Делікатна ретравматизація: «Медовий місяць» Жанни Озірної

Тарас і Оля — типове київське подружжя міленіалів. Їм обом трішки за 30, вони щойно одружились і купили своє перше житло в передмісті столиці. Їхнє життя охоплене приємними клопотами: перший ремонт і добір меблів у квартиру, перша майбутня невелика розлука через відрядження. Новосілля сплітається з новорічними святкуваннями, куди приходять такі самі друзі-міленіали. Вони випивають і розмовляють про концепцію примари французького філософа Жака Дерріда. Фільм міг би стати таким собі драмеді чи ромкомом про покоління людей, народжених між серединою 1980-х і серединою 1990-х, про їхній неквапливий побут і необтяжливі проблеми. Однак його події розгортаються в лютому 2022 року, і вже на ранок після святкування розпочнеться повномасштабне вторгнення Росії. 

Головні герої не встигають евакуюватись і потрапляють у пастку власної квартири. Окупанти не помітили, що подружжя заховалося в будинку, й облаштували собі штаб-квартиру з різницею в кілька поверхів. Тепер Тарас і Оля мусять провести медовий місяць у помешканні так, щоб їх не почули незвані російські «сусіди».

«Медовий місяць» — це фільм про закритий простір. Стрічки на таку тему, як правило, розповідають історію про повільне безумство (як, наприклад, «Всередині» Василіса Кацупіса). Однак робота Озірної про інше. Це фільм про звичайних людей, які потрапили в надзвичайні обставини; про те, як не готові до війни люди намагаються вижити в ній. Вони не збираються бігти з кухонним ножем і різати горлянки окупантами — їм би просто вціліти та врятуватися. Озірна навмисно пропускає чи показує схематично багато побутових моментів, коли її герої облаштовують життя в будинку без комунікацій і з російськими військовими поруч. Вона не знімає робінзонаду про екстремальні умови, її фільм — про те, що любов і підтримка близької людини рятує навіть у такі страшні часи.

Кадр з фільму «Медовий місяць»

Фото: Молодість

Кадр з фільму «Медовий місяць»

«Медовий місяць» — певною мірою унікальне кіно для української індустрії. Загалом виробництво авторських стрічок залежне від фінансування Держкіно, яке останніми роками набирає все більшої монструозності й одіозності у своїх рішеннях. Дебют Озірною став фільмом, який обійшовся без державного фінансування. Весь бюджет стрічки — це грант Biennale College Cinema: програма надає 200 тисяч євро за умови, що ця сума буде єдиним джерелом фінансування фільму. 

Зняти фільм за таку скромну для цієї індустрії суму можливо, але це потребує зусиль і режисерської вигадки. Працюючи з обмеженим ресурсом, Озірна вписує фільм в один-єдиний простір — квартиру — та реалізує його через двох акторів (якщо не враховувати невеликої сцени святкування). При цьому режисерка вдається до широкого спектра доступної кіномови. Це статичні кути камери, які показують простір звичної квартири в новобудові з неочікуваних ракурсів. Це робота зі світлом, де денні сцени насичені теплими кольорами, а нічні освітлені прожекторами. Хоча, звісно, провідний інструмент кіномови Озірної в цьому фільмі — це звук. Сергій Степанський, який вже давно став головним звукорежисером українського кіно, виконує неймовірно складну роботу. Її суть у тому, що глядач узагалі не бачить війни в кадрі — лише чує її: звуки заїзду бронетехніки, обстріли, вештання росіян будинком, звуки побоїв і вбивств у штабі. Нічого цього у фільмі не бачимо. Але все чуємо. У цьому фільм певною мірою співзвучний із «Зоною інтересу» Джонатана Глейзера. Щоправда, останній використовує звуки Аушвіцу як контраст до ідилічного життя концтабірних катів за парканом. В Озірної звуки використані не для контрасту, а для сетингу. Світ війни не видний, але чутний і дуже добре зрозумілий.

Під час зйомок стрічки 'Медовий місяць'

Фото: facebook/Медовий місяць / Honeymoon

Під час зйомок стрічки ‘Медовий місяць’

«Медовий місяць» є прикладом делікатної ретравматизації. Очевидно, митцям хочеться знімати про війну, яка відбувається просто зараз. Однак дібрати правильну форму, яка дозволила б говорити про війну так, щоб свіжі рани не боліли ще більше — завдання надзвичайної складності. Із ним не впоралася, наприклад, стрічка «Конотопська відьма», яка запакувала воєнні злочини окупації в містичний горор з досить реалістичною rape&revenge сюжетною лінією — цей фільм є хорошим кейсом для дискусій про етичність і своєчасність таких стрічок. Натомість Озірна вдало застосовує звук, щоб влучно розповісти про воєнний досвід значної частини цивільних, які опинилися в окупації чи поруч з фронтом, але не стали жертвами воєнних злочинів. Тим, хто не має такого досвіду, «Медовий місяць» дозволяє підступити до розуміння до того, чим є війна, але при цьому стрічка не експлуатує зображень насилля. Тим, хто його має, такий підхід до фільмування війни дає змогу перепрожити цей досвід на відстані, але при цьому він додатково не ретравматизує їх реалістичними сценами насилля. Наразі «Медовий місяць» найближче підібрався до балансу між роботою з травмою війни в кіно й уникненням надмірного емоційного навантаження. 


Джерело: Делікатна ретравматизація: «Медовий місяць» Жанни Озірної

Схоже