Терезі (Деніс Вайнберґ) 75 років. Вона працює на заводі з переробки м’яса алігаторів, живе в злиденному селищі посеред промислового району — але вся ця сіра фактура її: жвавої, дотепної та розкутої — наче і не стосується. Аж раптом бадьорі соціальні працівники прибивають декоративні лаври до дверей її халупи, запевняючи, що це знак глибокої пошани. Тереза знизує плечима: «З яких пір старіння стало честю?». Насправді ж цей дурнуватий декор — чорна мітка.
Хоча «Блакитна стежка» (Бразилія — Мексика — Нідерланди — Чилі) і позначена як антиутопія, її простір — це сьогоднішня Бразилія, її реальні соціальні контрасти. З футуристичної екзотики тут тільки прозорі електронні Біблії, на яких можна непогано заробити. А власне антиутопійний елемент — це обставлена турботливою риторикою примусова депортація всіх літніх людей до Колонії, ізольованого поселення, вороття з якого немає. Байдуже, хворі ви чи здорові, працьовиті чи безробітні — якщо вам виповнилося 75, вас відвезуть на пункт збору, заберуть одяг, особисті речі, видадуть уніформу, типовий рюкзак, змусять одягнути підгузки, завантажать в автобус — і все. Спробуєте втекти — поліція знайде. Уряд запевняє, що так розвантажує молодь від марудного клопоту про старих і тим самим спонукає країну до процвітання. А втім, графіті «Літні люди не є товаром» або «Поверніть мені мою бабусю» свідчать, що народ іншої думки про це.
Фактично більша частина фільму — таке собі річкове роуд-муві: Тереза тікає спочатку на човні, яким керує відчайдух Каду в несподівано зворушливому виконанні зірки серіалу «Світ Дикого Заходу» Родріґо Санторо, а потім на кораблику під орудою продавщиці електронних Біблій, псевдочерниці Роберти (Міріам Сокоррас). Роберті теж загрожувала Колонія — але, виявляється, свободу можна викупити й отримати охоронну грамоту від корумпованих чиновників.
Кадр з фільму «Блакитна стежка».
Кадр з фільму «Блакитна стежка».
На цьогорічному Берлінале фільм отримав одразу Гран-прі журі «Срібний ведмідь». Цю нагороду часто дають фільмам з новаторською естетикою, та «Блакитна стежка» — проста історія про жінку, яка відмовляється бути жертвою. Справа саме в цій позірній простоті.
Для Ґабріеля Маскаро тілесність і ті обмеження, що на неї намагаються накласти суспільство і держава, є сталим мотивом. Так, його другий ігровий фільм «Неоновий бик» (2015) суперечить патріархальним стереотипам про розподіл жіночих і чоловічих ролей, розповідаючи історію ковбоя, який мріє шити жіночий одяг і любить вишукані парфуми. «Божественна любов» (2019) — сатирична антиутопія про консервативне святенництво і лицемірство церкви, яка намагається командувати, що, як і з ким робити людям у ліжку, перетворюючи дітонародження на державну місію. У певному сенсі «Блакитна стежка» розвиває цю тему з іншого боку — тут уряд знову пхає хижий писок у сімʼю.
Але за всієї злободенності та прямоти сюжетів майже кожен кадр у Маскаро вибудований як колористична поема. Амазонія постає грандіозною живою фрескою, багатовимірним організмом, який люди безуспішно намагаються зруйнувати або підкорити — і саме під опікою цієї велетенської сутності Тереза здобуває жадану свободу. Прикметно, що найважливіші події, ключові повороти в казковій подорожі позначені саме кольорами: чарівний слимак, синій слиз котрого відкриває майбутнє, чи біла й червона рибки, що б’ються на смерть. Найяскравіша фарба в цій палітрі — Деніс Вайнберґ, яка наповнює Терезу такою теплотою, внутрішнім світлом, нескореністю і навіть сексапільністю, що сумнівів у неодмінному хепіенді й бути не може. У Маскаро виходить магічний реалізм у найточнішому значенні слова.
Неабияка річ: повернути магію в кіно, розповідаючи історію 75-річної пенсіонерки.
Кадр з фільму «Блакитна стежка».
Кадр з фільму «Блакитна стежка».
Джерело: Життєствердна антиутопія: бразильський фільм-подорож «Блакитна стежка»
