Раніше Москва трималася за пострадянський простір як за останню зону впливу. Але навіть там лінія провалилася: Молдова зробила вибір не на користь Кремля, Грузія хитається, Вірменія дивиться на США, а Казахстан взагалі почав відверто боятися “українського сценарію”.
Тепер стратегія інша — не втримати минуле, а зайти в чужі простори там, де ще не встигли звикнути до токсичності російського “партнерства”. Африка, Центральна Азія, навіть Латинська Америка — нові напрямки старої імперської хвороби.
Але головне — не географія. Головне — метод.
Нове управління відновлює підхід, який колись апробував Пригожин. Той самий “експорт державного будівництва” для диктаторів, консалтинг для режимів і політична інженерія під виглядом “співпраці”. Тепер цим займається команда Сергія Кірієнка – того самого, хто формує ідеологічний кістяк окупаційної влади на захоплених територіях України.
І якщо хтось думає, що все це про Африку — ні.
Це — про Європу.
Точніше — про європейські міста, де тисячі людей із російськими паспортами чи їхні нащадки живуть десятиліттями, але залишаються частиною “русского міра” в головах. Тепер ці громади стають ресурсом впливу — мовними школами, “культурними центрами”, церквами, фондами, що мовчки фінансуються через “громадські” програми Кремля. Росія, визнавши поразку на пострадянському полі, почала грати у глобальну ідеологічну шахівницю. І в цій грі її пішаки стоять не лише в Сирії чи Малі — вони давно живуть поруч із вами.
Вони не марширують із прапорами, не знімають пропагандистські ролики. Вони працюють тихо — у школах, університетах, культурних спільнотах. І кожного разу, коли в Європі піднімається хвиля “розуміння Росії” чи “втоми від України”, — це не випадковість. Це ефект тієї самої когнітивної війни, тільки без дронів і фронтів.
Кремль сьогодні не має ні ресурсів, ні справжніх союзників. Зате має безцінний актив — російську діаспору, яку тепер планують офіційно інтегрувати у зовнішню політику. Замість “повернення співвітчизників” — “активація агентів впливу”.
Та поки Європа обережно балансує між толерантністю та наївністю, Москва вкладається у своїх “громадян світу”, які зручніші, ніж будь-яка база Вагнера.
Можливо, настав момент чесно визнати: питання вже не в тому, як зупинити Кремль на зовнішніх рубежах — а як очистити власні вулиці від його тіні. Бо “русскій мір” не приходить із танком.
Він приходить із культурною програмою, піснею, “ностальгією за спільним минулим” і розмовами про “традиційні цінності”.
А далі — тиша. І ще один шматок Європи стає частиною російського дзеркала. Може, справді час подумати: чи не пора «русскіх» повертати додому?
Або, принаймні, змусити нарешті обрати: свобода чи “русскій мір”. Третього не дано.
Джерело: Нова дипломатія Кремля: “русскій мір” виходить у світ
