Antidot – всеукраїнський тур фрік-кабаре Dakh Daughters – почався зі Львова 9 вересня й завершився у Вінниці із зупинками в Харкові, Одесі й Києві. Усього – вісім концертів за 13 днів. Після «антидоту» – жодної паузи. Уже через чотири дні Dakh Daughters зіграли у Швейцарії. Поміж виступами в Україні ми зустрілися з Русланою Хазіповою, однією з учасниць Dakh Daughters, у київській кавʼярні. Поговорили про шалений графік, альбом Pandora’s Box і виступи з ним за кордоном – зокрема, у Польщі, Угорщині, Швеції, Данії та Франції, а також творчий процес під пильним оком Влада Троїцького.
фото: Олександр Космач
Як Dakh Daughters усе встигають?
Встигаємо, а що робити? Так було завжди – принаймні останні 22 роки, з 2003-го. За цей час я не мала навіть місяця-двох чи пів року, щоб нічим не займатися або просто подумати, що ж я робитиму далі. Влад Троїцький [художній керівник Dakh Daughters, DakhaBrakha і театру «Дах» – ред.] зацікавив, розкрив і дає сил іти далі. А якщо це ще приносить користь державі… Це взагалі надмета – зробити так, щоб Україна звучала у світі. Світ дійсно втомлений від війни, і тільки культура – це та мова, яка ідентифікує, представляє націю. Ми багато працюємо над тим, що розказати закордонній аудиторії, і навіть краще – що в них запитати. Якщо зі сцени кажеш: «Я знаю краще!», то тебе не сприймуть. А ось коли ставиш запитання, слухач іде з тобою далі.
Всеукраїнський тур Antidot – це щеплення від маніпуляцій. Росія, розпочавши війну, відкрила скриньку Пандори [що перегукується з назвою останнього альбому гурту – ред.]. Ми не говоримо, що ми – жертва. Навпаки, Україна – це приклад надзусилля над собою у світі, що потерпає від економічних криз, а також союзу Сі Цзіньпіня, Кім Чен Ина, верховного лідера Ірану [Алі Хаменеї – ред.] і Путіна. Вони породжують страх у головах людей, а страх – це найкращий засіб маніпуляції. Коли люди за кордоном це врешті розуміють, то плачуть, сміються, дякують і кажуть: «Ви переможете!» А ми їм завжди відповідаємо: «Тільки разом із вами».
Перед кожним концертом чи виставою ми цитуємо текст Олександри Матвійчук [правозахисниці й очільниці «Центру громадянських свобод», що здобув Нобелівську премію миру у 2022 році – ред.]: «Це не війна двох держав, це війна двох систем – тоталітаризму й демократії».
Чи розуміють українців за кордоном на четвертий рік повномасштабної війни?
Удома іноземці здебільшого залишаються такими, як у пісні I’m So Small [що висміює людей, які досі вважають, що «від них нічого не залежить» – ред.]. За Україну вже майже не виходять на вулиці – як-от за Палестину, наприклад. Бо це ідеальна жертва – їм не потрібно надсилати зброю. Україна пропонує свободу й демократію, але часто на шляху стоять ще й популісти – це вже тренд: simple solutions, business as usual [слова з пісні Pandora’s Box – ред.].
фото: Оля Закревська
У Швеції на концерті ми зібрали під 1000 людей, і десь 85% із них – шведи. Хоч ми й грали без субтитрів, без відео – просто як є. Вони так ридали й дякували, ніби з ними про це [війну проти України – ред.] ніхто ніколи не говорив. У Данії на одному з концертів Stupid Life із The Tiger Lillies [англійський панк-кабаре гурт, який підтримує Україну за кордоном – ред.] ми запитали в аудиторії: «Ви знаєте, що таке Чорне море, Крим?» У відповідь – тиша. Хіба вони так далеко? Таки далеко. Хоч і допомагають добряче.
На день Незалежності України ми відіграли шоу у Варшаві – обʼєдналися з цирковими артистами з Любліна – щоб донести меседжі. Паралельно з нашим концертом – на цій же локації – тривав антиміграційний мітинг із плакатами а-ля «Н*хуй українців» і «Ви забираєте нашу роботу». Їхня економіка сильнішає [від працівників-українців – ред.], але вони цього не знають – їм ніхто про це не розповідає. Але натомість розповсюджується антиукраїнська риторика. І тепер ми маємо ворога з однієї сторони й невдоволену Польщу – з іншої.
На закордонних шоу досі переважна більшість публіки – це іноземці, серед яких усе частіше можна побачити українців. Я не хочу вигороджувати або сварити українців за кордоном, але вони дуже самотні, перебувають у «підвішеному» стані. Концерти допомагають їм віднайти звʼязок із рідною землею. Наша аудиторія в Європі – це 60+, молодь не надто цікавиться.
Ми завжди кажемо на виступах, що теми, які ми порушуємо, можуть ранити когось – але, на нашу думку, це своєрідна терапія, яку можна прожити за півтори години й обмінятися емоціями.
фото: MÉLODY
У Будапешті на Bakáts Feszt ми зрозуміли, що це – «наше» місто. А все що за ним… Це був безплатний фестиваль, тож можна уявити, який глядач міг прийти. Перед нашим виступом вийшов міський голова й каже: «Мені соромно, що в нас така влада [проросійський премʼєр-міністр Віктор Орбан – ред.]» Потім ми навіть познайомилися з опозиційними політиками в Будапешті, які запевнили, що готові працювати з місцевою аудиторією через культуру. Бо та ж Росія влила стільки бабла в пропаганду… Нам і не снилося. До повномасштабної війни на моїх очах росіяни дарували центру імені Помпіду в Парижі колекцію картин «своїх митців», серед яких, до речі, були й українці.
Як Dakh Daughters пишуть пісні?
Спочатку ми завжди говоримо, а вже потім – створюємо музику. Досвід 20 років допомагає. На альбомі Pandora’s Box проста й іронічна музичка: приспів – заспів, приспів – заспів. Люди кажуть: «Dakh Daughters стали музичними!» Але сенси, які ми туди закладаємо… Це наша нова фішка, яку запропонував Влад [Троїцький].
Під час репетиційного періоду ми вибираємо теми, з якими працюватимемо. Хтось рефлексує або шукає відгуки в інших поетах. Потім разом сідаємо й багато-багато говоримо – з цього теми окреслюються ще більше. Влад Троїцький допомагає – тут треба ось так, а тут – інакше. Без нього ми не говоримо на таких сесіях, а тільки відпрацьовуємо матеріал. У нас немає постійного менеджера, тільки агент, який відповідає за концерти у Франції, іноді – у Німеччині. Ірина Горбань паралельно з концертами DakhaBrakha іноді підшуковує нам щось. Ми не можемо собі дозволити розкиснути як артисти, увесь час у тонусі. Самі дивимося контракти, возимо декорації – завантажили, привезли за 1000 кілометрів, розвантажили, поставили, зіграли – і назад. Я думаю, що в Бейонсе у світовому турне десь так само (тільки вона не за кермом).
Чи Ragapop – це віддушина? Це жесть. Ми думали, що Ragapop – це стане таким собі нішевим гуртом, що гратиме на відкриттях виставок і закритих вечірках. Створили його як The Velvet Underground [кавер на трек яких вийшов у 2025 році – ред.], по приколу. Але вийшло зовсім не по приколу. І на виставках ми не зіграли жодного разу – хіба що в Помпіду. Це переросло у величезну відповідальність за кожне слово й дію на сцені. А ще планувати альбом для Ragapop складно, бо дві його учасниці – з Dakh Daughters. Тому й немає альбому раз на рік [сміється].
Про Францію й «Лісову пісню» за Лесею Українкою
Коли ми ще знімали чорно-білий кліп на пісню «Людина» одним кадром, його робила режисерка Діана Рудиченко, наша із Соломією Мельник однокурсниця з Карпенка-Карого. Хочеш робити кліп? Давай! Чи є якісь гроші? Звісно, ні. Ми вже на студії французьких художників, придумуємо на місці з місцевим оператором Наяном Дюкре. А в нас завжди із синергії виходить любов.
Початок повномасштабного вторгнення. Приїжджаємо у Францію розбиті й за девʼять днів ставимо виставу Danse Macabre з прем’єрою в паризькому театрі «Одеон». Туди, звісно, приходять усі наші товариші й оператор, який робив цей кліп. Після вистави на емоціях він каже: «Я подумав, а може, я міг би поїздити з вами, познімати? Бо щось мені здається, що це якийсь історичний момент». Я кажу – звісно, треба! Тепер Ukraine Fire [це також назва концерту Dakh Daughters, який вони поставили разом із Владом Троїцьким у 2023 році – ред.] має фестивальну історію.
фото: Lukasz Giza
У Франції ми, мабуть, найбільше виступали за кордоном. Чи тисне кабаре-історія цієї країни? А що там є, крім кабаре Crazy Horse та «Мулен Руж»? Вони намагаються говорити про актуальне, але це їхнє актуальне. Якщо у французів запитати, що таке «свобода» чи «демократія», вони не мають відповіді – вони їм дісталися від батьків. Що-що, але культуру вони знають добре – це вихований глядач. Здивувати глядача дуже важливо, якщо ми хочемо закріпитися як держава. Це 12 рік Dakh Daughters. Ми весь час говоримо про те, що ми – Україна, а не Росія. Якщо говорити загально, життя не змушує іноземців бути вигадливими [бо їм не потрібно виживати – ред.]. Утім, французи впустили українців у свої домівки.
фото: «Підпільна Пошта України»
Також ми поставили у Франції «Лісову пісню» за драмою-феєрією Лесі Українки разом із театром Théâtre du Préau та його режисеркою Люсі Береловіч, яка вперше приїхала в Україну у 2015 році й поставила з нами «Антігону». Ми зробили матеріал і віддали його в консерваторію дітям, щоб вони розібрали музику, пісні – теж дитячому хору, танець – теж дітям. Це тривало рік, поки йшла робота над музикою й танцем. За три дні до премʼєри ці всі гурти прийшли на одну сцену – і ми окремо з усіма відрепетирували. Урешті вийшла вистава із 70 людьми на сцені – і це працювало. Це все французькою мовою – ми взяли старий переклад, як Леся Українка звучала би тоді – а пісні українською у виконанні дітей.
Обкладинка: Оля Закревська
Джерело: Руслана Хазіпова з фрік-кабаре Dakh Daughters – про «антидот» для іноземців та український тур
