Павло Остріков
«Мені за основу слугували фото NASA, на яких довкола планет просто чорнота»
У тебе у фільмі багато всього — міцний сценарій, романтика, гумор. Але, звісно, найбільше вражає саме космос. Як ви його створювали?
Як виявилося, це було дуже важко – космос можна зробити мільйонами способів. Хоча, в якийсь момент я думав: «Це ж просто. Є фото NASA. Ми не вигадуємо нічого». Але люди, які заходили до нас в команду, давали перші концепти – і це були «Вартові галактики»: фіолетові планети, сяйво, кожну зірочку видно. Я тоді зрозумів, що треба розбиратися з космосом. Почав помічати, що в фільмах він тупо різний. Навіть ті фільми, які відтворюють реалістичний космос роблять це по-різному.
99,9% людей не бачили космос на власні очі, і це дає місце для інтерпретації. Я не грався, – у мене космос, як мені здається, просто космос. Мені за основу слугували фото NASA, на яких довкола планет просто чорнота. Планети такі яскраві, що зірки на їх тлі фотографія не передає. Мені це дуже було до вподоби.
Взагалі найкращий космос у кіно вийшов у Крістофера Нолана. Він мені був дорожньою картою саме як режисер, не як сценарист, — у нас різні історії, він взагалі менш емоційний автор, — але його космос мене причарував і хотілося передати це і в своєму кіно.
Знаєш, ще була проблема першого фільму. По-перше, від мене не очікували, що я буду так боротися за якість, і взагалі планка також не була висока, бо це українське кіно про космос. «Ви ж не захочете робити як в «Інтерстелларі»». А я хотів, щоб було як в «Інтерстелларі». Тому найважчий період роботи над фільмом — це саме створення космосу. Full CGI шоти (кадри повністю створені за допомогою комп’ютерної графіки. — Авт.), комбіновані зйомки, коли ми бачимо частину чогось зі знімального процесу, наприклад, героя в космосі. Навіть знімати було легше, ніж подружити це і зробити все реалістично.
Кадр з фільму «Ти — космос».
Я знав, що якщо в фільмі буде хоч один кадр, коли хтось скаже: «Боже, що це таке?», — одразу забудуть про історію. Бо ти ж приходиш у кіно, розумієш, що ти на фільмі. Хотілося зробити цю магію, щоб в якийсь момент люди забули про те, що прийшли на кіно, щоб просто дивилися ніби у вікно, в ілюмінатор. Тому була така висока планка. Мені б хотілося зробити його ще кращим, я навіть знаю де, але 10 років і так достатньо, треба було просто зупинитися.
Ти покращував фільм до останнього? Коли ти перестав щось робити з самим фільмом?
Мені здається, я досі маю дещо зробити. Треба під український прокат трішки підробити титри, бо я редактор тексту і мені муляють деякі дрібнички. Наприклад, на Одеському кінофестивалі ми показали «Ти — космос» з дефісом замість тире. Мені це дуже муляє. Я розумів, що ніхто не буде робити нову копію DCP для Одеського кінофестивалю, щоб поміняти тільки тире, але для прокату я хочу це зробити і також внести деякі позиції у титри.
А так, наприклад, влітку ми робили озвучку голосу Катрін (французька дослідниця, з якою спілкується головний герой «Ти — космос». — Авт.). Це було непросто, тому що я взагалі противник озвучки, мені хотілося показати кіно з субтитрами. Але я прийняв це як виклик: як показати це органічно? Як показати цей голос, щоб не було відчуття, що ми дивимося кіно під Голлівуд? Ми ніби знайшли спосіб — це звучання з мікрофону, з навушника навіть. Воно стало менш різким і ніби звучить в самому кадрі. Цьому є пояснення, бо це переклад з французької, який звучить у героя у вусі. А так, на жаль, основні зміни ми мали зупинити напевно десь зимою 2025-го року або в кінці 2024-го.
Після світової прем’єри, виходить.
Після прем’єри вже по суті нічого сильно не змінювали, тільки якісь моменти докручували. Моя основна думка після прем’єри була: окей, ми пережили це, давайте працювати далі. Воно якось ніби само манить: от український прокат — це по суті нова історія. Ніхто тут не бачив це кіно раніше, можна будь-що зробити. Але, що я можу сказати – це розмова нездорових людей, бо глядач того не побачить. Це типу зібралися три перфекціоністи посидіти в барі й обговорюють «Ти — космос».
У тебе тривалий шлях, 10 років від ідеї до прем’єри. Український прокат стане для тебе крапкою?
Я надіюся, бо вона мені потрібна. Зараз я доволі сильно залучений у промо кампанію, я емоційно залучений у кожний показ. Розумію, що це мене зупиняє від продовження роботи над наступним фільмом. Зараз закінчив другий драфт, але йде не так швидко. Відчуваю, що після прокату «Ти — космос» буде легше перемкнутися на нову історію. Хочеться просто тиші, щоб можна було продовжити життя і працю.
Під час зйомок фільму «Ти — космос».
А що тебе тримало ці 10 років?
Якась відповідальність. Я заварив цю кашу, і якби я потух, це було би дивно. Навпаки, треба було вести історію, особливо, коли вона заходила в періоди нерозуміння. За ці 10 років не було такого моменту: ну все, наступні 2 роки ми нічого не робимо, шансів немає. Тоді б я звичайно почав щось робити інше і чекав би кращого моменту. Так, я міг зупинитися – але от же на обрії якісь перспективи. Це змушувало мене бути в проєкті і не забувати про нього.
Під час вторгнення ресурси почали закінчуватися моментально. Взагалі не було сил і не було віддачі. Почалася якась депресія: чи воно того варте? Чи все я зробив правильно? Чи космос правильний? Було відчуття, що час працює в мінус для цього фільму. Що всі будуть очікувати якийсь шедевр, який робили 10 років – а я бачу, що це просто кіно про самотність. Воно кращим не стає, воно таке саме, ми просто домучуємо його, намагаємося докрутити, зафіналити.
Останній рік перед світовою прем’єрою був найважчий. Тому що очікування і реальність: в 2022-му ти ще міг подумати, що космос буде іншим, а потім — все, у нас у вересні прем’єра. Ти розумієш, що за цей час ти вже не встигнеш зробити супер багато. Ми встигли — спойлер. Але як це було, то важкий процес.
«Я привніс у космос маленький світ – світ маленької людини з маленького міста з нереалізованими мріями»
Мені здається, «Ти — космос» продовжує твої творчі пошуки. У твоїй фільмографії переважно історії про самотніх людей, гірко-солодкі, з помірною драматичністю, м’яким гумором. Не хочеться так робити, але якщо не я, то хтось все одно поставить тебе на поличку з Антоніо Лукічем.
Так. Як не дивно, сценарій «Ти — космос» з’явився раніше деяких коротких метрів, і мене це в якийсь момент душило. Ніби я пішов далі, а тому дуже боявся, що «Ти — космос» може бути сприйнятим як щось інакше. І в якийсь момент я почав усі мої надбання з коротких метрів, особливо останніх («Випуск’97», «МіаДонна»), переносити у «Ти — космос». Я трішки змінив героя, трішки змінив як він говорить, звідки він, привніс у космос ось цей маленький світ – світ маленької людини з маленького міста з якимись нереалізованими мріями. Але дуже дивно, що мій останній фільм — це по суті один з перших моїх сценаріїв.
Що тебе пов’язує з науковою фантастикою? Твої інші фільми далекі від сай-фаю.
Я люблю фільми про космос. Напевно, це з дитинства. Чим далі ти відходиш від свого місця існування, тим прикольніше. Я, напевно, найкраще почав оцінювати сай-фай у студентські роки. Пам’ятаю, як купив якийсь фантастичний журнал з ретроспективою фільмів франшизи «Чужий» – я прочитав про кожен з них, і подумав: а ну давай подивлюсь їх підряд. І це було дуже захопливо. Мені навіть всі сподобалися. Знаю, що їх по-різному оцінюють, але вони всі чудові. Прикольно, що вони змінюють сабжанр. Якщо перший «Чужий» — це просто фільм жахів у космосі, то далі з’являється і бойовик у космосі, і якось щось змінюється, і це круто для таких франшиз.
Не знаю, чому мені це подобається. Цікаво просто. Хотілося побачити українця в космосі. Якщо у середні віки саме Земля була таким місцем, де ти можеш сісти на корабель, поплисти та відкрити якусь нову землю, то зараз це космос. Це місце для романтизму, мрій, там є відповіді на наші питання. Напевно, я тому і створив це кіно.
Кадр з фільму «Ти — космос»
«Хочеться зробити ще якийсь фантастичний фільм, щоб потрапити у ком’юніті»
Твій фільм потрапив у коло жанрових фестивалів, а це не той пул фестивалів про який часто читають у новинах. Це не про артхаус чи авторське кіно, а про кіно більш глядацьке, жанрове. «Ти — космос» став першопрохідцем на багатьох з цих фестивалів, де українського кіно до цього не було. Розкажи про цей досвід. Чи став він для тебе новим порівняно з твоїм фестивальним бекграундом, і чи дізнався ти щось про цю тусовку?
Фільм пройшов на межі: у нас були і звичайні фестивалі такі, як Салоніки (фестиваль у Греції, що проводиться з 1960 року. — Авт.) чи Аррас (фестиваль у Франції з фокусом на дебютне кіно. — Авт.). А ще були Сітжас (найстаріший фестиваль жанрового кіно у світі, що проходить в Іспанії. — Авт.), Fantastic Fest (фестиваль жанрового кіно у США, який входить до п’ятірки найвпливовіших кіноподій у своїй царині. — Авт.) і так далі. Це абсолютно нове для мене.
На одному з фестивалів – в Невшателі у Швейцарії, він називається NIFFF, – до мене підійшов модератор і сказав: «Ти тільки не переживай, але вони будуть кричати на рекламі перед фільмом. Вони будуть викрикувати якесь ім’я, вони будуть передражнювати акторів у рекламі, вони будуть їх озвучувати, вони будуть кричати Балу Балі в будь-який рандомний момент». Я питаю: «А що це таке Балу Балі?» «Не питай. Був індійський фільм у нас, він потім став легендою, і тепер всі кричать його назву. Але як тільки почнеться фільм, у першу ж секунду, вони всі замовчать». І так і було. Я подумав: «Боже, а чому у нас на фестивалях так не роблять, чому ми ось цю комерційну рекламу не робимо фановою?»
Кіно для глядачів. Коли ми ще зберемося у залі з іншими незнайомцями і відчуємо, ніби ми одне ціле? І в цьому плані віддача глядача [на жанрових фестивалях], вона абсолютно інша. Там немає червоних доріжок, стоячих овацій в кінці, люди не виходять у смокінгах чи костюмах. Але там є щось більше — там є оця жага чогось нового. Там тебе можуть запитати на Q&A: «А чому швидкість 15 кілометрів за секунду, а не 20 кілометрів за секунду? У Станіслава Лема по-іншому написано». Там є люди, які передивилися купу фільмів, ґіки, там поруч можуть стояти новий фільм від Warner Brothers і фільм про секс з інопланетянами за 100 тисяч доларів. Це такий дикий мікс. Я не можу сказати, що мені все в ньому подобається, але це щось живе. І знаєш, мені хочеться повернутися туди, в це ком’юніті. Хочеться зробити ще якийсь фантастичний фільм, щоб формально я міг туди потрапити.
Павло Остріков під час кінофестивалю в Торонто. 2024
У тебе багато нагород з жанрових фестивалів. Яка була найдивніша?
Найдивніша — це закривавлена рука, створена на 3D-принтері. Це просто підставка і кисть руки, вона біла, світиться вночі. Отакий приз. Якщо не помиляюся, це було з Хаапсалу (фестиваль жанрового кіно в Естонії, пов’язаний з престижною північно-європейською подією «Темні ночі». — Авт.). Ще був «Золотий восьминіг», який насправді зелений. Був просто чорний моноліт як з фільму Кубрика («Космічна Одіссея: 2001». — Авт.). До мене не всі ще приїхали, але вони дійсно цікаві.
Часто це зроблено тут і зараз. Там немає якоїсь бронзи чи металу, все зроблено з пластику і відповідає горорам, слешерам. Я відчуваю, що я трішечки відрізняюся від цих фільмів, тому що там деколи люди не заморочуються – типу, ми зробимо просто трешове кіно! Тож я відчуваю себе білою вороною, якимось стандартним, таким правильним хлопчиком, який зробив кіно по Маккі. Не сваріть мене. (Роберт Маккі (Robert McKee) — американський сценарист і викладач, серед його студентів – 70 володарів премії «Оскар», 250 володарів премії «Еммі». – Ред.).
Я думаю, навпаки, твій фільм залетів, бо має мистецьку форму. Я загалом придивляюся на селекцію жанрових фестивалів, але частину цього я би в Україні просто не показував.
Це правда. Часто це фільми категорії В. Я не знав, що в цього є поціновувачі. Ще в 2018-му, коли ми пітчили свою історію на Frontieres(платформа для підтримки жанрового кіно від кіноринку Frontieres, що проходить на фестивалі Fantasia у Канаді. — Авт.), я дивився на інші проєкти і думав: ну ви шо, не давайте їм гроші, навіть я неосвічений бачу це по кадрам. Було «Ми хочемо більше крові!» – але в чому історія? Утім, в цього теж є своя аудиторія.
Кадр з фільму «Ти — космос»
«Якби був шанс просто показати, що в голові, а не знімати, — я б це робив. Мені подобається писати історії, а зйомка — це стрес»
Наскільки я пам’ятаю, у тебе немає кіноосвіти і ти по факту прийшов у кіно зі стендапу.
Ні. З КВК.
То як ти переконував підтримувати тебе, коли ти був без професійної освіти, без фільмографії – хоча, як ми уже зараз знаємо, безумовно талановитий?
Лайфхак: я просто не просив цієї підтримки. Я пам’ятаю, в університеті був конкурс — зробити відео про університет. Ми з друзями спробували себе, зайняли, здається, друге чи третє місце — десь цей ролик є на YouTube. Нам хтось з адміністрації університету сказав: круто, ось вам камера, можливо, ви ще щось знімете. І ми почали знімати.
Потім подумали: давайте вже зробимо свій продакшн. Три людини і одна камера. Ми зробили. Сиділи в якомусь промрайоні, де все було в металобрухті, але сам офіс був нормальний, просто треба було пройти через це звалище. Ми відкрили ТОВ, у нас був стаціонарний телефон. Тобто, все було дуже солідно. Як стартап. Ми мало заробляли насправді, просто щоб існувати. Але це нам дозволило стати більш організованими. Не розійтися по якимось професіям, на яких ти в студентські роки маєш підробляти: кур’єр, офіціант. У нас це була робота у сфері кіно, і ми навіть зайняли третє місце з соціальною рекламою в програмі розвитку ООН, брали участь в інших конкурсах. Ми просто відчули що в нас виходить, люди нас цінують.
Потім ми робили просто рекламу, було небагато проєктів, але все ж були. Почали створювати відео інфографіку. Наприклад, виграли тендер «Київенерго». Вони не знали, напевно, що нас лише троє. Це як діти перевдягнулися, сіли один одному на плечі і прийшли на співбесіду.
Це було круто, ми відточували скіли. Пам’ятаю, що на Vimeo була відеошкола, і ми пробували: ага, давай зробимо доллі (операторський візок з камерою. – Ред.). У нас не було доллі, але ми щось на столі ставили на коліщатка і робили цей ефект. Ми просто пробували у кожному відео новий прийом і почали розбиратися в технічних характеристиках, якось розподіляти функції. Я взяв на себе камеру, Женя Голованчук, мій друг, почав займатися монтажем і відеографікою. Юлія Тимошенко взяла на себе продюсування. Ми швиденько почали з цим розбиратися, бо кожне відео було викликом. Навіть рендер – як правильно зрендерити? Чому вийшло поганої якості, ми ж все зробили правильно? І от в якийсь момент це дозволило подумати про кіно.
Під час зйомок фільму «Ти — космос».
А коли стався Юрій Мінзянов? (український продюсер, відомий тим, що відкривав нові імена режисерів. Серед доробку — фільми «Припутні» та «Безславні кріпаки». — Авт.)
Мінзянов стався набагато пізніше. У промові на ОМКФ я казав, що Одеський кінофестиваль був першим кінофестивалем, який я відвідав. Я був приголомшений. Пам’ятаю, люди розходяться, це була 10 ранку, перший показ, і фільм такий собі – але я сиджу і розумію: я хочу робити кіно, це настільки круто! Я ніби в храм кіно потрапив. І вже тоді почав думати: треба щось робити, треба щось робити.
Ми зробили один фільм, який називався «Я дурень». Про нього майже ніхто не знає. Це от справжній дебют. Я показав його Володимиру Войтенку, не знаю звідки я з ним був знайомий тоді, але він сказав, що це не кіно. Це справді не кіно, там просто був монолог на камеру, який я взяв зі «Студвесни». Ми відправили його на Молодість, на Одеський і потім зрозуміли, що треба робити щось інше. І зробили фільм «Зупинка». Виграли спецприз і приз журі на кінофестивалі «Відкрита ніч». Одним з призів було знайомство з продюсером, який зобов’язувався працювати над наступним проєктом. Це був Володимир Філіппов (український продюсер фільмів «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «Червоний» та інших. — Авт.), якщо ти знаєш такого.
Знаю.
Він сказав: «Давай зі “Зупинки” зробимо повний метр». Я прокидаюся, ніби в казці. Ми зняли один дебютний фільм, і все — повний метр. Прокат. Будь ласка, давай робити. Потім він дізнається, що в мене немає освіти режисера і ми не можемо податися на державне фінансування. Він зникає і казка закінчується, моя карета перетворилася на гарбуз.
І що робити далі? Знімати ще кіно! І ми зняли ще два фільми: «Одкровення» і «Смородину». Всі вони були за 3000 гривень. Це мій друг дав на це гроші, Андрій Матящук. Напевно, у нього були якісь амбіції стати продюсером.
Тільки коли ми зняли «Смородину», третій фільм, Юрій Мінзянов подивився перший. Йому сподобалося. Він каже: «Давай знімати кіно разом». Я дуже недовірлива людина. Я думав, що десь підвох, мене хочуть обманути. Він каже: «У мене є 2000 доларів». З цього моменту пішла історія, схожа на кіно. На першому фільмі, на який він дав гроші, я сам був продюсером. Не тільки я, а наша команда. Це був останній фільм, який ми робили ще старою бандою.
Павло Остріков
Коли стався момент, що ти сам себе почав вважати вже не кінолюбителем, не аматором, а кінопрофесіоналом?
Ну, «Ти — космос», напевно. Там відчувалося вже, що я режисер. Хоча я досі не відчуваю, що прям знаю все. Хочеться кіноосвіти, насправді. Якось систематизувати те, що робив інтуїтивно. Деякі речі я вже зробив, але деякі речі, відчуваю, що ні. Технічна сторона, наприклад, в мене дуже слабка. Я, можливо, деякі можливості камер, світла недовикористовую. У мене класна команда, яка це робить за мене, я їм просто кажу: «Я хочу ось такий ефект, щоб світло пробивалося». Часто залишаю це на їх розсуд або просто кажу, яку емоцію хочу.
А взагалі я не дуже люблю бути режисером. Це ж дивно – любити знімати тільки власні історії. В цьому не відчувається професії. В цьому відчувається тільки те, що я змушений це робити, бо мені хочеться побачити ці історії на екрані і поділитися ними. Якби був шанс просто показати, що в голові, а не знімати це, — я б це робив. Мені подобається писати історії, а зйомка — це стрес. Зараз я вже до цього стресу звикаю. До раннього підйому, до речі, теж. Розумію чому знімають кіно з 5 ранку, але так ми людей не залучимо в цю професію. Тож я ще стаю режисером, я ще не можу сказати, що вже став ним.
Що доведе тобі, що це сталося? Бо в тебе серйозний синдром самозванця.
Я можу сказати, що я сценарист, але взагалі-то не хочеться кричати, що я такий-то чи такий-то. Варто акцентувати на тому, що ти не знаєш, а не на тому, що ти знаєш.
Джерело: Режисер Павло Остріков: «Мені хотілося побачити українця в космосі»
