Протоієрей Андрій Дудченко
Поясніть, отче, що це за таїнство – причастя? Як ми його отримали?
Причастя тіла і крові Христових – це таїнство нашого єднання зі Спасителем, з Ісусом Христом. А походить воно з Тайної вечері. За останньою вечерею перед арештом, стражданнями і розп’яттям Спаситель зібрав своїх найближчих учнів і, подаючи їм хліб, сказав, що це є його тіло, а потім, подаючи чашу з вином, сказав, що це є кров Нового Завіту, яка проливається за нас, людей, на відпущення гріхів. І він заповідав споживати їх і надалі на спомин про нього.
Після Воскресіння Христового причастя звершувалося під час служб. У різні часи їх називали Вечерею Господньою, Переломленням хліба. Згодом, у візантійські часи, виникла назва Євхаристія, що грецькою означає «подяка», а саму службу, за якою вона звершується, стали називати Божественною літургією. Але суть залишилася тією ж: причастя під видом хліба та вина тіла і крові Христових, тобто єднання наше з Христом, який заради нас помер і воскрес. А ми отримали запоруку воскресіння і життя вічного.
У ранньому християнстві причащання виглядало так, як і зараз?
Хліб і вино використовували з апостольських часів – звичайний пшеничний хліб і виноградне вино. У давній церкві причащалися так, як сьогодні причащається духовенство. Тобто окремо приймали часточку освяченого хліба – тіла Христового, яке подавалося на долоню правої руки. І окремо пила ковточок вина з чаші – крові Христової. А тепер подається разом хліб і вино – тіло і кров – за допомогою ложечки (лжиці). Ця практика стала поширеною вже в другому тисячолітті християнської історії.
Причастя
Як церква трактує причастя: це винагорода для нас чи це «ліки» від чогось злого, чи ще щось інше?
Щоби зрозуміти, потрібно передусім звернутися до текстів Божественної літургії. У візантійській традиції, яка згодом набула поширення в усій православній церкві, використовують два чини літургії: літургія Василія Великого і літургія Іоана Золотоустого. І ось в молитвах цих обох літургій чуємо, яка мета причащання, заради чого ми причащаємося. У літургії Іоана Золотоустого, наприклад, кажемо: «Щоб було нам причастя заради очищення душі, відпущення гріхів», заради того, щоб мати сміливість перед Богом, для успадкування життя вічного, спілкування зі Святим Духом. Ще кажемо «не на суд і не в осуд». У Василія Великого чуємо: «Єдине сопричастя Святого Духа», «твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо все ти дав нам».
У більш пізніх молитвах перед Святим причастям йдеться про підтримку для людини, яка прямує шляхом заповідей Божих і має на меті досягти Царства Небесного. Тобто це не нагорода. І я наголошую на цьому в бесідах із вірянами. Причастя – це не «нагорода чемпіонам». Навпаки – це підтримка людям – немічним, слабким, недосконалим – на їхньому шляху до Господа разом із Господом. Як каже апостол Павло: «Все можу в Ісусі Христі, який мене укріплює».
Які існують правила щодо причастя? Коли можна причащатися, наскільки часто, за яких обставин? Очевидно, раз чи двічі на рік перед Великоднем і Різдвом замало?
Вочевидь замало. Ранні християни причащалися щодня. Божественна літургія звершується для того, щоб усі, хто бере в ній участь (а в ній не може бути глядачів, усі ми – учасники), причащалися. Літургія звершується, як мінімум, кожної неділі. І відповідно, якщо людина охрещена, вірить в Бога, не відпала від церкви через важкі гріхи і приходить на літургію, вона має причащатися. Участь в літургії без причащання неможлива, бо це вже не буде літургія.
Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній причащає дітей
Як пов’язані сповідь і причастя? Багато хто переконаний, що треба посповідатися сьогодні чи напередодні і тільки тоді можна до причастя.
Формат «сповідь, а потім причастя» є наслідком панування російської синодальної традиції. У Російській імперії було кілька указів Петра I про те, що церква має надавати інформацію про всіх православних підданих, що вони поговіли, посповідалися, причастилися. І так вийшло, що це стали робити раз на рік.
У Грецькій церкві, наприклад, сповідь і причастя розділені. Такого нема, щоби обов’язково сповідатися перед кожним причастям. Адже перед причастям людина намагається усвідомити свої провини і кається в них. Зрештою християнину слід жити так, щоби не допускати важких гріхів – як то убивство, перелюб (подружня зрада), крадіжка чи розбій, зречення віри. Тут йдеться не про те, що роздратувався, полінувався, переїв чи злукавив – не про так звані повсякденні гріхи.
Тож немає ніякого канону, який би зобов’язував сповідатися перед кожною літургією. Водночас у нашій ситуації сказати всім, що можете причащатися без сповіді, буде теж невірно. Дуже багато людей охрещених, але не навчених ні основам Євангелія, ні традиціям. І вони можуть сприймати причастя як «магічну пігулку». Тому сповідь потрібна. Часто тільки в такій ситуації людина може поговорити зі священником. І це його відповідальність дбати про вірян, їх навчати. І він має не те щоб фейс-контроль перед чашею встановлювати, але мусить розгледіти, хто приступає до причастя. Священник побачить людину, яка пішла причащатися, бо інші пішли, але не розуміє, що відбувається. Таким я, наприклад, раджу прийти на сповідь або зустрітися в якийсь день, щоб спокійно поговорити, а тоді вже причащатися.
Протоієрей Андрій Дудченко
Чи може так бути, що за певних обставин причастя «не спрацювало», що воно вважається не дійсним?
Якщо людина без віри причащається, не усвідомлюючи, що це таке, то можливо. Але водночас благодать Божу ніхто не скасовував.
Навіть для дуже побожних християн хліб і вино, що стають тілом і кров’ю – незбагненне явище. Дехто вважає, що причастя – це символічна річ. Що ви кажете в таких випадках?
Відповідь на це питання буде залежати від того, як ми розуміємо слово «символ». Якщо ми розуміємо, що символічно – це значить не насправді, тоді, звісно, це не символ, а реальність. Якщо ж ми слово «символ» згадуємо в його стародавньому грецькому значенні, як «зв’язую», «з’єдную», тоді це має сенс, бо йдеться про явище, яке об’єднує два шари реальності: видиме і невидиме або ж земне і небесне. Так, це символ, який у видимих матеріальних речах – хлібі і вині – являє присутність самого живого Христа. Важливо зрозуміти, що тіло Христа – це не якась частина його плоті, вибачте за такий натуралістичний буквалізм, не якийсь м’яз, біцепс або палець. Хліб – це не є людська плоть, але через нього ми стаємо реально причастними Христу. Христу не тільки в божественному вияві, а й у тілесному, матеріальному, фізичному.
Чи були у вашій душпастирській практиці історії, які свідчать про силу причастя?
Справжні Христові чудеса, як на мене, – це справи інтимні, які не чиняться напоказ, а зберігаються в потаємних глибинах людського серця. Мабуть, чимало священників можуть розповісти про дивовижні випадки, пов’язані з причащанням хворих. Коли людина важко хворіє, запрошують додому або до лікарні священника, щоб посповідав і причастив. І буває, що після цього настає полегшення, недужий оздоровлюється. А буває, що людина вже на смертному одрі, вона страждає, можливо, їй треба примиритися, розкаятися, відпустити щось. І після сповіді та причастя вона, примирившись із Богом, мирно відходить.
Якщо зайшла мова про людей, які на порозі смерті, то як правильно вчинити рідним, щоб не травмувати хворого, але подбати про останні необхідні речі для нього?
Дуже важливо не відкладати на останній момент. Буває дуже гірко, коли родичі запрошують священника до хворого, а він вже в такому стані, що не можливо посповідати і навіть причастити. Розумію, що родичі не хочуть налякати хвору людину тим, що прийшов священник, а значить, вона вже помирає. Не треба цього лякатися. Священник приходить, щоб підтримати. І добре, якщо людина ще в змозі прийняти цю підтримку.
Причастя
