Г). Глядачі також отримають безоплатний місячний доступ до застосунку «Катерина», за допомогою якого можна викликати групи мобільного реагування в небезпечних ситуаціях.
Фото: Сергій Мирошніченко
Джерело: Театральний трилер про one night stand і Tinder. Як реальна історія драматургині стала виставою
