Фокус: Україна — Данія
Щороку КТК обирає фокусну країну, фільми якої відкриває для українських глядачів і глядачок. Відповідно, критики і критикині з цієї країни обирають українські стрічки, які покажуть на фестивалі.
Цьогоріч у фокусі Данія, а у програмі — помітний фільм 2024 року «Дорога додому» номінантки на BAFTA Шарлотти Зілінґ. Це історія ветерана Афганської війни, який нелегально проникає до Сирії, щоб знайти свого сина, адже той навернувся в іслам і зник. Стрічка стала найкращою за версією Данської асоціації кінокритиків «Боділ» у 2025 році.
Ще один фільм програми, відзначений премією «Боділ», але вже за акторські роботи — «Сповнені любові» Крістіни Розендаль. Це камерна драма про батька з алкогольною залежністю та його родину, що стикається з власними проблемами. Окремо варто згадати участь актора Ларса Ранті, який відзначився у трьох картинах Томаса Вінтерберґа.
Головним українським хітом секції стане «Ти — космос» Павла Острікова. Наукова фантастика про останнє кохання у Всесвіті вже зробила велике коло світовими фестивалями і, за першими захопленими відгуками, може набрати фанбазу і на батьківщині. Остріков витратив на створення фільму 10 років, і це нечастий випадок для української стрічки, коли режисер мав стільки часу, скільки йому було потрібно для фіналізації задуму.
Також у фокусі опинилися два важливі документальні фільми, що розповідають про повномасштабне вторгнення Росії в Україну, — це «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби і «З любов’ю з фронту» Аліси Коваленко.
Стрічка Журби, яка запрем’єрилася на Венеційському кінофестивалі, — філософська мозаїчна картина наслідків війни: евакуація, руйнування, змінені людські долі. Зняте ніби з відстані, кіно різко контрастує з близьким поглядом й емоційністю роботи Аліси Коваленко, яка фактично є її відеощоденником. Режисерка записувала його для сина, коли долучилася до лав Сил оборони, на випадок, якщо з нею щось трапиться. Вийшов щемкий документ, що не лише описує досвід режисерки, а й стає машиною часу та відеоспогадом про її побратимів.
Міжнародна програма і гала-прем’єра
У міжнародній програмі традиційно зібрали фільми, відзначені журі та критиками на великих кіноподіях. Секцію відкриє показ нової стрічки Йоакіма Трієра «Сентиментальна цінність», яка здобула гран-прі Каннського кінофестивалю у 2025 році. Це історія про стосунки батька-режисера і доньки-акторки, яка говорить про силу мистецтва і пам’ять. І все це в уже фірмовій гірко-солодкій тональності, що свого часу зробила хітом «Найгіршу людину у світі».
«Жодного вибору» Пак Чхан Ука — єдина гала-прем’єра у програмі Київського тижня критики. Фільм розповідає про безробітного, який вирішує позбутися конкурентів заради роботи. Соціальний коментар від автора «Олдбоя» зібрав позитивні відгуки з Венеційського кінофестивалю і, попри відсутність там нагород, має великі шанси увірватися в «оскарівські» перегони.
«Блакитна стежка» Ґабріеля Маскаро — це той самий фільм, який купив у прокат для українців комік Василь Байдак. Фільм-володар гран-прі Берлінале переносить нас у недалеке майбутнє, де уряд переселяє літніх людей до ізольованих колоній, щоб молоде покоління могло зосередитися на продуктивності та розвитку. Головна героїня, якій майже 80, вирушає в сюрреалістичну подорож, кидаючи виклик системі.
«Блакитна стежка» утворює певну символічну пару з іншим бразильським фільмом, що має нагороди з Канн — «Таємним агентом» Клебера Мендоси Філю. Ця історія вже з минулого, з 1970-х, де на тлі військової диктатури розгортається сюжет про науковця, який змушений тікати від переслідувань корумпованого міністра. Колишній кінокритик Філю, який остаточно утвердився як головний режисер країни, щоразу створює глибокі кінополотна, де за зрозумілим фасадом сюжету приховані численні відсилки, розбиратися з якими глядачам і глядачкам доведеться і під час, і після перегляду.
«Благодать» Паоло Соррентіно відкривала цьогорічний Венеційський кінофестиваль і знаменує повернення режисера до стилістики ранніх картин, які відзначалися більшою стриманістю та глибшим зануренням у драму. У центрі сюжету президент Італії, який має прийняти декілька критично важливих рішень, що можуть розколоти країну. У головній ролі — улюблений актор Соррентіно Тоні Сервілло, з яким режисер співпрацює з першого свого фільму.
«Пізня слава» Кента Джонса — ще одна ластівка з цьогорічної Венеції. Камерна історія з Віллемом Дефо у головній ролі стежить за поетом-невдахою, якого повернули із забуття. Сюжет, що перегукується з «Банкетом Тіллотсона» Олдоса Гакслі, досліджує визнання в мистецтві та занурює в богемне життя сучасного Нью-Йорка.
У «Сираті» Олівер Лаше вкотре відправляє своїх глядачів і глядачок у пустелю, але цього разу вона насичена техномузикою та тілесністю. Кіно Лаше часто гіпнотизує і в моменті перегляду дає більше, ніж після. Хоча над чим поміркувати залишиться. «Сират» отримав полярні оцінки журі Screen Daily у Каннах: тоді як одні ставили максимальні бали, інші оцінили максимально низько. Зазвичай таке розходження означає лише одне — кіно не залишає байдужим.
«Троянда Невади» — новий фільм Марка Дженкіна, головного апологета аналоговості в сучасному кіно. Знята на 16-міліметрову плівку й озвучена на постпродакшні історія переносить нас у занедбане селище, біля якого виринає судно «Троянда Невади», що таємниче зникло 30 років тому. Для місцевих жителів це стає своєрідним знаком — корабель має знову вийти в море. Через тропи історій про привидів Дженкін випробовує межі жанру: цього року він стає інструментом оповіді про переміщення і пам’ять, яку, зокрема, здатна вберегти целулоїдна плівка.
Завершить програму драма дорослішання «Неслухняні дівчата» Уршки Джукич. Події фільму з програм Берлінале та Карлових Вар розгортаються у середовищі католицького хору. Головна героїня, 16-річна дівчина, вперше вислизає з-під нагляду матері й вирушає в літню поїздку. Там на неї чекають дружба, перша серйозна закоханість і неочікувана подія, яка змінить життя. Критики КТК порівнюють цей фільм з ранніми роботами Селін Ск’ямми й Аліче Рорвахер, а доволі скептичний оглядач The Guardian Пітер Бредшоу поставив стрічці п’ять зірок з п’яти.
Ретроспективи «1975» і «Незалежне. Поетичне»
Міжнародна ретроспектива цього року не пропонує концепції-висловлювання, як це було в минулі едиції фестивалю — нині це вшанування культових стрічок, які у 2025-му святкують своє 50-річчя. Але проґавити її буде злочином проти кіно, адже тут покажуть перфектну історичну драму Стенлі Кубрика «Баррі Ліндон», шедевр комедійного жанру «Монті Пайтон і Священний Ґрааль» Террі Ґілліама (паралелі з ним можна знайти в українському «Шоу довгоносиків») і фундаментальну роботу фемкіно «Жанна Дільман, набережна Комерції, 23, Брюссель, 1080» Шанталь Акерман — стрічку, яка дещо лякає своїм чотиригодинним хронометражем, але обов’язкова для перегляду всім кіноманам і кіноманкам.
Національна ретропрограма натомість осмислює поетичне кіно — традицію, яка проглядає ще в роботах Довженка і триває досі. Саме на її сучасних послідовниках і зосередили свій погляд куратори й кураторки КТК, зібравши шість поетичних фільмів доби незалежності.
«Голод-33» Олеся Янчука — екранізація роману Василя Барки «Жовтий князь», що осмислює події Голодомору. Це перший український фільм про Голодомор, який мав також історичну місію: його широка телетрансляція відбулася напередодні референдуму за незалежність. Він також заклав напрямок творчості Янчука, який систематично зображував трагічні події української історії.
«Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка — постмодерна кітч-провокація, яка відмолює анафему, накладену на українського гетьмана російською церквою. Тут не варто очікувати історично точні факти з життя Мазепи, натомість треба віддатися потоку нескінченного карнавалу, який став завершальним в кар’єрі видатного українського оператора і режисера Юрія Іллєнка. У сучасних реаліях кіно отримало нову порцію критики, адже роль Карла XII виконав Нікіта Джигурда, який згодом підтримав війну Росії проти України, навіть став (короткочасно) громадянином «ДНР», а потім увійшов до Переліку осіб, що створюють загрозу національній безпеці України. З січня 2025 року наказом Міністерства культури та стратегічних комунікацій стрічку «Молитва за гетьмана Мазепу» виключили з Державного реєстру фільмів, тож на КТК її зможуть подивитися лише власники фестивальних абонементів у рамках дискусії «Спадщина під забороною: що нам робити з історією українського кіно?». Роз’яснення Київського Тижня Критики можна дізнатися зацим посиланням.
«Мамай» — повнометражний дебют Олеся Саніна, де вже є все те, за що нині люблять автора «Довбуша»: епічність, історичність і вплетення міфології в наратив фільму. Щоправда, «Мамай» більш поетичний і онейричний, хоча формально й тримається за українські та кримськотатарські перекази XV-–XVI століття, де фігурує козак Мамай. У 2025-му «Мамай» також поповнив ряди контраверсійних стрічок через актора Андрія Білоуса, імʼя якого нині стало синонімом токсичних процесів в українському театрі. Розʼяснення від команди фестивалю щодо стрічки можна прочитати за лінком.
«Вулкан» Романа Бондарчука досить цікаво розглядати саме через призму українського поетичного кіно. Зазвичай ця школа асоціюється із заходом України та Карпатами. Фільм Бондарчука переносить нас на Херсонщину і розкриває поетичний потенціал регіону через легенди, свідком яких стає новоприбулий перекладач ОБСЄ Лукас. У «Вулкані» відчуваємо сильний звʼязок з довженківською «Звенигорою», але водночас фільм посилається на всю традицію українського поетичного кіно та дискутує з нею.
«Коли падають дерева» Марисі Нікітюк також пропонує новий погляд на українське поетичне кіно. Вітальність цієї школи Нікітюк поєднує з пошуками європейського авторського кіно й атмосферою провінційної задухи. У рік виходу це кіно сприймали як “занадто”: занадто багато сексу, занадто багато поетичних образів, занадто багато жорстокості. Утім фільм витримав перевірку часом — і всі «занадто» з нового погляду склалися в самобутнє висловлювання.
«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука про колишнього контрабандиста, який іде на останню справу — ще один цікавий захід на територію традиції українського поетичного кіно. Як і більшість фільмів Юрія Іллєнка, «Памфір» поєднує поетику природи та жанровість. Кримінальну драму, наповнену обʼємними образами та біблійною трагедією, добре сприйняли як кінофестивалі, так і українські глядачі і глядачки. Зараз же час переглянути її у звʼязці зі спадком школи, яку називають мало не ДНК українського кіно.
Джерело: 9-й Київський тиждень критики: поетичне кіно, український сай-фай і хіти світових кінофестивалів
