Яку роль відіграли геологія, фізика та стоматологія у найважливішому вторгненні Другої світової?
Щодо геології, Союзники планували вторгнутися у Францію з кількома тисячами одиниць важкої техніки. Отже, вони мали ретельно обрати місце для висадки: з вантажівок і танків буде мало користі, якщо вони по осі загрузнуть у багнюці. Тому штаб генерала Ейзенгауера організував на материковій Європі кілька геологічних розвідок, щоб знайти найбільш підходящі пляжі. Геологи діставалися узбережжя вночі на надувних човнах і надмалих субмаринах, часто долаючи останні кілька кілометрів уплав. Під покровом темряви вони оглядали пляж і брали зразки ґрунту для аналізу в лабораторії. Також вони міряли глибину в різних точках і картографували швидкість та силу течії. (На їхнє роздратування, щоразу як шторм зрушував багно, мул і пісок, їм доводилося повертатися і заново все позначати.) Пропрацювавши цілу ніч, вони пірнали у воду і кілька кілометрів пливли назад до човнів і субмарин.
Розвідники виконали приголомшливу роботу, яка поєднувала в собі небезпеку таємних операцій і ретельність наукових досліджень. Утім, вони все ж припустилися видовищної помилки: однієї ночі розвідники забули земляний бур у місці, де нацисти запросто могли його знайти. Позаяк його присутність на пляжі могла видати місце майбутньої висадки, Союзники цілком серйозно подумували зібрати кожен бур у вільному світі, повантажити їх на літаки і скинути на французькі пляжі, щоб збити нацистів із пантелику. На жаль, бурового бомбардування так і не відбулося — почасти через брак цих інструментів у війну.
На додаток до порпання в грязюці, геологи вивчали аерофотознімки. Слідом за фізиками-ядерниками, які досліджували будову атома, бомбардуючи їх нейтронами, ге‑
ологи збагнули — скинуті з літаків бомби можуть багато розповісти про ландшафт Нормандії. Особливо їх цікавили форми кратерів. Міцні когезійні ґрунти — по яких можна проїхати танком — утворювали U‑подібні вирви з крутими краями і великими твердими шматками матеріалу в навколишньому ореолі. Натомість у пухких і розмитих ґрунтах лишалися V‑подібні вирви з багном і невеличкими шматками матеріалу в ореолі. Також німцям аговкнулися крадіжки возів у французьких селян, якими вони перевозили важке обладнання, позаяк із глибини колій можна було зробити висновок про стабільність нижніх шарів ґрунту.
З огляду на це геологи переконали штаб Ейзенгауера відмовитися від першочергового місця висадки і звернути увагу на плацдарм «Омаха» — він був за кілька кілометрів на
схід і обіцяв краще зчеплення з поверхнею. Завдяки їм Союзники у перший день операції успішно десантували на пляж 8851 одиницю важкої техніки і понад 150 000 одиниць у перші сім тижнів. До того ж принаймні один геолог взяв участь у висадці разом із солдатами, щоб вони, так би мовити, не втратили землю з‑під ніг; також протягом наступних двох місяців невеликі команди геологів допомогли закласти двадцять украй важливих аеродромів. Безперечно, левова частка заслуг за висадку в Нормандії належить солдатам, але значну роль у ній відіграли і геологи, які вказали їм, куди ступати.
* * *
Що ж до ролі фізиків-ядерників, то вона, знову ж таки, стосувалася брудних бомб. Хоч нацисти і не використали їх у Новий рік, напередодні 6 червня страх перед ними заполонив уми американських посадовців. Як уже зазначалося, брудні бомби вбивають, поширюючи радіоактивні ізотопи, і чудово підходять для протидії вторгненню. Навіть кілька годин опромінення можуть виявитися смертельними, а позаяк радіація невидима для органів відчуттів, солдати помічатимуть її вплив, коли вже буде запізно. Понад те, чутки про радіацію посіють паніку у лавах війська. (У 1944 році про надтаємні ядерні бомби ніхто не знав, але широкий загал мав непогане уявлення про небезпеку радіації — завдяки шокуючим газетним статтям про те, як після радіумної фарби й уранових тоніків у людей відпадали щелепи і вони вмирали страшною смертю.) Насамкінець, радіоактивні атоми змішуються з ґрунтом і начисто з нього не виводяться. Тож якщо отруїти клаптик землі правильними ізотопами, війська місяцями чи навіть роками не матимуть змоги його окупувати.
З огляду на темпи роботи ядерних реакторів науковці Мангеттенського проєкту підрахували, що німці можуть заражати по 6,5 квадратних кілометра на тиждень. Здається, це не так уже й багато — очевидно, що всю північ Франції їм так не перекрити, — проте Райху не потрібно отруювати все. Достатньо обробити певні місця: порти, пляжі, парки колій, аеропорти, траси. Або ж можна зіпсувати водо- і зерносховища, щоб не лишити чистої води і їжі. Тобто націлившись на основну інфраструктуру, нацисти кількома грамами ізотопів могли поставити хрест на всій висадці в Нормандії.
Вперше мангеттенці попередили командування Союзників про небезпеку радіації у квітні 1944 року. У відповідь на хвилювання американців британці традиційно закотили очі. Коли Черчилль уперше почув про брудні бомби, то нахмурився і сказав: «Щось тут тхне». Натомість Ейзенгауер злякався і невдовзі розпочав операцію «Льодяник» — першу в історії спробу протидії радіаційній загрозі.
На першому етапі операції північне узбережжя Франції прочесали літаки з лічильниками Гейгера — вони шукали осередки радіації. (Деякі посадовці боялися, що в бетонних бункерах насправді ядерні реактори — у такому разі вони викидатимуть у повітря радіоактивні часточки.) На додаток окремих піхотинців навчили користуватися лічильниками Гейгера, які вони мали взяти з собою у бій у день висадки. Лічильники розміром із коробку для обідів містилися у водонепроникних футлярах, вкритих сірою емаллю, і видавали звук, коли щось виявляли. Попервах передбачалося, що для вторгнення буде сформовано вісім загонів дозиметристів по чотири людини в кожному. Досі невідомо, скільки їх насправді було під час висадки, хоча декого з них таки ба‑ чили на «Омасі».
Медичний персонал також долучився до операції, хоч і мимоволі. За кілька днів до 6 червня їм сказали звертати особливу увагу на такі симптоми, як втома, нудота, висип і низький рівень білих кров’яних тілець — усе це ознаки радіаційного отруєння. Щоб не сіяти паніку у війську, медикам не повідомили причину такої пильності. Натомість
керівництво вигадало казку про епідемію з якимись екзотичними мікробами, через яку треба бути насторожі.
Остання фаза «Льодяника» включала, як не дивно, стоматологію. У ті часи мобільні лічильники Гейгера були доволі ненадійні — особливо їхні батареї і вакуумні трубки, — тож для виявлення радіації солдати потребували чогось кращого. Хтось запропонував узяти стоматологічну плівку — вона доволі чутлива до радіації. (Власне, вперше радіоактивність відкрили у 1896 році за допомогою фотоплівки: при контакті з радіацією на ній лишалися розмитості і чорні плями.) Кільком загонам видали мотки плівки і наказали час від часу проявляти її в полі. Знову ж таки солдатам не розповіли, навіщо це; за легендою, нещодавно зіпсувалися кілька ящиків дорогої плівки, і командування хотіло з’ясувати причину. Це здавалося цілковитим божевіллям: зупинятися посеред хаосу висадки і проявляти порожню стоматологічну плівку, поки в тебе стріляють нацисти. Хай там як, солдати записали це в графу неодмінного армійського абсурду і виконали наказ. Попри все безумство, їхні зусилля зняли з Союзників величезний тягар страху і зробили так, що висадка в Нормандії пройшла гладко.
Сем Кін (Sam Kean) – американський письменник та публіцист, автор науково-популярних книжок про історію науки та її сучасні досягнення. Його твори отримували статус бестселера за версією New York Times та визнання як найкращі книжки року про науку від Amazonе.
Джерело: Сем Кін. «Загін неприкаяних. Вчені і шпигуни які, стали на заваді атомній бомбі Гітлера». Уривок