«Культура набагато потужніша, ніж зброя»
У тебе є історія про те, як полонений росіянин сказав, що любить і поважає тебе як музиканта. Ти раніше мав контакти з російською аудиторією, там дуже багато твоїх слухачів.
Я там починав діяльність, об’їздив пів Росії, знаю, як вони живуть, знаю всі ментальні віруси. Це й було поштовхом свого часу вийти на Майдан, тому що я побачив, що це точно не те, куди хотілося б, щоб рухалася моя країна, моя майбутня родина, майбутня дитина.
У мене є враження, що вони у принципі не розуміють, проти кого воюють, що в них немає візії України. Як тобі здається: що вони бачать, коли дивляться на Україну?
Вони ніколи нас не сприймали як суб’єкта. Коли я вийшов на Майдан в 13 році, то ті, хто з Красноярська, з Пітера, хто видавався «братиками», перемкнулись на «та ви, хохли, тупі», «ви інструмент в руках Америки». І я тоді відчув цей російський шовінізм. І з 2014 року, здається, майже ні з ким не контактував з російського населення.
Слухай, але це така дивна річ. Ти ж виконуєш реп, хіпхоп — це музика молоді. Молодь — це про свободу, спротив, бажання незалежності, непідлеглість умовам, які тобі нав’язує система. Звідки в молодих росіян ця свята віра в правду імперії?
У них і протестного репу майже не існує. Весь протестний реп підтримав Україну і виїхав з Росії. Усі інші — це імперіалісти, які тільки масштабували ці культурні віруси. Забагато про них говоримо.
Олександр Ярмак
Але ж вони сюди лізуть, навіть після цієї війни вони так чи інакше будуть лізти. Не через зброю, не через військові формування, а через культуру.
Вони просто втрачені. Коли я випустив те відео з полоненим, то, оскільки велика кількість дітей у Росії виросла на деяких моїх піснях, я сподівався, що там будуть коментарі на кшталт: «Пробачте, ми не праві й ніколи не прийдемо на вашу землю». Але більшість коментарів про те, що я, мовляв, улаштував постановку, такого не може бути, «візьмемо в полон Ярмака, він у нас заспіває гімн Росії». Хвора нація. Нема з ким говорити. Їх врятує тільки FPV з фугасно-уламковим снарядом.
Про FPV теж поговоримо, трішки пізніше. Поки що до наших культурних реалій. Тобі цікаво в цих умовах говорити про культуру?
Звичайно. Культура набагато потужніша, ніж зброя. І все, що відбувається в нашому суспільстві, — це наслідок культурної російської експансії: так з’являються шість мільйонів чоловіків, які не оновили даних у додатку. Тобі не потрібно йти ризикувати в ТЦК. Тобі створили сервіс. Це віруси недовіри, коли почуваєш себе маленьким чоловічком, як Свєта Лобода, дуже вкорінилися в нашому суспільстві, і викорінюватися вони будуть тільки зміною поколінь.
Українська культура намагається повертати собі місце, яке раніше було зайняте російськими артистами, письменниками, режисерами. Частина музикантів, які до 2022 року співали російською, працювали на російський ринок, переходять на українську. І виявляється, для них це цілком природно. Але хтось каже: «це якесь перевзування». Люди не вірять. Ти як людина, яка працювала з російською аудиторією, як до цього ставишся?
Для мене найголовніший маркер, про що людина почала говорити. Бо коли російською це були «матрьошки» і зараз українською «матрьошки», тільки в профіль, то це не викликає поваги — це якраз перевзувся. Буває ж, людина співала російською про щось, а в неї, як і в мене в якийсь період життя, не вистачало певних знань.
Сергій Жадан і Олександр Ярмак
Я зрозумів, що російською роблю з 2014 року дуже багато іпсошок. У 2016 році в мене концерт в Одесі, і туди приїжджає родина, здається, з Калуги. І дитина, 11 років, дарує мені валянки й каже: «У мене улюблена пісня “Моя страна не упадет на колени”». У якомусь сенсі декілька полків своєю творчістю я точно ще на зародженні мінуснув.
Є музиканти, які до 22 року співали російською. Приклад — харків’янин Міша Крупін. Я його не любив страшно, думав, колись йому будку наб’ю. Бо я розумів, які культурні віруси несе проєкт «Корупція», хто такий Бардаш (колишній продюсер Крупіна, втік у Росію. — Ред.), який це черв. І я бачу, як змінився Міша. Це людина, яка багато усвідомила за ці 2,5 роки, прочитала, подивилася про українську націю. Він каже: «Я пишаюсь українськими націоналістами, який вони шлях пройшли». Це легендарно.
А є багато артистів, у яких ті самі «матрьошки», тільки українською. А в нас настільки мало часу на зміни, що ми не можемо далі рости, як овочі.
Частина наших співгромадян, можливо, під впливом російських вкидів, намагається протиставити людей, які воюють, людям, які далі ходять на концерти, якщо мають таку можливість, ходять у театри. Культура в часі війни доречна?
Доречна. Тільки коли це не три або п’ять палаців спорту. Я з повагою ставлюся до наших музикантів, але зараз же не про рекорди йдеться і не про великий попит на тебе. Музиканти, трошки прокиньтеся, співати потрібно не тут, потрібно їхати на фронт, до бригад, і робити тури по кожній бригаді, підтримувати людей, які втомлені, зневірені. Коли ми їздили 2022 року з Культурним десантом, це була потужна сила.
Я знаю і Колю Сергу, і багатьох хлопців-дівчат, які з ним працюють, — там, де наші військові мають можливість їх послухати, і бачив, наскільки їм ця підтримка важлива. Але й тут є невдоволення в людей, що це ніби спроба уникнути справжньої служби.
Будь-який музикант має сьогодні знайти в собі сили, хоробрість і поїхати до військових, подивитися їм в очі і сказати: дякую! Заспівати. Я у 22 році їздив, коли переводився між підрозділами, це зайняло чотири місяці. Я подумав: що ж, я чотири місяці буду підтримувати з дивана вас усіх — поїду поспіваю козакам. І я бачив, як люди оживають, наскільки їм це важливо. Зараз у нас критична точка у війні, вирішальна осінь в усіх сенсах. Потрібно всім мобілізуватися, сфокусуватися на внутрішньому становищі й мотивації війська. Оце мої щирі переконання.
«Ми маємо вижити. Робити все можливе, щоб вижити. Це місія сьогодні кожного солдата»
Я з тобою згоден. Попри закиди, що там не потрібні музиканти, що вони заважають, насправді скільки доводилося виступати перед військовими, це викликало дуже світлі почуття у всіх.
Це на часі, бо люди втомлюються. От ми разом на бойові їздимо, пройшли купу ситуацій, де кожен міг загинути. І вже я, музикант, і Пітон-інженер, і Ярл-убивця москалів — ми як родина, у якій всі знаємо все про один одного. Але все одно був момент, коли я їм заспівав — і це було магічно, щиро. Ми висувались на Мар’їнку, і переживали хлопці, бо напрямок гарячий. І там музика надихає. Вкриває певною магією, таким щитом. Іноді рятує життя. У прямому сенсі. Тому що ти людину перезапускаєш.
Дуже важливо, що людина вірить. Багато хто зневірюється: «Усе, я вже в цій війні назавжди». Померти не страшно. Але є страх, що якщо ми всі помремо, то програємо цю війну. І все це було дарма. Усі померли дарма. Нас окупують. Знову Україна втратить свою державність. І тому ми маємо вижити. Робити все можливе, щоб вижити. Це місія сьогодні кожного солдата. Зробити все, щоб захистити нашу піхоту, наші штурмові групи. Тому я так активно займаюсь безпілотними системами.
Ярмак читає реп військовим під час поїздки з Культурним десантом
У тебе вийшов трек «Вавилон», там є рядок «…вже горить Вавилон». Ти справді вважаєш, що він уже зайнявся й горить?
Історія з корейцями показує, що все вийшло за межі нашого конфлікту з росіянами. Це глобальний конфлікт за майбутній баланс світу.
Ти говориш про цю зиму як визначальну.
Вона реально зараз визначальна. Усе залежить від нас. Ми проходили етапи трансформації — як суспільство, як військо. Слухали казкарів про «все завершиться за два-три тижні». А зараз маємо подорослішати, стати дорослою нацією, яка розраховує на себе, яка чітко розуміє мету, бачить себе в найближчий період часу: що це за нація, які її основні цінності, як виглядає її культурне середовище. Без цього ми просто програємо цю війну.
Ти нещодавно говорив, коментуючи концерти «Океану Ельзи» і роботу ТЦК, що людина, яка самостійно, добровільно, усвідомлено мобілізується, не чекає, коли їй щось пришлють, значно більше має можливостей стати хорошим воїном.
Та й вижити. Той, хто вже прийняв те, що він може загинути, трошки себе вільніше почуває. Я згадую стан, коли почав займатися боксом: перші спаринги ти затиснений і тобі летить усе. А розслабляєшся — орієнтуєшся в просторі за мікросекунди. Цей стан розслабленості досягається завдяки свідомості, мотивації бійців. Коли ти на позиції, по тобі летить щось, то ніби дійсно під куполом, щитом. Скільки разів летять на нас КАБи, сидиш такий: «ну, б**ь, с*ка, тільки не сюди». Але все з посмішками, все з прийняттям. Ну прилетить КАБ, ну розлетимося на атоми.
«Скрізь, де є людиноцентричний підхід, там і результати потім на полі бою»
Ти говориш про ситуацію бійця — зсередини. Але до того, як людина приходить у військо, вона ще ці двері не відчиняє і дуже часто боїться, тому що не знає, що за тими дверима.
Сергій Жадан
А це через погану комунікацію із суспільством і через те, що в нас недостатньо вишколів. У нас, наприклад, у нашій структурі є тестовий тиждень Сил безпілотних систем, де ми розповідаємо всі аспекти роботи.
Можна прийти подивитися?
Так, тебе це ні до чого не зобов’язує. Ти проходиш цей тиждень, відчув, що це твоє — долучаєшся. Не відчув — рухаєшся далі, підрозділів багато. Якісних набагато більше, ніж раніше. І після тестового тижня в нас конверсія приблизно 80 %. Тобто майже всі долучаються. Та й ті 20, хто не долучається, скоріше з юридичних нюансів: звання, наприклад.
Коли бійці щось уже вміють — страх минає. Скрізь, де є людиноцентричний підхід, там і результати потім на полі бою. Люди знають, чому вони паяють ці дрони, перепрошивають, шукають нестандартні частоти, девайси. Геть інакше там, де людей загнали, де люди попали на війну через певні обставини, — зокрема, через те, що самі блокували можливість нормальної мобілізації. З травня 2022 року до травня 2024 була купа часу пройти тактичну медицину, навчитись літати на дроні, пройти в одній з бригад якийсь тестовий тиждень, який тебе ні до чого не зобов’язує. Коли ти не готуєшся, потім доля тебе хапає і кидає в такі умови, в яких дійсно вже може статися щось. Бо ти не контролюєш свій шлях.
Ми у 22-му пройшли пік трансформації радянської армії, кончених командирів, найжахливіші умови. Я уявляю, що люди пройшли у 2014 році, добровольці. Завдяки їм ця армія стала набагато якіснішою. Вона стала армією. І те, що зараз ми намагаємося з армії зробити корпорацію, в якій рахують коефіцієнт корисної дії, — це наступний шлях трансформації. І нас врятує тільки це. Нас врятує армія як корпорація, в якій є прогнозований результат дій. Бо якщо просто витрачати ресурси, не роблячи аналітики, не роблячи аналізу, не маючи стратегії загального бачення, ми проти такого ресурсного ворога не зможемо нічого.
Я намагаюся все робити можливе, щоб кожен наш підрозділ створювався на базі новітніх підходів. І дуже добре, що в нас є «Хартія», є Третя штурмова, є «Азов», 92-га.
13 бригада Національної гвардії України «Хартія»
«Ми людей маємо замінити роботами. Це має бути основна ціль всієї нашої військової системи»
Сили безпілотних систем — це ж, у принципі, величезна інновація. Це величезна лабораторія. Як тобі всередині цього експерименту?
Поки що все формується. Це велика структура. Великі структури спеціального призначення: ГУР, СБУ — існували десятиліттями, у них створені інституції, юридична база, кадрове забезпечення, матеріальне. Ми абсолютно нова структура, яка формується з нуля, у бойових умовах, в архаїчній системі. Ми стикаємося з перешкодами, коли нас трошки рівняють під усіх інших, і це заважає.
Як колись сталося з FPV? Хлопці такі: так, от є дрон, от є бомба… А що, якщо плата ініціації… О, полетіли. І от зараз та сама історія: якщо військове керівництво хоче, щоб ми дійсно стали геймченджерами (змінотворцями. — Ред.) і підійшли до війни незвичайно, з креативом, нам потрібно знайти deep strike плюс нову технологію або бойову частину, об’єднати, запустити, додати штучний інтелект. Це креативна інженерна робота. Вона потребує потужного R&D, інших підходів, інших людей. До нас ідуть дуже круті люди. Хлопці з Київської школи економіки, з Українського католицького університету, інженери.
Саме через війни впроваджували інновації. Спочатку всередині армії, потім це поширювалось на економіку, потім на цілі суспільства, і так от рухалася наша цивілізація. У цій війні найбільшою інновацією виявилися саме безпілотні апарати.
Усе дуже просто. Страх людини є одним з найпотужніших рушіїв. Людина боялася, що їй мечем відрубають голову, створила порох, щоб далі стріляти. Із рушниць постріляли, думають — ні, треба артилерія, треба ще далі. А зараз потрібно ще далі, тобто дрони, ракети, літаки.
Є задачі в один кінець. Їх можна вирішити дронами. Це мотивує швидше знаходити алгоритми роботи. Це є поштовхом — бажання вижити.
Це цікавий феномен, який, я переконаний, після завершення війни будуть вивчати: чому дрони — це українська ініціатива, чому ініціатива на нашому боці. Навіть росіяни визнають, що не можуть за нами гнатися, що ми переважаємо в цьому аспекті.
Вони нас дуже догнали. Я в березні казав, що ми їх випереджаємо на пів року. Ці пів року пішли на їхню користь. Я думаю, ми їх випереджаємо максимум на місяць.
Але те, що Україна робить акцент саме на дронах, тому що ми маємо берегти бійців, кожну людину, убезпечувати завдяки інноваціям, технологіям, — мені здається, це про правильну філософію війни, правильну побудову війська як такого.
Та так і має бути. Нас банально менше. Ми людей маємо замінити роботами. Це основна ціль всієї нашої військової системи має бути.
З усією повагою до артилерії, до інших родів військ і професій у війську, але нас врятують безпілотні системи.
З одного боку, ми говоримо про технології, з іншого, зрозуміло, що далі хребтом армії є піхота, яка тримає лінію боєзіткнення. Є й інші роди військ, танкові, артилерія, і вони далі дуже важливі, хоча змінюється їхнє значення й застосування.
Вони абсолютно важливі. Але це комплекс, система, яка має бути поєднана.
Згадай, наприклад, Курську битву в Другій світовій, були тисячі машин з обох боків, величезні атаки, і згадай, що навіть в цій нашій війні до 2022 року ще були танкові атаки, і навіть на початку 22-го було, коли росіяни заходили колонами, і тут раптом дуже швидко все це зламалося, великою мірою завдяки саме безпілотним апаратам.
Зараз узагалі буде війна безпілотних систем і з боку росіян, і з нашого. Вони теж не безкінечні насправді.
Елемент українського комплексу РЕБ «Нота» .
Ця історія з десятьма тисячами корейців — це ж показник, що м’ясо закінчується. І цим м’ясом вони навіть Донеччину не змогли окупувати. Вони потужно просунулися за останні пів року в безпілотних системах, у системах РЕБ.
Що цьому сприяє? Їхня економіка чи залучення партнерів?
Китай. Тупу зброю їм дає КНДР, розумну зброю, електроніку дає Китай.
«Третя світова починається…»
Той Вавилон, про який ти співаєш, який горить, очевидно, після пожежі буде потребувати якогось переналаштування? Світові правила не діють?
Третя світова починається, подивись на історію з Ізраїлем. У кожній частині світу починає Вавилон палати.
Але ти про це не говориш з відчаєм. Ти дивишся в майбутнє з надією і вірою.
Та люди завжди так жили. Я вже це сприйняв як буденність, як реальність. Люди раніше постійно вбивали одне одного, захоплювали території, їм це подобалось, грабували. Така природа людська. Чому я стою на боці демократичного світу? Ця система мені найбільш приваблива, вона найбільш справедлива, комфортна. Такий світовий баланс мені набагато більше подобається, ніж та система, яку створили тоталітарні режими, як Росія, Китай, КНДР. Це жах. Це гра в кальмара.
Олександр Ярмак на бойовій позиції, січень 2024.
Ми декларуємо, що рухаємося в бік Європи, у бік демократичного світу. Уся та правова система, ті норми і весь той розклад сил, який далі номінально в нас лишається, був встановлений саме цими силами. Світовий порядок, який постав після розпаду соціалістичного табору, здавався доконечним, він багатьом здавався оптимальним або хоча б найбільш прийнятним. Є визначені норми, є можливість реалізуватися, кудись рухатись і не заважати іншим. А виявляється, після падіння Залізного муру минуло менш ніж 40 років, і знову монстр ожив, і знову Вавилон починає про себе говорити, і знову починається війна, і знову ми стоїмо напередодні величезної світової війни. Чому не спрацьовує ця система, яка для багатьох є не ідеальною, але принаймні прийнятною?
На жаль, не можуть бути вісім мільярдів людей на планеті розумними, освіченими. Навіть між розумними й освіченими виникають конфлікти. Просто їхній коефіцієнт набагато нижчий, ніж коли людина не знає, скільки два плюс два. Росія здичавіла, Китай ще не доріс до того рівня розуміння світу. КНДР — це взагалі жах. В Африці, яка зараз підтримує частково Росію, через низький рівень освіти в людей бажання нібито встановити справедливість…
Тобто просто знищити свого опонента й забрати його майно?
Так. Завжди бідний казатиме, що багатий несправедливо отримав свої надбання, несправедливо ставився до бідного.
Але мені здається, що коли дивишся на сучасні корпорації, які мають найбільші доходи у світі, як у них побудовані офіси, яке ставлення до людей, соціальні програми, розумієш, що далі може бути краще.
Коли ти влітку отримав нагороду (Золотий хрест. — Ред.), казав, що найбільшою нагородою є побратими. Досвід дружби, досвід знайомства. Ти віриш у те, що горизонтальні зв’язки, це побратимство, яке справді є основою боєздатності, наскільки я бачу, може дати якийсь результат у майбутньому в цій війні?
Абсолютно. І у війні, і в становленні нас як нації. Ті, хто з нами служить, волонтерить, — це дійсно ті, хто козацького роду. У мене скоро вийде пісня, там є рядки: «Кращих вбили кати народу, об’єктивно, ми діти гірших». Кращих за століття закатували, вбили, відправили в табори. І ті, хто зберіг оцей ген свободи, ген гідності, боротьби, от вони там. І мені прекрасно з ними, реально. Отут, «у суспільстві», я не отримую таких емоцій.
У мене один з пілотів у взводі — кандидат історичних наук, старший співробітник Академії наук. Він приїжджає після задачі й пише для якогось американського університету статтю про скіфське золото, здається. Це відбувається в Новогродівці, і оця магія моменту — найдорожче, що може людина побачити за життя.
«З війни взагалі неможливо повернутися. Вона в тобі назавжди»
Частина військових зараз тримається не тим, щоб бити ворога, а тим, що ти посеред своїх. Відповідно, коли людина звідти виходить, виривається, виламується якось, стає доволі некомфортно.
Я вже 10 років тримаюся воєнним життям. Хоча воюю з 2022-го, але з 2014-го вся увага — до фронту. А зараз я повернувся з війни і займаюся системними процесами і намагаюся впливати на десятки, сотні тисяч бійців. Ми нищили ворога дуже успішно, але було відчуття, що якщо ми не почнемо зміни, не почнемо, окрім горизонтальних зв’язків, які у війську прекрасні, будувати здорові вертикальні… Їх на момент весни цього року майже взагалі не існувало. У лютому я приїхав зустрітися з представниками Міністерства оборони, я їм пропонував систему впорядкування радіоефіру як моделі, яку ми маємо розповсюдити на всі дві тисячі кілометрів залежно від того, це наступальні, оборонні дії або фронт, який не рухається. І це дуже важливо, тому що це впливає на 20–30 % результативності дронів. Я сподівався, що ми поговоримо і мені скажуть: так, оце ми робимо, оці хлопці запускають. І почув: «А ти віриш, що воно спрацює?». І я думаю: це мало бути впорядковано ще мінімум пів року-рік тому, а ми зараз говоримо, чи воно спрацює.
Я абсолютно впевнений в тому, що це спрацює, бо в нас є маленька умовна авіація, але досі немає взагалі диспетчерів процесів. Ми досі один одному перебиваємо канали, РЕБом гасимо своїх. Ця взаємодія має бути впорядкована, і тоді в нас як мінімум фронт стане. Ворог не буде рухатися.
У нас зараз була зустріч з міністром. Я показав карту Покровського напрямку. Кажу: те, що там відбувається, це не проблеми — це катастрофа. У цієї катастрофи є чіткі причини, і почав їх перелічувати, і так само сподівався, що будуть відповіді: а це ми фіксуємо, а це ми робимо. Але почув, що «ми зараз будемо включатися». Видали розпорядження по всіх пунктах, які були озвучені, побачимо, як їх виконують. Ну, будемо сподіватися все-таки, що все це буде виправлено.
Олександр Ярмак
Ти вжив фразу «я повернувся з війни». Насправді ти ж не повернувся з війни. Ти головою і серцем далі там.
Повернувся суто ногами. Мені здається, з війни взагалі неможливо повернутися. Вона в тобі назавжди. Коли ти на ділянці фронту, ти бачиш, як фронт рухається, ти в цьому просторі, в цей момент часу. А коли дивишся тут з Києва на DeepState, розумієш, що отам на шахті «Котляревська» ми робили фотографії для обкладинки пісні «Вавилон», а вона вже захоплена. Місця, де ти пив каву, зруйновані, їх немає. Покровськ, який був хабом Донбасу, центром життя військової Донеччини, закритий і готується до облоги. Ніби в тебе крадуть частину твого життя, найпотужніших емоцій. Тому з війни, не знаю, напевне, неможливо повернутися.
Колись же настане момент, коли якось це все врегулюється, за 20–30 років ми приїдемо в ті міста, які захищали… Ми їх деокупуємо з часом, ми трансформуємося до стану потужної держави, яка в майбутньому зможе системно, поступово деокупувати територію.
Вернути собі своє.
Як би іноді втомлено ти не плювався (майже кожен військовий іноді каже: «блін, я задовбався на цьому Донбасі»), але з’являється любов до Донбасу. Він красивий і по-своєму унікальний.
І в тебе там частина твого життя, і так само з півднем. Я до того тільки в Херсон приїжджав з концертом, і я ніколи не уявляв, яка краса цих островів. І як це все зараз знищено. Коли ми почали працювати там, від Нікополя до Кізомиса все облітали, обходили кожен метр. Це рай на землі, якого ми не цінували і який втратили. Нам потрібно змінитися, щоб його повернути, бо поки що в нас шансів немає.
Давай ми завершимо нашу розмову цією любов’ю, любов’ю до своїх земель, любов’ю до своєї країни і любов’ю, яка тримає, яка дає нам сили, яка дає нам сподівання на краще майбутнє.
