Давайте стисло відновимо хронологію.
Наприкінці вересня росіяни штучно влаштовують блекаут на ЗАЕС через «обстріл», якого не було. І починають роботи з підключення станції до російських енергомереж.
МАГАТЕ мовчить. Наше Міненерго — теж. Єдиний, хто назвав речі своїми іменами, — МЗС в особі Андрія Сибіги, який прямо заявив: Росія збирається остаточно анексувати ЗАЕС.
Але після появи низки статей у міжнародних ЗМІ, які пророкували «повторення Фукусіми», українські офіційні та незалежні експерти пояснили: аварія масштабу Фукусіми чи Чорнобиля в поточних умовах неможлива, а саме живлення від генераторів не становить критичної небезпеки.
Це ключове, і варто його запам’ятати. Чому? Повернемось до цього далі.
Отже, протягом перших трьох тижнів жовтня Запорізька атомна електростанція буквально «жила» від генераторів — на резерві. На початку жовтня окупаційна адміністрація навіть урочисто відзвітувала про «поповнення запасів палива».
Увесь цей час росіяни в Мелітополі намагалися технічно під’єднати ЗАЕС до підстанцій і забезпечити зовнішнє живлення за рахунок російських мереж. Не вдалося. Чому? Питання відкрите. Але факт залишається фактом: щось пішло не так.
За цей час росіяни:
- атестували персонал ЗАЕС за своїми правилами та провели його часткове «перепризначення»;
- «ліцензували» за законами РФ сховища ядерного палива й визначили плани зі зберігання тут палива з інших російських енергомереж.
А що МАГАТЕ? Гроссі відвідав Путіна, але не з питання ЗАЕС. Щодо самої станції — далі «глибокої стурбованості» справа не пішла.
Втім, 10 жовтня МАГАТЕ зненацька заявило про «можливий прогрес у питанні ремонту». Росіяни теж різко змінили риторику: вже не «неможливо домовитися», а «є шанс домовитися».
І за кілька днів — диво. Росія та Україна домовилися про локальне припинення вогню й спільний ремонт.
17 жовтня росіяни повідомили про локальне перемир’я та спільні роботи. Згодом це підтвердив і Гроссі. Міненерго України відреагувало коротко: «Розпочато ремонтні роботи».
Без коментарів. Без деталей. Без пояснень.
Просто сухий факт — наче це не стосувалося ядерної безпеки країни.
23 жовтня всі сторони повідомили про відновлення живлення й завершення блекауту.
Тут з’являються кілька простих, але неприємних запитань.
Хто саме домовлявся?
На яких умовах?
І чому ми погодилися на ремонт — без жодних політичних чи інформаційних вигод для України?
Експерти кажуть: реальної ядерної загрози тоді не існувало. Генератори справлялися. Але момент можна було використати для посилення тиску. Для демонстрації, що Росія грає з вогнем — буквально на атомному полі.
Замість цього — тиша. І саме ця тиша стала головною стратегічною помилкою. Та головним ризиком.
Бо поки ми мовчали, росіяни закріпилися в юридичному полі, отримали «папери» на станцію й показали світу: дивіться, ми її контролюємо, ми ремонтуємо, ми — гаранти безпеки.
МАГАТЕ, яке мало б бити на сполох, зробило вигляд, що все гаразд.
Але головне: ми теж зробили вигляд, що все гаразд.
І тепер ніхто в українському суспільстві не знає, в обмін на що ми провели ремонт ЗАЕС. Чи не чекають нас нові «сюрпризи» — як після перемовин у Стамбулі?
Та головне питання у підсумку мало б бути до Міненерго (та до тих, хто домовлявся): як так сталось, що ми дозволили росіянам відновити спокій на ЗАЕС, отримуючи натомість щодня нові удари по власній енергомережі?
Як це могло відбутися одночасно?
Бо якщо влада не знаходить слів навіть тоді, коли Росія «ліцензує» атомну станцію на нашій землі, то, можливо, варто чесно визнати: ми не в комунікаційній кризі.
Ми — в комунікаційній капітуляції.
