27 жовтня ми зібрали в Києві видавців, залізничників, розробників розважальних парків, освітян, благодійників за одним столом. На перший погляд, нас нічого не об’єднує. Видавництво «Ранок» друкує підручники, Укрзалізниця возить пасажирів, Epiland будує парки розваг, MindCraft навчає підлітків бізнесу, фонд «СпівДія» надає психологічну підтримку. Але всіх нас єднає одне: ми інвестуємо в майбутнє українських дітей. І робимо це тому, що інакше просто не буде кому будувати цю країну.
Держава — це не хтось десь далеко
Головна теза, з якою ми вийшли з круглого столу: держава це не абстрактна структура десь далеко в кабінетах. Держава — це ми: бізнеси, освітяни, громадські організації. Кожен у своїй зоні відповідальності.
Але коли бізнес готовий інвестувати, створювати робочі місця, утримувати людей у прифронтових містах, а система не дає навіть базових інструментів, то це вже не про відповідальність. Це про виживання економіки.
Реальність сьогодні така, що Харків, Суми, Запоріжжя, Дніпро усі в радіусі 100 км від лінії зіткнення. Банки не дають кредити без страхування майна. Страхові компанії встановлюють ставки 25% від суми або відмовляють взагалі. Бізнеси, які могли б працювати, платити податки, давати роботу тисячам людей, стоять. Рішення цього просте і очевидне: держава забезпечує пільгове кредитування або страхування коштом іноземних донорів. Бізнеси працюють, податки надходять до бюджету, люди мають роботу, діти мають перспективи.
Коли програми пишуть без розуміння реальності
Програма «Пакунок школяра», затверджена Кабміном у липні, спочатку не включала книжки — лише канцтовари та одяг. Фактично підтримувала китайське виробництво. Тільки після активних звернень видавців до міністерки культури програму розширили у жовтні. Декілька місяців навчання дітей втрачено.
Ще цікавіша ситуація з «Єкнигою». За законом сертифікат на купівлю книжок мають отримувати не лише 18-річні, а й батьки новонароджених. У Польщі дитина може купити книжок на 200 євро на рік, у Франції діють аналогічні програми. В Україні програма для новонароджених досі не запущена. Чому? Бо немає фінансування? Ні. Бо немає політичної волі довести програму до кінця.
А тим часом покоління, яке має стати фундаментом післявоєнної України, росте без доступу до якісної літератури, без звички читати, без інструментів розвитку критичного мислення.
Вони вже будують майбутнє — з нами чи без нас
На круглому столі виступив дев’ятикласник з розробкою медичного пристрою для раннього виявлення тромбів. В Україні щорічно гинуть 50 тисяч людей від тромбозу. Контроль гемоглобіну критично необхідний для військових — пристрій виявляє внутрішні кровотечі без візуальних ознак. Наполовину готовий прототип вже працює. Потрібно 200-300 тисяч гривень на матеріали. Прогнозована вартість готового винаходу для споживача — 1-2 тисячі гривень. Держава цього проєкту не фінансує, люди збираються і допомагають збирати цю розробку безкоштовно.
Підлітки 13-17 років створюють MVP, масштабують бізнеси, працюють у блекаутах, заходять на навчання через VPN. Шістнадцятирічні підлітки питають, чи потрібно відкривати ФОП для своїх онлайн-магазинів. Хоча гроші і не їхній основний пріоритет. Їм цікаво щось створювати, відчувати тренди, випробовувати в реальному житті.
Це покоління не чекає на дозволи. Вони будують вже зараз. Постає питання: ми створимо для них умови тут, чи вони побудують свої бізнеси в Берліні, Варшаві, Торонто?
Інвестиції в емоції — це теж інвестиції в економіку
Війна несподівано стала драйвером розвитку розважальної індустрії. Українська родина з легкістю може відмовити собі в одязі чи товарах для дому, але з дитиною в парк розваг піде. Родини тотально змінили бачення того, наскільки важливий спільний час і дозвілля з дітьми.
Це не про розваги. Це про психологічну стійкість. Про те, що дитина з Харкова, яка вранці прокинулася від обстрілу, ввечері може посміхатися в парку розваг. І завтра вона прокинеться з думкою не про те, що треба їхати, а про те, що тут, вдома, теж є життя.
Дитячі вагони Укрзалізниці це проєкт без аналогів у Європі. І найщемкіші відгуки вони отримують від родин із прифронтових міст. Перехід від нічних обстрілів до теплого цікаво облаштованого вагона, де діти почувають себе наче в ігровій кімнаті.
Також психоемоційна підтримка дітей по всій Україні — це інвестиція в майбутніх працівників. ChildFriendly Spaces у маленьких громадах Харківщини та Сумщини дуже часто єдине, що тримає дітей тут.
І це ж не благодійність, а стратегія утримання населення на територіях, що визначить майбутнє цих регіонів на десятиліття вперед.
Від діалогу до рішень
За результатами круглого столу ми створюємо документ з конкретними запитами до уряду. Не декларації, не побажання, а конкретні виклики, які потребують рішень на державному рівні.
Серед них:
- Пільгове кредитування для бізнесів у прифронтовій зоні
- Запуск програми «Єкнига» для батьків новонароджених
- Фінансування молодіжних інноваційних проєктів через державні гранти
- Системна психологічна підтримка дітей по всій території України
- Податкові преференції для бізнесів, що інвестують у дитячі проєкти
Кожен пункт — це не витрата бюджету. Це інвестиція, яка повернеться податками, робочими місцями, інноваціями, але найголовніше — поколінням, яке залишиться будувати цю країну.
Висновок, який не можна ігнорувати
Якщо сьогодні 14-річний хлопець розробляє медичний пристрій, а ми не можемо знайти 200 тисяч гривень — ми програємо не проєкт. Ми програємо довіру цілого покоління.
Якщо підлітки створюють бізнеси в блекаутах і через VPN, а ми не можемо спростити для них процедуру відкриття ФОП — вони створять ці бізнеси. Просто не в Україні.
Якщо діти з прифронтових міст тримаються тут завдяки дитячим вагонам, паркам розваг і просторам психологічної підтримки, а держава розглядає це як «непріоритетні витрати» — ми втратимо ці території. Не під обстрілами. Під тихим відтоком тих, хто просто втратить причину залишатися.
Інвестиції в дитинство — це не про добрі справи. Це про те, чи буде у нас країна через 10 років. Чи буде кому лікувати, будувати, викладати, керувати, створювати. Чи буде хто повертатися.
Ми, бізнес, не чекаємо на когось. Ми вже будуємо це майбутнє. Але без системної підтримки держави, без політичної волі довести програми до кінця, без розуміння, що діти — це не лише соціальна відповідальність, а й стратегія — ми не встигнемо, а діти не чекатимуть.
Бо вони вже щодня приймають рішення. І ці рішення визначать, якою буде Україна через десять років і чи буде вона взагалі.
Джерело: Інвестиції в дитинство — це не благодійність, а національна безпека
