Прочитаєте за: 6 хв. 16 Листопада 2023, 13:40
Ще в першому класі (а це був 1988 рік) я щиро пишався тим, що декламував напам’ять віршик «У Лукоморья дуб зелёный». Зізнаюся: жодної поезії Тараса Шевченка тоді я ще не знав. «Тече вода з-під явора», «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Садок вишневий коло хати» вивчив пізніше. Подумайте: чому радянським дітям майже з колиски читали казки «О царе Салтане», «О рыбаке и рыбке», «О семи богатырях», «О зототом петушке» та інші. А в підлітковому віці приходив час вивчення уривків з «Евгения Онегина». Кажуть, що в пізньому совку було престижно знати напам’ять цю поему й зачитувати уривки з неї «для демонстрування високого рівня культури» — я цього вже, на щастя, не застав.
У брежнєвські часи русифікація проходила в стилі й методами радянської планової економіки. «Совєтскій чєловєк» – манкурт мав стати результатом якоїсь конкретної п’ятирічки. А слово «совєтский» тоді було синонімом слова «русскій».
В останні роки існування срср рівень зросійщення в різних республіках був неоднорідний. Наприклад, Литву, Латвію та Естонію вже тоді сприймали як закордон, Україна як могла опиралася. А от ситуація в Білорусі була геть іншою. Один мій знайомий за часів перебудови був там на екскурсії. І екскурсовод з неабиякою гордістю розповідала, що в Білорусі вперше вдалося створити спільноту «совєтских людєй», що «бєлорусской национальності больше нє существуєт». Мого знайомого, свідомого українця, це шокувало на все життя. Тільки тепер зрозуміло, що означали ті слова — «совєтскиє люді» не здатні чинити опір росії й дозволили «тиху анексію» своєї країни.
Пушкін — головний стовп рашизму. Адже саме він — в основі «прищеплювання любові» до «вєлікой русской літєратури» та російської мови. Зрозуміло, що все це робилося за рахунок знищення мови рідної, в нашому випадку — української. Культ Пушкіна було впроваджено в 1937 році за наказом душегуба сталіна з нагоди сторіччя смерті поета. Осетин-живодер, подейкують, знав напамʼять безліч віршів правнука «арапа пєтра вєлікава».
Колоніальна адміністрація України оголосила «масову любов» до Пушкіна 2 червня 1962 року, коли в Києві урочисто відкрили найбільший «сидячий» пам’ятник російському поету у світі (3,5 м на постаменті заввишки, із підписом «Пушкіну — український народ»). Уже через три роки (в 1965-му) срср почав впроваджувати «культ великої перемоги», який переріс у системну русифікацію і сучасний рашизм.
Попри численні вимоги демонтажу, розписування графіті та обливання фарбою, монумент Пушкіну простояв у Києві 61 рік — майже вдвічі більше, ніж прожив сам поет. Його не похитнуло ані проголошення української Незалежності, ані дві революції, ані початок війни у 2014-му, ані вторгнення росії у 22-му. Навіть парк, що називався іменем Пушкіна, перейменували на честь Івана Багряного, а ідол рашизму все одно стояв. До вчора 15 листопада його нарешті демонтували й відвезли до Державного музею авіації, де відтепер він зберігатиметься з іншими пам’ятниками радянської доби.
До речі, ідея такого музею дуже гарна (хто не пам’ятає минулого — приречений його повторювати), але я б виставку радянського мотлоху робив у місті Прип’яті, щоб відвідувачі максимально, аж до зниження імунітету, могли відчути «дух совєтской епохі».
Історик Владлен Мараєв дуже влучно означив дати 2.06.1962 та 15.11.2023 як «зросійщення» й «деросіянізацію» України. Наступний демонтаж Щорса й Булгакова це вже похідні від головної «скрєпи» — Пушкіна.
Тим, хто досі, після вивчених у дитинстві казочок і «Евгения Онегина», марить, що Пушкін — «гєніальний поет» і поезія тут ні до чого, раджу насолодитися прочитанням пушкінської поеми «Тень Баркова» — відчути, так би мовити, всю велич художнього слова «найбільшого національного поета росії» і основоположника їхньої літературної мови.
А на завершення — 10 причин не любити Пушкіна від українського письменника Василя Чепурного:
- Олександр Пушкін написав брехливу поему «Полтава», за що його не любив Тарас Шевченко. Брехливу передусім спотвореним образом гетьмана Мазепи.
- Пушкін усіляко підтримував російську імперську ідею. Зокрема він хотів бути секретарем кривавого генерала Єрмолова, який окупував Кавказ, та оспівував криваве взяття Варшави у вірші «На взятие Варшавы». Його сучасник, князь Вяземський, назвав це «славословием резни».
- Міфом є те, що Пушкіна берегли декабристи й тому, мовляв, він не був з ними. Насправді, як розповідав сам Пушкін (є спогади сучасників), він і не збирався на Сенатську площу — шлях його карети начебто перебіг чорний кіт і він нікуди не поїхав.
- Пушкін висміював християнство. Наприклад, під час літургії у Кишиневі він безумно реготав, що й зараз би сприйнялось як дикість. Недарма митрополит псковський не дозволив ховати його на території монастиря — поховали біля огорожі (це вже зараз її перенесли). За межами кладовищ традиційно ховали самогубців.
- Суд офіцерської честі виправдав Дантеса, який стріляв у Пушкіна.
- Перед смертю Пушкін не хотів прийняти причастя. Тоді імператор Микола I переказав, що не покриє його картярських боргів — і той мусив прийняти святе причастя. Помирав із запискою царя в руках і словами: «Я вєсь єво!». Оце-то борець за свободу, як втокмачували при срср в школярські голови! Натомість Тараса Шевченка Микола I заслав в аральські степи в солдати із забороною писати й малювати.
- Так звані «ссилкі» Пушкіна — це його маєток в Михайловському, після чого почали бігати по ньому чужі діти, дуже кучерявістю «на баріна схожі», і Одеса, де він жив та «похабничал» у «героя війни 1812 року», обпльовуючи його. Таке заслання — на південь до моря, на фрукти та сонце — кожен випускник радянського вишу з радістю отримав би.
- Коли його ховали, то везли на рогожі, як непотріб, — це засвідчила дружина цензора Нікітенка. Коли запитали, кого везуть, хтось відповів: «Да какой-то Пушкин!». Натомість Шевченка ховали з почестями, коли в усіх наших селах і містечках виходили назустріч процесії, правились панахиди, а через Дніпро труну переносили просто на плечах.
- Культ Пушкіна з’явився за наказом царя, який змушував генерал-губернаторів передплачувати видання його творів, а розквітнув — за наказом сталіна з нагоди сторіччя смерті в час найлютіших репресій.
- У ХІХ столітті в жодній російській ізбі та дворянських салонах не зафіксовані портрети Пушкіна та збірки його творів, тоді як портрети Шевченка й «Кобзарі» були як у селянських хатах, так і в маєтках українських інтелігентів.
Джерело публікації: Головний стовп рашизму, або 10 причин не любити Пушкіна