“Перша ніч “на нулі” була справжнім хаосом”
Перше запитання до вас як до творчої людини, адже більшу частину життя ви присвятили музиці. Коли ви потрапили до війська, чи не було складно жити в режимі та системі, адже творчі люди часто люблять певний хаос для натхнення?
Я б не сказав, що там була чітка система. На 25 лютого я вже був у лавах, і на початку у нас був батальйон, в який входило більше рот, ніж він мав вміщувати. Бригади фактично не було. Ми підпорядковувалися то одній структурі, то іншій. Згодом на базі однієї з рот створили бригаду, якій ми почали підпорядковуватися. Порядку особливого не було. Було складно, але в чомусь і легше, ніж я очікував.
А коли ви потрапили на фронт, на Луганщину, як відчувалося життя на передовій?
Порядок там так і не встановився. З самого початку було повне нерозуміння ситуації. Спершу я думав, що ми — в оточенні, потім зрозумів, де наші, а де вороги.
Перша ніч була справжнім хаосом — саме “на нулі”. Це був 2022 рік, початок повномасштабної війни. Багато чого було незрозуміло, навіть команди «бойова готовність» спочатку не викликали чіткої реакції. Кілька днів живеш в окопі, не можеш нормально розігнутися, їси мало, енергії обмаль.
Памʼятаю, мені казали, що під час «бойової готовності» буде адреналін, а я хотів спати. У штабі в Слов’янську я спав, поки інші лякалися нічних обстрілів. Так у мене психіка працює. Це не означає, що треба ігнорувати тривогу – краще ходити в укриття.
Олександр Ремез і Анжеліка Сизоненко
У 2022 році ви отримали поранення — підірвались на протипіхотній міні. Розкажіть, як це сталося.
Це була ніч. Мали відбутися ротація і заміна наших позицій. Ми йшли вздовж посадки, зустрічали тих, хто мав нас змінити. Нас повинні були забрати, але через помилки з транспортуванням нас залишили на позиції. Коли ми поверталися по іншій стежці, я не знав про наявність мін.
І я, на щастя, не наступив на одну із них. Вона, певно, здетонувала по часу, і я отримав поранення: три уламки у таранній кістці над п’ятою. Кістка не була зачеплена, постраждали м’язи та м’які тканини.
Скільки тривала реабілітація?
Десь півтора тижні. Я ще не міг навіть засунути ноги в берці, але лікарка в реабілітаційному центрі вирішила, що більше мене тримати немає підстав.
При тому, що мої процедури почались через тиждень після того, як я туди поступив. Тобто вони тривали не 14, а 7 днів. Вже на місці мені ще дали трохи часу, щоб я розходився. І через це я потім служив у штабі свого батальйону.
А скільки часу ви провели на фронті до поранення?
З лютого по травень 2022 року, приблизно три з половиною місяці.
Олександр Ремез під час служби
“Ми воюємо не тому, що хочемо, а щоб інші більше не мусили цього робити”
Як ви потрапили до культурних сил?
Я постійно писав пісні, ще до початку повномасштабного вторгнення. В той період я тренувався як соул-райтер: хотів не просто писати для себе, а генерувати багато ідей і перетворювати їх на пісні. Тому на той момент був «розкачаний», так би мовити.
Коли почалася війна, я спочатку не думав, що комусь це буде потрібно. Але у мене відбувся «зсув», коли я почув десь на Фейсбуці, що Христина Соловій заспівала під гітару «Українська лють». Я побачив, що побратими це слухають, і подумав: «Музика потрібна».
Тоді я попросив ротного, чи можу взяти гітару. Він сказав: «Бери, але треба зіграти гімн роти». Тоді рота отримала умовну назву «імені Івана Сірка». Хоча на паперах рота окремо не мала назви, це була символічна присвята — Іван Сірко ніколи не програвав битв, і хотілося бути хоч трохи дотичними до цієї легенди.
Моя перша пісня для роти стала таким перехідним моментом: ми всі відчували перехід із цивільного життя до військового, багато людей ніколи не були у війську. Спочатку було складно знайти спільну мову. Люди підходили, знайомилися, запитували: «Чим займався?» — «Музикант». І все, далі нібито немає про що говорити.
Олександр Ремез під час служби
Але після кількох днів разом, спільного життя на позиціях, чергувань, теми для розмов з’являлися самі – бо всі переживали одне й те саме. Тоді люди ставали по-справжньому братами, і про це теж співається у пісні.
Мені вдалося трохи пограти на гітарі, і я знову почав перетворювати свої переживання на творчість. Перед тим, як ми поїхали на схід, я намагався записати три пісні. Це було непросто, бо у нас навіть не було нормального музичного обладнання — лише стабілізаційні дії на Київщині після звільнення Київщини від ворога.
Підготовка на Київщині була більше схожа на майстер-класи: один інструктор розповідав про пересування, другий повторював те ж саме. Багато чого ми відпрацьовували самі.
Я подумав: «Якщо я можу поїхати і не повернутися, треба щось записати». Тому після занять, якщо не було чергування, я бігав у студію, працював до ранку, потім дві години дрімав і знову — день підготовки. У такому режимі вдалося зробити певні записи.
Після поранення, коли почалася реабілітація, мій друг, гітарист з «Руки’в брюки», запитав: «Чого ти не купив гітару?» І я купив найдешевшу – за 2000 грн.
Почав грати у лісі, доводити до ладу вже придумані пісні, писати нові. Коли була невелика відпустка після поранення, я записав альбом і випустив його.
Тоді я також дізнався про «Культурний десант» – художників та музикантів, які приїжджають на фронт. Коли вони приїхали до нашого батальйону, виступала бандуристка Інна Солоднюк, яка розповідала про репресії кобзарів у радянські часи. Для мене це стало важливим моментом: я зрозумів, що наша культура, музика та історія мають значення навіть у військових умовах, і це надихає працювати далі.
Олександр Ремез
Я зрозумів, що з росіянами інакше не буде. Вони приїдуть і по-любому будуть всіх знищувати. Я тут не тому, що гарно з побратимами чи що всі думають, як я, а тому, щоб цього не сталося знову. І все, що можу зробити, – маю робити.
Невеличка промова перед піснею знову повернула мене до моїх сенсів.
Прикольно відчути це на собі.
Також я зустрів Чемерова – у нас із ним була цікава розмова (Саша Чемеров — український музикант, співзасновник і музичний продюсер “Культурного десанту” — Ред.). І він мені каже: «Якщо хочеш — можеш до нас». На той момент треба було перевестись. Але в мене ще було багато справ. Зокрема, я поставив собі за місію: зробити УБД для всіх бійців батальйону.
І вже коли документи були готові, весь пакет на всіх військовослужбовців відправили на комісії, навіть тих, хто вже списався, тоді я зрозумів, що можу знадобитися там, де розбираюся більше за все. Через Чемерова це й стало можливим.
Олександр Ремез
Ви ж писали цей альбом про війну вже на реабілітації, так? Як взагалі вам тексти приходили ще раніше?
Частина матеріалу з’являлася раніше — під час творчого періоду чи стабілізаційних дій. Навіть коли пісня про дівчину, все одно відчувається, що служба заважає побаченню — все це про війну.
Запис відбувався чудово. Я знайшов людей, які не знали мене, але впустили в студію на ніч і навіть залишили одного. Коли приїхав після поранення, студія ще була відкрита для мене певний час, поки я повертався в батальйон.
Грошей майже не просили, лише дрібниці, які я оплатив. У 22-му багато людей допомагали військовим безкоштовно і можливість користуватися студією була великою підтримкою.
“Культурні сили не просто розважають — вони повертають сенс. Музика, історія, мова стають нашою бронею”
Коли ви долучилися до Культурних сил, їхня основна місія була – піднімати бойовий дух військових. Ви можете згадати перший свій такий концерт?
Спочатку це був «Культурний десант», майже єдиний напрямок роботи. Потім з’явився інтернаціональний напрямок, і Культурні сили почали працювати також із цивільними: створювали культурні хаби на деокупованих територіях, куди рідко доходила українська культура.
Олександр Ремез виступу Культурного десанту
А «Культурний десант» залишився як мобільні групи, що працюють ближче до лінії фронту. Я очолював Донецький напрямок, раніше – Харківський, а почав із Запорізького. Прийшов як просто артист, військовий. Моя концепція була камерна: з акустичною гітарою, на стільчику, грати душевно і гарно, щоб музика працювала на атмосферу і бойовий дух.
У війську в мене є тенденція занурюватися в себе, щоб знайти той стан і передати його у пісні. Дуже часто це проявляється тим, що я дивлюся підлогу. Про це мені сказав керівник нашого Запорізького напрямку: «Щось із цим зроби». Я вирішив спробувати стоячи.
Пам’ятаю, це був якийсь ангар, багато військових, не пам’ятаю точно бригаду. І вперше я грав стоячи і зрозумів, що це дійсно працює. Згадав навіть індіанське прислів’я: «Якщо хочеш, щоб тебе почули, — встань». І воно спрацювало. Зараз я не завжди граю стоячи. Якщо кімнатка тісна і всі сидять, я сідаю теж, але тоді нависаю своїми двома метрами, і люди відчувають цю енергетику.
А які враження у військових були від вашого першого концерту? Тому що розповідали, що іноді реакція непередбачувана, іноді людина може навіть встати і вийти, тому що йому боляче, неприємно, можливо, щось. Чи можете ви згадати, які емоції були?
Люди різні, і армія — це найгрубіший зріз суспільства: усі професії, всі типи характерів. Наприклад, граєш для п’яти людей: один активно реагує на музику, починає щось стукати, хтось посміхається, хтось занурився, а хтось закрився, мовчить або скептично коментує. Здається, що це стосується тебе, але ми не знаємо, якою була ця людина до війни. Коли показуєш, що спокійно ставишся до скептицизму — стаєш другом, і людина відкривається.
Особливість цієї роботи — я сам пройшов через службу, тому можу тримати потрібний стан: не надто веселий, не надто сумний. Надто веселий — можна когось засмутити, надто сумний — теж неправильно. Багато військових постійно в «нейтральному» стані, і часто вони не показують емоцій.
Олександр Ремез під час служби
Але після заходу підходять і кажуть: «Мені справді сподобалося», або діляться, що трохи розвантажилися, поностальгували.
Щодо реакції на культурні заходи — вона дуже різна, і це нормально. У нашій мобільній групі важливо мати баланс різних людей, які несуть різні наративи. Є ті, хто може історично щось донести, і це дуже важливо, бо багато людей навіть не асоціюють себе з українською культурою минулих століть.
Наприклад, у нас є побратим, який грає на колісній лірі і розповідає про козацьку добу, виконує бойові твори 1500-х років. Люди після цього кажуть: «Що? У нас така історія, у нас така стара культура!» Ми ще привозимо книжки, історичні матеріали — і це дуже допомагає. Ми намагаємось донести культуру з усіх можливих аспектів.
Особисто для мене моя місія дуже зрозуміла. Багато хто каже: «Культура зараз не на часі, зараз війна, що там пісеньки?» Я теж критично ставлюсь до себе, але знаходжу сенс у тому, що роблю. Насправді наш ворог навіть своїх культурних діячів у військо навряд чи поставив би — вони розуміють цінність своєї культури. Вони створили величезну машину поширення культури: переклади, музика, фільми по всьому світу. І в багатьох країнах, навіть у Франції, люди знають Достоєвського чи інших письменників.
Наш ворог теж знає, як працювати з культурою, але він пригнічував українську культуру прямо на нашій землі. І зараз потрібно повертати повагу до нашої культури.
Олександр Ремез
“Продовжувати говорити російською – це дозволяти ворогу отримати перемогу”
А ви ж із Харкова, ви на українську мову перейшли в 2022-му чи раніше?
Я сам перейшов на неї після Революції Гідності. Почав творити і говорити українською на сцені, писати пісні. У 2015 році моя перша пісня вже була українською.
Спочатку я використовував «слабку позицію» — і російською, і українською — але після поранення у 2022 році вирішив повністю перейти на українську. Російська час від часу вилізе, але я не даю цьому перемоги — це не залежить ні від побратимів, ні від командирів.
Для мене це також питання історичної пам’яті. Батьки і бабусі, які народилися у 30-х роках, часто боялися говорити українською через сталінські репресії. Моя бабуся з-під Харкова, коли приїжджала в місто, відразу переходила на російську, бо боялася втратити роботу чи можливості. І це показує ціну того, що наша мова та культура системно пригнічувались.
Я вважаю, що продовжувати говорити російською – це дозволяти ворогу отримати перемогу. Я особисто не хочу її віддавати. Це стосується і людей, які продовжують розмовляти російською: часто у нас з ними різні налаштування. Вони хочуть жити в країні, де домінує мова ворога, і передають її дітям. Для мене це неприйнятно.
Коли я почав налаштовуватися на українську, я читав вірші, експериментував з римуванням, помічав, що навіть класики використовували суржик. Це нормально, це частина історії мови, і це додає живості. Головне — говорити не російською.
Олександре, я знаю, що зараз готується кліп на вашу пісню «Капелан». Розкажіть, будь ласка, як ви писали цю пісню, про кого вона – про конкретну людину чи просто про явище капеланів на війні?
Олександр Ремез і Анжеліка Сизоненко
Так, це найбільш зібраний образ. Взагалі цікаво, як це з’явилось. Коли я пішов до війська, я не очікував, що там буде священник. Я думав, що будуть забезпечувати харчування, одяг, зброю… Але виявилось, що капелан — це окрема важлива роль. Наш капелан, наприклад, коли ми їхали на схід вперше, відправляв нас і пояснював, як треба ставитись до війни, до людей — це більше про принципи, а не про ненависть.
Він пояснював, що захист своєї землі — це обов’язок, і водночас треба дотримуватись моральних правил. Пам’ятаю, був Великдень, він провів службу на Донеччині, а побратими приносили крашанки і паски, прямо в шоломах — це було дуже епічно і трохи смішно.
Ще важливо, що капелан поважає всі релігії. Якщо в підрозділі є мусульманин, він враховує критичні свята, заборони, традиції, і це стосується всіх: католиків, православних тощо.
Що мене вразило особисто? По-перше, те, що він бореться з Московським патріархатом і при цьому проводить служіння. По-друге, мене надихнула історія іншого капелана, який під час війни всиновив близько 30 дітей різного віку, деякі вже працювали в ППО. Люди, які приходять у армію служити, роблять це по-справжньому, віддано, часто понаднормово.
Перед бойовими завданнями ми не говорили особисто з капеланом, але він давав настанови всьому підрозділу: пояснював, що вороги — це люди, схожі на нас, і треба діяти усвідомлено. Саме ця фраза — «капелан, священні кулі» — стала першими рядками приспіву моєї пісні.
Скажіть, а пісню про перемогу напишете?
Мрії про перемогу завжди присутні, і коли з’явиться потрібний момент, вона буде створена. Творчий процес — це суміш практики, римування, пошуку мелодії і раптового натхнення. Іноді музика приходить у найнесподіваніший момент, навіть під час поїздки чи просто на вулиці — і тоді її треба записати.
Ми всі чекаємо пісню про перемогу, бо це наша спільна мрія.
Олександр Ремез під час служби
