На пошуки мови пам’ятання потрібен час
З 2022 року ми в Україні занурені в проблематику роботи з пам’яттю. Те, що ми не можемо відразу знайти нову мову комеморації — нормальна ситуація. Навіть ті приклади, які тепер здаються іконічними в контексті роботи з пам’яттю, були винайдені далеко не відразу. На це пішло щонайменше два десятки років.
Наприклад, графічний роман Арта Шпіґельмана «Маус». Ця книжка зробила прорив у роботі з пам’яттю Голокосту і відкрила нові способи згадувати ці події. Або ж фільм «Шоа» — його зняли через чотири десятки років після трагедії, коли про неї почали говорити люди, які переважно не мали власного досвіду її переживання.
Обкладинка першого тому «Maus: A Survivor’s Tale». Художник Арт Шпігельман
Варто сказати, що згадані проривні моменти в роботі з пам’яттю пов’язані з мистецтвом. І коли ми думаємо, як нам сьогодні працювати з пам’яттю, ми неминуче дивимось у бік мистецтва.
І тут потрібно розуміти: якщо у музейному просторі діє принцип «художник може все», то в публічному просторі, коли йдеться про роботу з пам’яттю, виникають особливості, які художники й куратори повинні враховувати. Важливо пам’ятати, навіщо ми це робимо.
Меморіал жертвам військових злочинів у Бучі
Стратегічна і тактична комеморація
Ми у Платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» сформулювали для себе розрізнення між стратегічною і тактичною комеморацією.
Стратегічна комеморація — це те, що працює на довгий період, часто з відстані від події. Це комплекс інструментів — законодавчих, освітніх, культурних, які створюють оптику на базі спільних цінностей і допомагають суспільству усвідомити, чому та чи інша подія важлива.
Тактична комеморація — це практики роботи з пам’яттю, що відбуваються тут і зараз, відповідаючи на миттєву емоційну реакцію. Це прояви солідарності: підтримати, показати, що нам небайдужий чужий біль, що ми розділяємо емоції та намагаємося лікувати суспільні рани.
У 2022 році, після деокупації Київщини, до нас приходили архітектори, художники, дизайнери з ідеями меморіалів і мистецьких проєктів. Ми ж намагалися їх стримувати: «Війна триває, ще зарано будувати меморіали». Утім після діалогів з громадами дійшли висновку, що варто рухатися в напрямку тимчасових ініціатив пам’яті.
Тож сьогодні працюємо переважно в полі тактичної комеморації, спілкуючись із людьми, далекими від мистецтва, і стаємо посередниками між ними й митцями.
Робота з пам’яттю не можлива без роботи зі спільнотою
У питаннях пам’яті процес важить не менше, ніж результат. Ось приклад.
Харківська художниця Ірина Водолажченко 2022 року приїхала як волонтерка в Ізюм. Вона багато спілкувалася з людьми на місці і, почувши їхні історії, запропонувала зробити малюнки на стіні зруйнованого будинку. Мешканці погодилися й допомагали їй під час роботи. У цій ситуації люди, які там живуть, відчули, що дія художниці — це відгук на їхній біль, що вона розділяє з ними цей досвід. Вони сприйняли це як допомогу, як жест співчуття, солідарності, терапії.
Стінопис, що зображує свічку, на будинку за адресою Пам’яті, 2
А ось інший приклад. Американський художник і українська художниця вирішили підвищити настрій місцевих людей у Бучі, намалювавши соняхи на зруйнованих автівках. Це викликало потужну хвилю невдоволення локальної спільноти, тому що в кожній автівці хтось загинув. Можливо, цю ініціативу люди сприйняли б зовсім інакше, якби першим кроком було прийти і побути з ними певний час. А так якісь люди прийшли і зробили отакий мистецький жест. При цьому варто сказати, що це був серйозний проєкт гуманітарної допомоги, спрямований на підтримку людей в Україні. Люди мали найшляхетніші наміри і надавали реальну допомогу. Але художній складник проєкту відгукнувся переважно не місцевим, а людям, які не мають стосунку до Ірпеня, Бучі чи Гостомеля.
Трек Тандер, Олена Янко. Проєкт Flowers for Hope, 2022.
Обидва ці проєкти схожі за формою, але радикально різні за процесом. Робота з пам’яттю неможлива без роботи зі спільнотою. Але часто трапляється позиція: «Ми зробимо геніальний проєкт, а локальна спільнота колись до нього доросте». Як з меморіалом у Ягідному, де автори не врахували досвіду людей, які вижили в підвалі школи. Це викликає обурення.
Ефективними комеморативними проєктами часто стають прості ідеї
Ми перебуваємо на розтяжці: з одного боку, необхідно враховувати візії носіїв досвіду, з іншого — прагнення створити якісний культурний проєкт. Варто прийняти, що на етапі тактичної комеморації проривних проєктів буде небагато, і це нормально. Часто ефективними стають дуже прості ідеї.
Наприклад, проєкт «Поміж нас» Наталі Некипіло. На лавочках у парках Вінниці та Києва активісти встановили таблички з написами: «Тут міг сидіти той, хто віддав життя за нас» або «Тут могла сидіти та, яку ворог закатував у полоні». Ідея народилася після культурної події, де на порожніх стільцях поставили паперові таблички з подібними текстами. Для ініціаторки (у Наталі загинув чоловік на війні) це був момент, коли вона відчула: вона не сама зі своїм болем.
Проєкт «Поміж нас»
Коли Наталя розповідала про цей проєкт, я звернула увагу, що вона часто використовує слово «обережно». Ми хочемо «обережно нагадати». Тобто ці люди не хочуть ні на кого кричати. Вони хочуть обережно торкнутися тих, кому боляче, і обережно ввести цю тему в життя тих, для кого, на щастя, це поки що не особиста рана. І мені здається, що ця нота обережності є дуже важливою. Ми маємо пам’ятати, що наша мета — не лише зробити красиво чи похвалитися результатом, а справді полегшити чийсь біль. Для комеморативних проєктів важлива саме спільна дія — не красива форма, не цифри охоплення, а спільна дія.
Стіл пам’яті — це ще одна ініціатива, яку хочу згадати. Вона почалася у 2022-му і кожного року набуває більшого поширення. Це коли в ресторанах на порожній стіл ставлять табличку з написом «Цей стіл зарезервований для найсміливіших з нас».
Пам’ять про полеглих військових уже є частиною нашого повсякдення. Нам не треба виділяти окремий день, окремий простір, куди ми підемо для того, щоб згадувати. Коли людина в Україні заходить у ресторан для того, щоб поїсти, зустрітися з друзями, випити келих вина і поряд цей комеморативний простір — це для нас нормально.
Насправді ця практика зародилася з подібної ініціативи, що існує в Сполучених Штатах, але там це роблять у військових частинах. У них це пам’ять військових про військових. В Україні цей проєкт трансформувався, став частиною публічного простору. І, що важливо, ця практика добровільна. Необов’язковість — це теж важлива характеристика якісних, як на мене, культурних практик, пов’язаних з пам’яттю.
Контекст — це все
Не завжди високого рівня мистецький продукт може стати якісною комеморативною практикою. Наведу приклад: Пам’ятник загиблим від бомб у Дніпрі, що його створили за ескізами радянського скульптора Вадима Сідура — уродженця Дніпра, який велику частину життя прожив у Москві. У радянські часи він був новатором і створював твори, не схожі на соцреалізм. Оригінал скульптури — це невелика фігурка (35 см), дійсно сильна за змістом і художньою мовою. Проте вона належить до іншої епохи, іншої війни й іншого контексту.
Пам’ятник загиблим від бомб у Дніпрі.
Коли цю роботу вирішили встановити як меморіал жертвам російського удару по Дніпру, виникло відторгнення. Це пропозиція вшановувати жертв сучасної війни, використовуючи форму, створену радянським митцем у Москві. Це породжує відчуття внутрішнього конфлікту, шизофренічного ефекту, коли зміст і форма говорять різне.
Мистецький жест, перенесений у комеморативний простір, може змінити свій сенс. Тому важливо ставити питання: для чого ми пам’ятаємо і що саме хочемо сказати?
Будь-який меморіал має не просто увічнювати подію, а розповідати історію — чому ця пам’ять важлива, про кого вона, для кого. Фігура Сідура чудово працює в музеї, як свідчення пацифізму й антивоєнного гуманізму. Але в публічному просторі українського міста, що пережило російський ракетний удар, вона звучить інакше — не як наша історія, а як чужа.
Тож створюючи комеморативні проєкти, важливо продумувати, як символ буде прочитаний, як його сприймуть люди, безпосередньо дотичні до подій. Успішні проєкти — це завжди результат спільнодії та осмислення, а не просто жест доброї волі. Пам’ять — це не зображення, не ідеальна художня ідея. Пам’ять — це спільна дія.
Проєкт Джеймі Вордлі й Енді Мосса «Полеглі» (The Fallen) створений у 2013 році як комеморація висадки союзників у Нормандії у День Д (D-Day). Зазвичай цю подію показують через героїчні кадри з американськими військовими, що висаджуються на берег. Проте автори цього проєкту зосередилися не на героїзмі, а на ціні перемоги — на тисячах загиблих, чиї тіла вкрили узбережжя.
Jamie Wardley and Andy Moss, The Fallen 9,000, 2013
Художники створили на піску фігури загиблих солдатів за допомогою трафаретів. Це місце має дуже сильні припливи, тому вже за кілька годин хвилі змили всі зображення. Тимчасовість інсталяції стала її головним сенсом — пам’ять про полеглих така сама крихка, як фігури, що існували лише кілька годин.
Важливо, що проєкт відбувся завдяки сотням волонтерів. Художники закликали всіх охочих долучитися до створення фігур, і саме спільна праця зробила цю пам’ять живою. Без людей цей проєкт не міг би існувати — і в цьому його найсильніший жест.
Важливо поважати думку локальних спільнот
Ще один приклад — проєкт «Камені спотикання» (Stolpersteine), який сьогодні реалізують і в українських містах. Його автор — німецький художник Гюнтер Демніг. Проєкт охоплює десятки країн і залучає людей до спільного комеморативного жесту.
«Камінь спотикання» — це невелика латунна табличка, вмонтована в бруківку біля дому людини, для якої ця адреса була останньою перед арештом чи депортацією під час Другої світової війни.
Головна ідея Демніга — пам’ять через особисту дію. До проєкту не залучають інституції чи муніципалітети: кожен камінь — це ініціатива окремої людини. Будь-хто може знайти інформацію про постраждалого чи постраджалу, звернутися до фонду Демніга, пройти перевірку даних і профінансувати виготовлення таблички.
Важливо, що в деяких містах місцеві єврейські громади не підтримали проєкт, і там його не реалізовували. Це показує, що навіть найсильніша художня ідея не може бути важливішою за волю людей, яких безпосередньо стосується пам’ять.
«Камені спотикання» — один з найуспішніших комеморативних проєктів сучасності. Він нагадує, що робота з пам’яттю завжди вимагає згоди, співдії й поваги до локального контексту.
Українські приклади
Розповім про кілька вдалих українських прикладів меморіальних і комеморативних проєктів, які створюють всередині нинішньої війни.
Думаю, більшість з вас бачила світлини цього меморіалу. Але навряд чи знайдеться хтось, хто бачив його на власні очі, бо він створений на території ГУР, куди простим смертним не потрапити. Але це, як на мене, дуже важлива меморіальна ініціатива, яка може стати точкою відліку нової меморіальної мови в Україні. Це Меморіал загиблим розвідникам ГУР, котрий відкрили в червні 2025 року. Його створив скульптор Назар Білик.
Меморіал воєнним розвідникам України.
Чому я згадую саме його? Тому що це знову приклад спільної дії. Хоча простір не публічний, а військовий, митця запросили і сказали: «Ти не маєш жодних обмежень. Головне — щоб це не виглядало радянським». І як працює скульптор із цією ідеєю? Він створює простір. Меморіал розташований між будівлею ГУР і виходом. Тобто коли люди виходять з роботи, їм легко зайти сюди — треба зробити пару кроків убік, але це зручно і природно.
Розвідники працюють із символами, шифрами, прихованими сенсами. Тому і меморіал побудований на символах. У центрі — стела з написом Aeternitas (вічність) латиною та іншими мовами. Це не випадково: серед розвідників ГУР працювали і, на жаль, загинули іноземці. Є й прихований символ: якщо дивитися на меморіал зверху, він нагадує око сови, а сова — це символ ГУР.
Ще один важливий момент — таблички з іменами загиблих. Їх не розташовано в алфавітному порядку — вони утворюють форму вибуху. Кожна табличка має форму шеврона — символ, який добре зчитують військові. Розташування табличок з алюзією на вибух (в одному місці вони розміщені щільно, а далі щільність зменшується) є одночасно жестом усвідомлення: війна триває, тому може знадобитися місце для нових імен. Не випадковим є й вибір матеріалу: меморіал виконано зі скловолокна — того самого матеріалу, з якого роблять дрони.
Звісно, у публічному просторі цей меморіал не можна було б встановити — він не є вандалостійким. Назар Білик дуже точно розумів, для кого і для якого простору він працює. Це приклад того, як важливо враховувати контекст, коли ми створюємо меморіальні або комеморативні проєкти в напівпублічному просторі, музеях чи білих кубах.
Наступний приклад — проєкт «In Memoriam усіх нас», який створив Віталій Кохан у липні/серпні 2025 року. Кураторкою була моя колега Катерина Семенюк, тож я мала привілей спостерігати за створенням цього проєкту зсередини — від ідеї до реалізації. Це тимчасова комеморативна інсталяція, створена на Північній Салтівці в Харкові, де немає жодної неушкодженої будівлі.
Мистецька інтервенція Віталія Кохана «In Memoriam усіх нас» на Північній Салтівці в Харкові, липень–серпень 2025.
Віталій Кохан — художник, який довго жив у Харкові. Він спостерігав, що місто завжди було багате на текстовий стритарт, і від цього відштовхнувся. Багато харківських будинків облицьовані маленькою плиткою, знайомою всім фактурою, яку дітям часто хочеться виколупати. Художник вирішив використати цю «техніку» і зробив написи через вибивання плиточок на стінах пошкодженої школи.
Кожен, хто підходить, зчитує в інсталяції власні сенси. Важливо, що цей проєкт не міг бути реалізований без взаємодії з представниками місцевої влади, найголовніше — з колективом школи, який досі працює там попри руйнування.
Під час створення інсталяції мешканці району почали підходити, цікавитися, розповідати свої історії: де стояли танки, куди прилетів «шахед», як не було води. Проєкт почав акумулювати пам’ять і перетворився на живий процес. Найцінніше, що кілька людей, які просто проходили повз, сказали: «Це ж потім ремонтуватимуть. Треба якось зберегти цю інсталяцію, щоб її не збили». І навіть якщо вона не вціліє — сама поява цього бажання зберегти вже є актом пам’яті.
Віталій Кохан, художник публічного простору, свідомий того, що люди мають право прийти і зробити інше висловлювання на цій території. Це буде теж абсолютно нормально. Саме в цьому і полягає жива комеморація — у діалозі, спільній дії, у готовності до реакції.
***
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.
Джерело: Пам'ять — це спільна дія
