«„росіяни? Кидайте зброю“! Не кинули. Я й постріляв»: як молодший сержант Добош прорив на Лиманському напрямку відбивав

«Він особисто ліквідував п’ятьох наступаючих орків», — говорить про командира відділення, молодшого сержанта Іллю Добоша його командир.

Пану Іллі — 48 років.

У війську — з травня 2022 року. Став до лав 51-го окремого стрілецького батальйону 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Військово-облікова спеціальність — кулеметник.

За спиною — строкова служба в Криму, у Феодосії, з 1994 по 1996 роки, після проголошення Україною Незалежності. Служив у лавах будівельного батальйону. Пригадує, як його військова частина довго не могла «розпрощатися» з радянськими «зірочками» на формі — хоча сусідня частина вже перейшла на тризуби.

У цивільному житті встиг освоїти чимало професій: і водій, і лісоруб, і охоронець, і лісник.

Родом із Закарпаття — з Мукачевого.

«Чому я пішов у армію у 2022 році? Тому що розумів, що якщо кожен буде сидіти вдома — то росіяни можуть бути в мене на порозі. Крім того, мої браття пішли на війну. Я коли про це дізнався — теж пішов на війну. Чи шкодую я за весь час повномасштабної війни, що пішов у військо? Ні», — говорить армієць.

За спиною у військового — низка гарячих напрямків, у тому числі бої за Бахмут.

Зараз він — на складному Лиманському напрямку. Днями, наприкінці жовтня, під час виконання бойових завдань знищив до 10-ти осіб живої сили противника та не допустив прориву на свої позиції.

Військовий пригадує:

«Я якраз був на навчаннях — освоював нову бойову машину, МТЛБ. Повернувся в суботу, в понеділок заступив на чергування на передку. І от вони (росіяни — ред.) йдуть, за 20 метрів від мене. Я питаю: „росіяни? Кидайте зброю!“. Вони вишикувалися, як гусенята. Зброю не кинули. Я й постріляв. Через кілька годин нова партія прийшла. Їх теж постріляв», — лаконічно пригадує командир відділення.

Найстрашніше, каже пан Ілля, під час широкомасштабного вторгнення було тоді, коли побратими були на одному краю бою, а він — на іншому.

«Було страшно, чи я їх ще побачу: чи я виживу, чи вони виживуть. От тоді було реально страшно. Але всі вижили, дякувати Богу. Важко втрачати своїх друзів… Недавно я втратив свого близького друга: прилетіла міна і його осколками посікло. Я витягав його з окопа, на ношах затягли в машину, але, на жаль, до лікарні його не довезли. Троє діточок залишилися і дружина… ».

Пан Ілля під час тих подій отримав контузію. Тепер проходить лікування.

Та намагаються під час війни знаходити час і на жарти — куди ж без цього.

«Якось сказали побратимові: „Слухай, тебе терміново командир шукав! Біжи чимдуж до нього!“. Він помчав, пробіг метрів 300 і аж потім згадав, що командир — у відпустці. Зупинився й обернувся — а ми ж з друзями покотом лежимо, регочемо», — пригадує пан Ілля.

Потреба в людях у його підрозділі — відчутна, каже пан Ілля. Але підкреслює, що треба бійців надійних.

«У своєму побратимові я маю бути впевнений — що він мене не підведе і нікуди не втече. Як і у своєму командирові. І це, власне, одне з основних завдань командира: боєць не має його боятися. Він має власною поведінкою заохочувати його виконувати якісно свій обов’язок, а не „скочити на лижі“ і поїхати додому. По-людськи треба ставитися до своїх бійців, інакше з нього не буде хорошого вояки, не буде бажання служити».

На запитання, що ж буде перемогою в російсько-українській війні, пан Ілля відповідає:

«Коли я повернуся до своєї сім’ї. Коли мої побратими, живі й здорові, повернуться до своїх сімей. Колись прийде такий час, коли ми всі зберемося в якомусь кафе і посидимо разом, пригадаємо службу, згадаємо тих, кого з нами немає. Згадаємо все хороше і не дуже… От це для мене і буде перемогою».

Фото з особистого архіву Іллі Добоша