«То що думаєте?» — з усміхом запитує мене одягнена в яскраву сукню Марія, поки я пригинаюся під одвірком її охайної хатини й виходжу в двір, до сонячного проміння й уламків. «Чи все нормально?» Все гаразд. Її покривала й килимки, розкладені чепурними візерунчастими квадратами, нагадують футуристичне українське мистецтво. Шнури, які ведуть до генератора, акуратно зібрані, пляшки з водою стоять напохваті. На ліжку — розгорнута груба книжка.
Надворі біля металевого житла, тимчасової хатинки, яку Марії надала міжнародна організація, на шнурку сушаться вовняні светри. На лавці стоїть гарненька дерев’яна шкатулка, зсередини оббита фетром, — вона нагадує відкриту скриньку Пандори. Коли я похвалив пуделко, Марія запропонувала подарувати його мені. Це — єдина пам’ятка з її будинку, який, зруйнований бомбами і снарядами, лежав руїною просто перед нами. Жінка нервово зиркнула на літак, що пролітав повз. «Все трапилося…, — зітхає вона, — але нічого з цього не було потрібне».
Маріїн будинок, як і всі інші в селі, зруйнували росіяни під час повномасштабного вторгнення в Україну. Посад-Покровське, далеко на півдні країни, було на фронтирі російського наступу. Село простягається серед соняшникових полів у родючому регіоні. Наприкінці 2022 року українська армія відігнала росіян настільки, щоб до Посад-Покровського не діставала артилерія, і тепер можна безпечно повернутись чи відвідати так, як я це роблю у вересні 2023 року.
Вмостившись на лавці та слухаючи Марію, я замислююся про свободу. Можна сказати, що село звільнили. Але чи його жителі є вільними?
Звісно, із Маріїного життя зникли жахливі речі: повсякденна загроза насильницької загибелі, окупація вбивць і мучителів. Але чи це, навіть так, звільнення?
Марії – вісімдесят чотири роки, вона живе самотою. Тепер, коли вона має чепурне маленьке житло, жінка, безумовно, вільніша, ніж коли була бездомною. Їй допомогли родичі та волонтери. А ще вжив заходів уряд, з яким Марія почувається поєднаною власним голосом. Жінка не нарікає на свою долю. Вона плаче, коли розповідає про складні виклики, які постають перед її президентом.
Українське слово деокупація, яке ми використовуємо в розмові, точніше описує ситуацію, аніж звичне англомовним людям визволення. Воно наче запрошує нас поміркувати, чого, окрім усунення пригноблення, можуть потребувати люди, щоб стати вільними. Врешті-решт, треба попрацювати над тим, щоб жінка поважного віку могла вітати гостей і гідно взаємодіяти з іншими. Мені складно уявляти Марію справді
вільною без належного житла, де можна вмоститися у кріслі, чи без розчищеної стежини до дороги, щоб можна було пройти з ходунками.
Свобода — це не тільки відсутність зла, а й наявність добра.
Південь України — це степи, а північ — лісиста. Коли я відвідав деокуповане містечко на півночі країни, мене опосіли схожі міркування про свободу. Залишивши своїх дітей у приязних школах у Нью-Гейвені, штат Коннектикут, я вирушив до покинутої школи в Ягідному, яку російські окупанти перетворили на малий концентраційний табір. Більшість часу, доки село було окуповане, росіяни тримали триста п’ятдесят цивільних, усе населення, у шкільному підвалі, на площі менше 200 квадратних метрів. Сімдесят із них – діти, наймолодше маля було ще немовлям.
Ягідне деокупували у квітні 2022 року, а я відвідав його у вересні. На першому поверсі росіяни потрощили меблі. На стінах залишили дегуманізуючі графіті про українців. Не було електрики. Присвічуючи собі телефоном, я спустився в підвал і оглянув дитячі малюнки на стінах. Зміг прочитати, що діти написали («ні війні»), а мої діти пізніше допомогли мені розпізнати персонажів (наприклад, самозванця із гри Among Us).
Біля одвірка було два списки, нанесені на стіну крейдою: імена загиблих. В одному списку були ті, кого росіяни стратили (я зміг розрізнити 17 імен). У другому — ті, хто померли від виснаження чи хвороб (я зміг розібрати 10 імен).
Коли я прибув до Ягідного, люди, які пережили окупацію, вже давно вийшли з підвалу. Чи були вони вільними?
«Визволення» підказує, що був ворог, а тепер він згинув. Однак дорослим потрібна підтримка, а дітям — нова школа. Те, що село більше не окуповане, — дуже важливо. Але неправильно було б закінчувати історію Ягідного на тому, як його жителі вийшли з-під землі, — і неправильно було б закінчувати історію Посад-Покровського на припиненні бомбардувань.
Відповідальний за ключ до ягіднянської школи пан попросив допомогти збудувати дитячий майданчик. Таке бажання посеред руйнівної війни може видатися дивним: адже росіяни вбивають дітей ракетами й викрадають їх, щоб асимілювати. Але відсутності цих злочинів недостатньо. Деокупації недостатньо. Дітям потрібні простори, де можна гратися, бігати, плавати та і просто бути собою. Дитина не може посадити парк чи збудувати басейн. Радість юності в тому, щоб відкривати такі речі довкола. Щоб побудувати структури, потрібні для свободи старих і малих, не обійтися без спільної роботи.
Я приїхав до України, де точиться війна, поки писав цю книжку про свободу. Тут предмет моєї роботи повсюдно відчутний на дотик. Через місяць після початку повномасштабного вторгнення я розмовляв з деякими українськими законотворцями: «Ми обрали свободу, коли не втекли». «Ми боремося за свободу». «Свобода уже є вибором».
Так говорили не тільки політики. В охопленій війною Україні, у розмовах із військовими, з удовами й фермерами, з активістками та журналістами я знову і знову чув слово «свобода». І цікаво було ще й те, як про неї говорили. Здається, зважаючи на значну частину країни під геноцидною окупацією, українці мають усі підстави говорити про свободу від, про відсутність зла. Але так не говорив ніхто.
Коли я розпитував, як люди розуміють «свободу», жоден із моїх співрозмовників не сказав про свободу від росіян. Одна українка сказала, що «коли ми кажемо “свобода”, то не думаємо про “свободу від чогось”». Інший співрозмовник вважав, що перемога має бути «заради чогось, а не супроти чогось». Окупанти перешкодили надії, що світ відкриється, що наступне покоління житиме краще, що теперішні рішення вплинуть на подальші роки.
Припинення репресій було доконечне, аби здобути те, що філософи називають «негативною свободою». Але деокупація, усунення кривди, була лише необхідною умовою для свободи, а не її сутністю. Військовий у реабілітаційному центрі сказав мені, що свобода полягає в тому, щоб після війни всі могли втілити свої плани. Ветеран, який чекав на протезування, сказав, що свободою буде побачити усмішку на синовому личку. Молодий захисник у відпустці сказав, що свобода — це діти, яких він хотів би мати. Їхній командир Валерій Залужний у таємній нарадчій кімнаті сказав мені, що свобода — це нормальне життя, сповнене перспектив.
Свобода означала майбутнє, де щось було таким самим, а щось — кращим. Свобода означала життя, яке розвивалося й зростало.
У цій книжці я прагну означити свободу. Починати треба з порятунку світу від зловживань. Люди просторікують про свободу. Американці часто думають про відсутність чогось: окупації, пригноблення чи навіть уряду. Ми вважаємо, що людина вільна, коли уряд не плутається під ногами. Негативна свобода стала для нас чимось на зразок здорового глузду.
Звісно, спокусливо уявляти свободу як протиставлення себе всьому світові — ідея негативної свободи дає змогу саме так і чинити. Якщо бар’єри — єдина проблема, отже, з нами все гаразд. Це дає нам змогу почуватися добре. Ми думаємо, що були б вільними, якби не зовнішній світ, що кривдить нас. Але чи й справді достатньо усунути щось, щоб нас визволити? Хіба ж менш (якщо не більш!) важливо щось додавати?
Якщо ми хочемо бути вільними, доведеться стверджувати, а не лише заперечувати. Іноді доведеться руйнувати, але значно частіше — творити. А найчастіше нам доведеться змінювати світ і себе на підставі того, що ми знаємо й цінуємо. Нам потрібні структури, моральні й політичні — підхожі структури. Чеснота — невіддільна частинка свободи.
«Ще не тюрма мур кам’яний, ґрат плетиво тверде» — зауважує поет. Часом мур і ґрати справді є в’язницею, а іноді — ні. Пригноблення — не лише перешкоди, а й людські наміри, які за ними стоять. В українському Донецьку закинутий завод перетворили на мистецький простір. Під російською окупацією те саме приміщення стало катівнею. Шкільний підвал, як у Ягідному, може стати концтабором.
Якщо на те пішло, то первісні нацистські концтабори облаштовували в барах, готелях і замках. Перший постійний табір, Дахау, організували на території закинутої фабрики. Аушвіц, властиво, колись був польською військовою базою, де людей мали б захищати від німецького нападу. Козельщанський табір для військовополонених, де Радянський Союз утримував польських офіцерів перед стратою, колись був монастирем — монастирем, який став прототипом того, у якому Федір Достоєвський у «Братах Карамазових» поставив знамените запитання: якщо Бога нема, то все дозволено?
Жодна більша сила не звільняє нас — але так само не звільняє і її відсутність. Природа дає нам лише можливість стати вільними, не менше і не більше. Нам кажуть, що ми «народжуємося вільними» — це неправда. Ми народжуємося крикливими, приєднаними до пуповини і вкритими жіночою кров’ю. І чи станемо ми вільними, — залежить від дій інших, від структур, які уможливлять ці дії, від цінностей, які вдихають життя в такі структури, — а вже потім від блискотливої спонтанності та хоробрості наших дій.
Структури, які перешкоджають чи уможливлюють, можуть бути фізичними й моральними. Те, як ми думаємо та говоримо про свободу, — важливо. Воля починається з деокупації наших умів від хибних ідей. Й існують правильні та хибні ідеї. У світі релятивізму та боягузтва свобода є абсолютом абсолютів і цінністю цінностей. Це не тому, що свобода — верховна чеснота, перед якою повинні схилятись усі інші. А тому, що свобода — це умова, за якої інші добрі речі можуть зростати в нас і посеред нас.
Свобода первинна також не тому, що є порожнечею, яку залишив по собі мертвий Бог чи порожній світ. Свобода — це не порожнеча, це присутність, життя, у якому ми обираємо розмаїті зобов’язання і втілюємо їх. Чесноти реальні, правдиві, як зоряне небо. Коли ми вільні, то можемо навчатися, демонструвати, втілювати їх. З часом наш вибір чеснот визначає нас як незалежних і самобутніх людей.
Коли ми припускаємо, що свобода є негативною, є просто відсутністю того чи того, то передбачаємо, що, аби бути вільними, достатньо позбутися бар’єрів. У такій системі мислення свобода є станом всесвіту за замовчуванням, і коли ми розчистимо шлях, якась більша сила уділить нам вольності. Це наївно.
Американців учать, що свободу дали нам батьки-засновники, національний характер чи капіталістична економіка. Усе це неправда. Свободу не можна «дати». Це не спадщина. Ми називаємо Америку «свобідною країною», але жодна країна не є вільною. Еритрейська поетка-дисидентка Й. Ф. Мебрату описує різницю риторики між гнобителями і пригнобленими так: «Вони говорять про країну. Ми говоримо про людей». Тільки люди можуть бути вільними. Якщо ми віримо, що щось інше може дати нам свободу, то ніколи так і не дізнаємося, що слід робити нам. Як тільки ви повірили, що свободу дають, — вона щезає.
Ми, американці, схильні думати про свободу в контексті розчищення, і звикли гадати, що капіталізм попрацює замість нас. Повірити в те, що він, чи будь-яке інше зовнішнє джерело, породять свободу, — означає опинитися в пастці. Якщо ми пов’язуємо свободу із зовнішніми силами, і хтось каже нам, що зовнішній світ несе загрозу, ми відмовляємось від свободи на користь безпеки. І нам здається, що це — розумно, адже ми вже невільні у глибині своїх сердець. Ми віримо, що можемо обміняти свободу на безпеку. І це фатальна помилка.
Свобода і безпека співдіють. Преамбула до Конституції чітко вказує, що «благ свободи» слід прагнути разом із «загальним добробутом» і «спільною обороною». Нам потрібна свобода і безпека. Щоб бути вільними, люди мусять почуватись безпечно — особливо в дитинстві. Вони повинні мати змогу пізнавати одне одного і світ. Тоді, коли вони стають вільними, то самі здатні вирішувати, які ризики брати на себе і з яких причин.
Коли Росія вторглася в Україну, президент Володимир Зеленський не сказав людям, що треба обміняти свободу на безпеку. Він сказав, що залишається в країні. Після відвідин Ягідного я розмовляв з ним у його офісі, обкладеному мішками з піском. Він назвав деокупацію можливістю відновити і безпеку, і свободу. Сказав, що «позбавлення свободи створює небезпеку» і «брак безпеки є станом несвободи».
Свобода — це знати свої цінності та втілювати їх. Тож вона залежить від наших дій — а дії залежать від інших людей, знайомих і незнайомців.
Я пишу цю передмову в нічному потязі, який прямує з Києва на захід, і знаю, скільки ще їхати до польського кордону. Це знання дає мені трішки безпеки і трішки свободи, щоб попрацювати, — і все це завдяки праці інших людей. Хтось проклав колії і ремонтує їх після обстрілів, хтось побудував вагони і доглядає їх, хтось керує потягом. Коли українська армія деокуповує місто, військові піднімають український стяг і поширюють фотографії. Але українці вважають міста вільними, коли знову починають їздити потяги.
Російські пропагандисти стверджують, що не існує правильного та доброго, тож усе дозволено. Наслідки таких поглядів оточували мене в деокупованій Україні — ями з убитими в Бучі, зруйновані селища, як Посад-Покровське, концентраційні табори, як у Ягідному. Російські солдати в Україні називають міста, які зруйнували, «звільненими». Так: з їхньої точки зору, зникли всі бар’єри. Як у Маріуполі, вони можуть згребти бульдозерами уламки й тіла, щось побудувати, а відтак продати. У цьому негативному сенсі «свободи» вони мають цілковиту свободу вбивати і красти.
Колеса та колія піді мною не роблять мене вільним, але вони несуть мене уперед і створюють умови для моєї свободи, яких сам я не міг би збудувати. Якби не було потягів, або якби Росія зруйнувала київський вокзал, я був би менш вільною людиною. Люди в Україні не стали вільнішими, коли Росія почала руйнувати інфраструктуру і школи.
Ми уможливлюємо свободу не відкидаючи уряд, а запроваджуючи її провідним принципом доброго врядування. Вірю, що логічним продовженням правильного визначення свободи й буде добре врядування. Тож ця книжка починається зі вступу, де йдеться про свободу, а закінчується висновком, у якому я пишу про врядування. П’ять розділів між ними торують шлях від філософії до політики.
Як саме свобода фігурує у наших життях? Зв’язок між принципами і практикою проявляється у п’ятьох формах свободи.
Ці форми створюють світ, де люди діють, опираючись на цінності. Це — не правила чи накази. Це — логічні, моральні й політичні зв’язки між спільною дією і формуванням індивідів. П’ять форм свободи розв’язують два позірні парадокси: по-перше, вільна людина є індивідуальністю, але неможливо стати індивідуальністю на самоті. По-друге, свобода відчувається впродовж одного життя, але повинна бути справою поколінь.
П’ятьма формами свободи є: суверенність, або ж вивчена здатність обирати і ухвалювати рішення; непередбачуваність, здатність пристосовувати фізичні закономірності до особистих цілей; мобільність, можливість рухатися в часі та просторі вслід за цінностями; фактичність, або ж розуміння світу, яке дає нам змогу змінювати його; і, нарешті, солідарність, визнання, що свобода належиться всім.
Праця над свободою починається після материних потуг. Немовля має потенціал навчитися оцінювати і змінювати світ та набуває потрібних умінь за підтримки і в товаристві інших. Це — суверенність.
Дорослішаючи, юна людина вчиться бачити світ таким, як він є, і уявляти, яким він може стати. Суверенна людина поєднує обрані цінності із зовнішнім світом, щоб створити щось нове. Тож непередбачуваність є другою формою свободи.
Наші тіла потребують місць, куди можна вирушити. Як юнь ми ще не здатні самі для себе створити умов, у яких можна бути суверенними й непередбачуваними. Але коли умови є, ми бунтуємо проти інституцій, які їх уможливили, та вирушаємо своєю дорогою. І це — мобільність, третя форма свободи, яку слід заохочувати.
Ми вільні робити тільки те, що вміємо, і вільні вирушити лише туди, куди можемо дістатися. Те, чого ми не знаємо, може завдати нам шкоди, а те, що ми знаємо, нас наснажує. Четвертою формою свободи є фактичність.
Ніхто не може стати вільним самотужки. І на практиці, і етично свобода для вас означає і свободу для мене. Усвідомлення цього — солідарність, остаточна форма свободи.
Рішенням проблеми свободи не є, як думає частина правиці, висміювання уряду та його повалення. Ще рішення не полягає, як вірить дехто з лівиці, у тому, щоб ігнорувати чи відкидати риторику свободи.
Свобода виправдовує врядування. Форми свободи показують нам, як саме.
Ця книжка слідує і логіці моїх аргументів, і логіці життя. Перші три форми свободи співвідносяться з різними фазами життя: суверенність — з дитинством, непередбачуваність — з юністю, мобільність — з молодістю. Фактичність і солідарність — це зрілі форми свободи, які уможливлюють інші. Кожна форма має свій розділ.
У вступі я змальовую власне життя і починаю зі свого першого спогаду про роздуми над свободою: улітку 1976 року, 200-ліття незалежності Америки. На основі п’яти десятиліть власних помилок я спробую показати, як з’явилися деякі хибні уявлення про свободу і як це можна виправити. Висновок описує добрий уряд, який ми можемо створити — разом. Там я уявляю собі Америку, яка сягнула 2076 року, 300-ліття незалежності, землею вільних.
Я поділив розділи на віньєтки. Частину присвятив спогадам, які вигулькували в уяві під час роздумів над філософськими питаннями. Спалахи спогадів уможливлюють переосмислення. Вони дають мені змогу застосувати скромнішу версію сократівського методу до молодшої версії себе: поставити під сумнів якісь слова чи звички, розбурхати те, що, в певному сенсі, уже відоме. Суть у тому, щоб дошукатися правди про мою країну і про свободу, якої я не усвідомлював тоді — і якої не усвідомив би й тепер, якби не мав тих, раніших, досвідів.
Такий філософський метод (сподіваюсь) личить історикові — адже саме істориком я є. Я покладаюся на історичні приклади, хоча про деякі регіони мені відомо більше, ніж про інші. Ця книжка — про Сполучені Штати, але я порівнюю свою країну із Західною Європою, Східною Європою, Радянським Союзом і нацистською Німеччиною.
Тут я дискутую зі стародавніми, модерними й сучасними філософами. Деякі посилання я залишив неявними: уважні читачі та читачки їх віднайдуть. Я відкрито цитую п’ятьох мислителів і мислительок: Франца Фанона, Вацлава Гавела, Лешека Колаковського, Едит Штайн і Сімону Вейль. Ці люди — не американці, і не дуже добре знані в США. За дрібними винятками, вони не жили у країні й не писали про неї. Поштовх з іншої традиції (чи термін з іншої мови) може звільнити нас від плутанини. У кожного мислителя та кожної мислительки я запозичив концепт, який допомагає мені розвинути свою аргументацію. Не запевняю, що вони погодилися б одне з одним (чи зі мною) щодо всього.
Ця книжка — консервативна в тому сенсі, що черпає із традиції. Але вона й радикальна — адже пропонує дещо нове. Це філософія, але вона прив’язана до досвіду. Деякі фрази з цієї книжки — це повідомлення, які я писав сам собі, коли опритомнював на лікарняному ліжку в час недуги, що майже відібрала моє життя. Я сформував аргументи для цієї книжки, коли викладав в американській в’язниці суворого режиму й написав більшість тексту під час трьох подорожей до охопленої війною України.
Фундаментальні питання для цього тексту поставили читачі та читачки. «Криваві землі» та «Чорна земля», дослідження масових убивств, призвели до публічних дискусій, що змусили мене замислитися над етичним об’єктом цієї книжки. Якщо я можу описати найгірше, то чому б мені не приписати найкраще? Коли я опублікував збірочку «Про тиранію» і працю про сучасну історію «Шлях до несвободи», мене спитали, якою би була краща Америка. У цій книжці — моя відповідь.
Визначити свободу — це зовсім не та сама мета, що й захищати її. Я допитую молодшу версію себе. Я допитую інших, а інші допитують мене. Метод є частиною відповіді: якщо істина про свободу існує, то ми не зможемо осягнути її в ізоляції, чи збагнути її за допомогою дедукції. Свобода — позитивна. Огортати свободу в слова, як і проживати її — творча дія.
Ця книжка мала би представляти чесноти, які звеличує. Сподіваюсь, що вона розважлива, але й несподівана. Я задумав її поміркованою — але й експериментальною. Вона захоплюється не тим, ким ми є, а свободою, яка може стати нашою.
За моїм вікном сходить сонце. Наближається кордон. Я розпочинаю свої роздуми з сонячного дня.
Т. С.
Потяг Київ–Дорогуськ,
Вагон 10, купе 9
6:10, 10 вересня 2023 року
***
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом); «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка»; «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація»; «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника»; «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Червоний князь».
Переклала з англійської Галина Герасим.
Видання побачило світ за сприяння Відділу публічної дипломатії Посольства США в Україні.
