Книга ‘Меланхолія опору’ Ласло Краснагоркаї.
Після знайомства з романом «Меланхолія опору» Сьюзен Зонтаґ назвала Краснагоркаї майстром апокаліпсису сучасної літератури. Роман мав суттєвий вплив на угорську культуру: ліг в основу фільму «Гармонії Веркмайстера» (Werckmeister harmóniák, 2000) Бели Тарра та Агнеш Граніцкі, а згодом опери «Валушка» (Valuska, 2023) композитора Петера Етвеша.
Події роману розгортаються протягом шістнадцяти днів у провінційному містечку пізньосоціалістичної Угорщини. Текст занурює читача в атмосферу параної та клаустрофобії: місто фізично й морально виснажене, поїзди курсують без жодної системи, вулиці занедбані й завалені сміттям, а розбиті ліхтарі змушують містян з тривогою поспішати додому після заходу сонця. Життя тягнеться за інерцією, у повітрі застигло передчуття катастрофи.
Одного зимового дня в це змарніле місто прибуває мандрівний цирк — дивна, майже сюрреалістична конструкція на колесах: велетенський фургон з гофрованої синьої жерсті, який ледве тягне звичайний трактор. Одній героїні він видається «екзотичним чудовиськом, що з нестримною повільністю бреде під темними вікнами нічого не підозрюючих мешканців, невблаганно загарбуючи все, що трапляється на його шляху». З афіш городяни дізнаються, що цирк обіцяє показати «найбільшого у світі велета-кита та інші таємничі сенсації природи».
Наступного ранку фургон відкривають для огляду. Опудало кита не здається зловісним, але його безмовна, застигла присутність притягує й насторожує водночас. Містом починають ширитися чутки про прибульців і їхні темні наміри. Атмосфера згущується дедалі більше.
Серед мешканців вирізняється кілька постатей, навколо яких вибудувано сюжет. Насамперед Валушка, якого називають місцевим божевільним або дурником. Мати, пані Плауф, відмовилася від нього, а містяни радше терплять його, ніж справді приймають. Він живе із випадкових заробітків і працює рознощиком газет у поштовому відділенні. Попри вразливе становище, Валушка залишається мрійником: щовечора в корчмі він улаштовує своєрідний ритуал — реконструкцію руху небесних тіл. П’яні завсідники стають Сонцем, Місяцем і Землею, а Валушка з дитячою щирістю розповідає їм про смирення людини перед безмежністю космосу.
Стенд угорського письменника Ласло Краснагоркаї на Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку 2025 року, 15 жовтня 2025 року.
Валушка підтримує особливі стосунки ще з однією ключовою постаттю міста — Дєрдєм Естером, колишнім директором музичної школи. Їх єднає дивовижна форма дружби: довгі філософські бесіди, що тримаються на довірі та взаємній потребі. Роками вони жили в цьому ритмі — Естер говорив, Валушка слухав. І саме ця незвична взаємність була для них обох рятівним острівцем у світі, який поступово розпадається.
Дєрдь Естер після виходу на пенсію живе усамітнено. Офіційно — через «болі в хребті», але насправді його ізоляція зумовлена глибокою духовною кризою. Музика, яка колись була головною опорою, розчарувала його. На думку Естера, німецький теоретик Андреас Веркмейстер у XVII столітті спотворив природну красу терцій, запровадивши рівномірно темперований лад. Ця система відкрила можливість вільно грати в усіх тональностях, але, як переконаний Естер, забрала в музики її первісну чистоту. Усвідомивши це, він цілковито віддається одній ідеї — повернути музиці втрачену досконалість.
Дружина Дєрдя, пані Естер — його повна протилежність. Фізично міцна, енергійна й владолюбна, вона уособлює стихію руйнівної сили. Вона давно живе окремо, винаймає квартиру біля ринкової площі й пояснює це потребою чоловіка в тиші й усамітненні, зберігаючи лише зовнішню подобу подружнього зв’язку. Пані Естер має майже макіавеллістський хист до маніпуляцій і втілює «волю до влади». Вона очолила Жіночий комітет, спираючись на підтримку свого коханця — капітана поліції. Це не інтелектуалка в академічному сенсі, однак її психологічна гнучкість, інстинктивна хватка й уміння дочекатися слушного моменту роблять її небезпечною фігурою. Вона швидко перехоплює ініціативу, уміє переконати й легко спрямовує будь-які обставини собі на користь.
Занепад міста Естер сприймає як шанс: «ця стійка руїна вже віддавна означала для неї не безутішний кінець, а те, чому цей дозрілий до занепаду світ невдовзі поступиться місцем — не завершення, отже, а початок, сирий матеріал для нового порядку». Але їй потрібен авторитет чоловіка, який її не терпить, тому вона тонко маніпулює Валушкою, поступово перетворюючи його на покірний інструмент своїх планів.
Книга угорського письменника Ласло Краснагоркаї на книжковому стенді на Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку 2025 року, у Франкфурті, Німеччина, 15 жовтня 2025 року.
Разом з цирком прибуває ще одна важлива постать — загадковий карлик, відомий як Князь. Він виголошує полум’яні промови невідомою мовою, а перекладає їх кремезний охоронець ламаною угорською. Спочатку натовп лише мовчки збирається на площі, але поступово вибухає безглуздою агресією. Строката юрба спрямовує свою лють на слабких і беззахисних, руйнуючи все на шляху. У цьому загальному безладді пані Естер бачить простір для власної гри.
Роман побудований на класичній тричастинній архітектоніці. Перша частина, «Надзвичайні стани», виконує роль широкої експозиції: задає атмосферу загального занепаду і знайомить з мешканцями містечка, що живе в ритмі повільного розпаду. Друга, «Гармонії Веркмайстера» — наймасштабніша й найінтенсивніша; саме тут закладено драматичний центр оповіді та проявлено ключові механізми конфлікту. Завершальна частина, «Sermo super sepulchrum» («Слово над гробницею»), замикає композицію й надає попереднім мотивам завершеного звучання.
«Меланхолія опору» досліджує конфлікт між хаосом і порядком, природу влади, моделі опору й руйнування соціальних структур. Поряд із цим роман розкриває політичне й моральне виснаження, суб’єктивність досвіду та відчуття безсилля перед силами, що виходять за межі раціонального. Саме поєднання цих мотивів створює густу, майже кафкіанську атмосферу. Меланхолія і страждання пронизують увесь текст. Герої потерпають від наслідків власних бажань, а істина, у яку суспільство щоразу намагається повірити, виявляється черговою ілюзією.
Для Краснагоркаї хаос є первинним станом буття. На цьому тлі будь-який порядок виглядає тимчасовою конструкцією, народженою зі страху перед непередбачуваністю світу. Роман показує, наскільки швидко соціальні норми втрачають силу і як легко цивілізаційний лад поступається вибухам насильства. Коли інфраструктура руйнується, а людські зв’язки слабшають, нестабільність перетворюється на колективну істерію. У цьому розриві між старим і новим світом виникає простір для тоталітарної форми контролю, що живиться саме розпадом. Крім того, роман, опублікований 1989 року, часто прочитують як політичну алегорію, що критикує крихкість соціального та політичного порядку й відображає атмосферу пострадянської Східної Європи.
Ласло Краснагоркаї
Особливе місце в системі символів посідає кит — мертве застигле створіння, що втілює кілька рівнів значення. Його велетенське тіло нагадує про фізичний розклад, але водночас функціонує як троянський кінь: усередині цього видовища приховано невидиму руйнівну силу. Подібно до Мобі Діка, цей кит постає непізнаваним — він вимагає дистанції, провокує страх і зачарування. У символічному вимірі кит близький також до «Левіафана» Гоббса. Натовп, що приходить подивитися на мертвого велетня, поступово стає некерованим і захоплює місто. На вулицях поширюється стихійне насильство. Образ кита перетворюється на знак краху усталеного порядку й водночас на загадку буття, що виходить за межі раціонального.
Проза Краснагоркаї впізнавана з перших рядків. Довгі, ритмічно організовані речення, що розгортаються на кілька сторінок, створюють ефект безперервного, майже гіпнотичного руху свідомості. Така манера не залишає читачеві ні перепочинку, ні твердого орієнтира: автор вибудовує синтаксичні конструкції з численних уточнень, відгалужень і асоціативних петель, зі спокійними переходами між різними мовними регістрами. Речення можуть починатися з дрібного спостереження, але, нарощуючи деталі й смислові лінії, зрештою виростають до спроби охопити повноту світу — настільки, наскільки це дозволяє свідомість, що дедалі гостріше відчуває власні межі. Сам Краснагоркаї пояснював, що прагне фіксувати думку в її найпершому, передраціональному русі — ще до того, як вона застигне в ясній формулі.
Переклад такої прози — надзвичайно складне випробування. Ритмомелодику угорського тексту відтворити непросто: потрібно передати не лише смислову точність, а й внутрішню музику, сугестивність, атмосферу і темпоритм. У перекладі Олександра Вешелені цю тендітну рівновагу збережено дуже переконливо.
«Меланхолію опору» варто читати тим, хто не боїться викликів. Цю книгу читаєш так, ніби береш участь у своєрідному духовно-інтелектуальному двобої, де іронія межує з глибоким смутком, а кожна сторінка вимагає внутрішньої зібраності й натомість винагороджує можливістю повністю поринути в унікальний світ.
