«Орел», реж. Мирослав Слабошпицький
Кадр з новели «Орел» (Шон Пенн)
Відкриває кіноальманах короткометрівка Мирослава Слабошпицького «Орел» з Шоном Пенном в головній ролі. У центрі сюжету — історія про звукорежисера, який записує звуки орлів у Чорнобильській зоні й випадково стає свідком початку російського вторгнення.
Слабошпицький створює омаж на культовий трилер Браяна Де Пальми «Прокол», де звукорежисер (одна з кращих ролей Джона Траволти) стає випадковим свідком політичного вбивства. Надмірно емоційна гра Шона Пенна контрастує з величним спокоєм орлів у кадрі. Свого часу для культового кіноальманаху «Україно, good bye!» Мирослав Слабошпицький створив короткометрівку «Ядерні відходи», присвячену роботі працівників станції. Тепер повернувся до теми Чорнобильської зони, але в контексті уже повномасштабного вторгнення.
«Корова в тумані», реж. Юлія Шашкова
Кадр з новели «Корова в тумані» (Артем Черній і Мілка)
Драматична історія дорослішання на війні. Короткий метр про хлопчика, який самотужки вибирається з окупованої Київщини з неочікуваною супутницею – пораненою коровою.
Окупація Київщини – та підтема повномасштабного вторгнення, яка чи не найбільше цікавить кінематографістів, попри непростий етичний складник. Про неї знімають геть різні фільми, від делікатного “Медового місяця” Жанни Озірної до відверто експлуатаційної “Доньки” Єгора Олесова. Юлія Шашкова разом з напарником по документальному фільму “Перша сотня” Юрієм Грузиновим створює камерну драму, де візуал домінує над сюжетом. Холодна та мовчазна краса полів перекриває куцість фабули, створюючи пасторально-драматичний образ війни.
“Кролик, або Туди і звідти”, реж. Максим Тузов
Кадр з новели ‘Кролик. Або Туди і звідти’ ( Михайло Матюхін)
Після трилеру та драми кінозбрка раптом пропонує дуже динамічну казку про крольча, яке загубилося у хаосі першого дня великої війни. Максим Тузов знімає наївну історію, монтаж якої змушує подумати про розтягнутий у хронометражі тік-ток.
Робота виглядає не дуже збалансованою, а милий образ крольченя (яке заманює собак на розтяжки) не рятує цю недошліфовану короткометрівку.
“Синочок”, реж. Олексій Мамедов
Кадр з новели ‘Синочок’ (Андрій Ісаєнко)
Тема окупації під час вторгнення надзвичайно тригерна: працюючи з нею в ігровій формі, дуже легко скотитися в експлуатацію горя та сентиментальну маніпулятивність. Саме це стається з роботою Олексія Мамедова “Синочок”, де в центрі сюжету – історія матері, яка втратила глузд, через смерть дитини від обстрілів. Вона сприймає за сина поранене вовченя.
В головній ролі – Марина Кошкіна. Здається, Мамедов просто експлуатує вже обкатаний Кошкіною образ згорьованої матері з “Двох сестер” Лукаша Карвовського. Щоправда, в Карвовського це була лише одна з історії його роуд-муві, тоді як Мамедов створює окремий короткий метр і виконує його у відверто серіальному тоні з домішками химерної містики. Від сльозочавильної сентиментальності він теж не відмовляється, додаючи в сюжет нелогічну розмову з лікарем (який наче не розуміє, що перед ним людина не при тямі) та співи “Червоної калини” над помираючим вовченям.
“Підводна пригода”, реж. Святослав Костюк
Кадр з новели ‘Підводна пригода’ Поліна Гайова і Ольга Коротяєва
Дуже цікава та по-дитячому добра історія, яка розгортається спершу в київському океанаріумі, який став укриттям для жителів Дарниці, а згодом – у середмісті. Костюк, надихаючись анімаційним фільмом “У пошуках Немо”, витворює щемку драму про хлопця, який намагається вберегти молодшу сестру від реалій війни через історії про акваріумних рибок.
У цих історіях автор розгортає драму різного досвіду дитинства у війні. Старший брат отримує весь перелік травматизуючих вражень, але робить усе, щоб захистити від них сестру, занурюючи її у світ вигаданої казки.
“Торпеда”, реж. Іван Сауткін
Кадр з новели ‘Торпеда’ (Ольга Мартинишин)
Історія про бабусю, яка пасла кіз десь в мальовничому селі на півночі України, а потім відмовилась здаватися росіянам та навела на них артилерію. Основний вектор історій режисер взяв з новинного повідомлення про справжню історію такої бабусі.
Іван Сауткін не вперше працює з героями старшого віку у війні, він вже робив це у документальних роботах “Крик душі, вікно та Великдень” та “Поема для маленьких людей. Головна героїня “Торпеди” – це ігрове продовження його доків, де бабуся з Чернігівщини під час вторгнення сиділа біля вікна, рахувала російські танки та передавала інформацію розвідці. Сауткін розвиває тему “маленьких людей” у війні, які нібито беззахисні перед російською навалою, але знаходять у собі сили, щоб дати особистий бій ворогу.
“У нас все нормально”, реж. Андрій Лідаговський
Кадр з новели ‘У нас все нормально’ (Андрій Лідаговський)
Режисерський дебют Андрія Лідаговського закриває кіноальманах: це стрічка про київського хіпстера, який планує виїхати в Чехію і має віддати свого улюбленця кота Рамзеса на перетримку. Кіт втікає до закритого Урядового кварталу, а його пошуки посеред пустих дворів перетворюються на драму з вайбом фільмів Кіри Муратової. Головний герой потрапляє в екзистенційну кризу: залишитись не можна їхати; де ставити кому – не зрозуміло.
Лідаговський насамперед відомий як виконавець головної ролі у дебютному драмеді Антоніо Лукіча “Мої думки тихі”; він також знімався і в його перших короткометрівках. Від Лукіча Лідаговський явно переймає манеру вшивання буденної іронії в сюжет, однак драматичну частину свого фільму він окреслює в сюрреальних образах, що увиразнює його історію.
***
Альманахи в часи малокартиння
Кіноальманах – формат дуже специфічний, адже збирає під одною вивіскою почасти дуже різних митців з різними поглядами. Ритм такого збірника часто хаотичний, а іменитість одного з авторів може затьмарювати інших. Однак, у цьому явищі є й сильні сторони. На початку 2010-х в Україні вийшло два кіноальманахи коротких метрів: “Мудаки. Арабески” та “Україно, good bye!”. Тоді ці кінозбірки об’єднали короткі метри режисерів, які згодом, після Революції гідності, стали головними іменами відродження національного кінематографа: Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий, Наталка Ворожбит, Дмитро Сухолиткий-Собчук та багато інших.
Сьогодні українська кіноіндустрія перебуває у стані малокартиння. Кількість нових повнометражних ігрових фільмів скоротилася до мінімуму, а якість частини робіт залишає бажати кращого. Водночас за ці роки в національному кінематографі сформувався міцний пласт короткометражного кіно, яке після фестивальних прем’єр не потрапляє до великих екранів, попри візуальну довершеність та цікавий сюжет. Тож повернення кіноальманахів у кінотеатри може стати хорошою альтернативою: глядачі отримують можливість стежити за кінопроцесом, а режисери – імпульс знімати далі.
