Прочитаєте за: 11 хв. 21 Вересня 2025, 6:43
Короткою, але яскравою сторінкою історії українського війська стала «Карпатська Січ» — військова організація, що постала для здобуття й оборони української державності на Закарпатті у переддень Другої світової війни.
Важливу роль у її боротьбі відіграла «Жіноча Січ» — засноване активістками українського руху формування, яке поєднувало культурно-просвітницьку, санітарну та військово-інструкторську працю.
Січовички були розвідницями й медсестрами, служили в радіотелеграфній і телефонній службах, шили однострої й прапори, забезпечували зв’язок і допомогу пораненим.
Чільною натхненницею й організаторкою «Жіночої Січі» була Марія Химинець. Про життєвий шлях і боротьбу цієї видатної української громадської та військової діячки з нагоди 110-річчя від дня її народження розповідає АрміяInform.
«…чула себе українкою…»
Марія Химинець (у дівоцтві Кедюлич) народилася 16 вересня 1915 року в багатодітній селянській родині в містечку Перечин на Закарпатті. Тоді це місто належало до Ужанського комітату Австро-Угорщини, а нині є центром Перечинської міської громади Ужгородського району Закарпатської області.
Батько Марії, Михайло Кедюлич, здобув достаток і повагу громади важкою працею в Америці та Німеччині, тож родина змогла дати освіту усім дев’ятьом дітям — п’ятьом синам і чотирьом дочкам. Виховували дітей у національно свідомому дусі з повагою та любов’ю до України, сформувавши їхній світогляд на все життя.
«Гей, там на горі „Січ“ іде»: виповнилось 125 років товариству, з якого постали Січові Стрільці
Марія ще змалку виявила покликання та хист до громадської активності в сфері культури. Школяркою вона охоче співала в хорі місцевої «Просвіти» та організувала гурток народного танцю. Вона сама вчила подруг народним танцям і ритмічним вправам, постійно наголошуючи на українській ідентичності.
Під впливом галицьких часописів «Бджілка» та «Дзвіночок», в яких писали про українські молодіжні організації «Сокіл» та «Пласт», вона створила у Перечині дівочий молодіжний осередок «Січовички», до якого залучила понад 40 дівчат.
«Ми наполегливо опановували те мистецтво, яким уже оволоділа молодь в інших місцевостях України. Я чула себе українкою, а не русинкою, і про це постійно говорила дівчаткам, як ми маємо себе називати», — згадувала Марія в книзі «Відлуння буремних років».
«Січовички» швидко здобули популярність у краї. Під час Першого з’їзду Народовецького жіноцтва Підкарпатської Русі в Ужгороді дівчата виступили перед велелюдним представницьким зібранням з новою програмою, яка здобула загальне схвалення.
Тоді 18-річні дівчата на чолі з Марією Кедюлич танцювали у синьо-жовтому вбранні, а на завершення виступу сформували на сцені «живий тризуб», виразно акцентувавши в такий спосіб українську національну ідентичність та свідомість краян.
«Якими гордими ми чулися, якими дорослими і потрібними, для краю, для свого народу. Ми вийшли на поле під звуки оркестри „Просвіта“, одягнені в синьо-жовтні уніформи, програму закінчили живим „тризубом“», — згадувала згодом Марія про цю подію.
У 1934 році Марія закінчила однорічні курси інструкторів культмасових заходів і того ж вийшла заміж за Юліана Химинця — випускника Мукачівської торговельної академії та крайового провідника Організації українських націоналістів (ОУН) на Закарпатті.
Після весілля Марія переїхала до чоловіка в Мукачево, де поринула в активну громадську роботу. Вона очолила працю з дівчатами-ученицями («Юнацтво» ОУН) у Торговельній академії, увійшла до управи міського осередку пластунів, пройшла вишкіл у пластовій «Лісовій школі», вступила до жіночої секції «Просвіти».
Зосередившись на культурно-просвітницькій роботі, вона водночас усвідомлювала необхідність політичної боротьби, тому 1936 року долучилася до підпільної діяльності ОУН, де очолила жіночу секцію організації і створила окремий дівочий підвідділ Юнацтва ОУН на Закарпатті.
«…з головою пірнула в працю „Жіночої Січі“…»
У переддень Другої світової війни українці Закарпаття стали на шлях здобуття національної державності, першим кроком до якої стало ухвалення 22 листопада 1938 року закону про автономію Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини.
Водночас, розуміючи неминучу потребу боронити свободу краю збройним шляхом, 9 листопада 1938 року в Хусті створили Організацію народної оборони «Карпатська Січ». Завданням цієї воєнізованої організації було підтримання правопорядку та оборони рідного краю від можливої зовнішньої агресії.
«Карпатська Січ» — прообраз тероборони українського Закарпаття
У цей час Провід ОУН направив Юліана Химинця працювати для захисту інтересів краю на міжнародній арені, тож у вересні—грудні 1938 р. Марія разом із чоловіком перебувала у Відні та Берліні. Там вона мала нагоду співпрацювати із провідними діячами ОУН, зокрема особисто зустрічалася з Степаном Бандерою у справах делегації.
Марія Химинець виконувала відповідальні доручення: забезпечувала зв’язок Закарпатської делегації з Закордонним Проводом ОУН та Українською Пресовою Службою, допомагала організовувати фінансову підтримку і готувала інформаційні матеріали про життя автономного краю для міжнародних агенцій.
«Приїхавши до Хуста 15 грудня 1938 року, я з головою пірнула в працю „Жіночої Січі“, ставши заступницею її комендантки, пані Стефанії Тисовської», — згадувала вона пізніше. Майже тими само словами писав про це також її чоловік Юліан Химинець: «Моя дружина, приїхавши до Хусту, цілком пірнула у працю „Жіночої Січі“, ставши організаційною референткою і заступницею командантки пані Тисовської».
Після повернення у грудня 1938 року на Закарпаття, Марія Химинець долучилась до створення жіночого формування у складі «Карпатської Січі». 1 січня 1939 року ця структура Організації народної оборони отримала формальний статус та офіційну назву «Жіноча Січ».
Команданткою «Жіночої Січі» призначили Стефанію Тисовську, а її заступницею стала Марія Химинець. Фактично Марія виконувала обов’язки організаційного референта жіночих відділів, відповідаючи за створення осередків «Жіночої Січі» по всьому краю.
Новостворена «Жіноча Січ» швидко перетворилася на масовий рух закарпатського жіноцтва. Протягом січня 1939 року у багатьох містечках і селах Карпатської України жінки та дівчата гуртувалися в місцеві осередки, й уже за кілька тижнів організація нараховувала до трьох тисяч членкинь.
Січовички брали активну участь у громадському житті: організовували культурно-мистецькі вечори та вистави, поширювали українську літературу, допомагали бідним родинам.
«В неділю, дня 19 лютого, відбувся в Хусті великий здвиг «Карпатської Січі». … Перед ними дефілювали відділи Карпатської Січі, гаряче оплескувані населенням. Окрему увагу звертали на себе жіночі відділи «Карпатської Січі». (Здвиг Карпатської Січі // Наш Прапор. Середа, 22 лютого 1939 року. № 20 (764). С. 1).
19 лютого 1939 року в Хусті відбувся Другий крайовий з’їзд «Карпатської Січі». Разом із чоловічими відділами урочистим маршем містом пройшли близько трьох тисяч січовичок з усієї Карпатської України.
З балкону «Січової Гостинниці» до присутніх промовила командантка «Жіночої Січі» Стефанія Тисовська. Марія Химинець цього дня виступила на з’їзді з доповіддю «Організація жіночих відділів ОНОКС», в якому підсумувала результати й окреслили плани розбудови жіночої організації.
«Наші сестри милосердя допомагали всім…»
Основні завдання січовичок стосувалися культурно-просвітницької роботи, надання медичної допомоги та піклування про поранених. Долучали їх також до військових вишколів з відповідною фізичною підготовкою, вчили основам ведення розвідки та готували до ролі зв’язківиць.
З метою підготовки кваліфікованих організаторок і провідниць жіночих відділів по всіх округах Карпатської України Марія Химинець з соратницями провела у лютому 1939 року тритижневі курсі, на які залучили понад 50 вчительок з усього краю. Ці підготовлені інструкторки очолили жіночі відділи у своїх регіонах.
«Після Нового Року 1939 вирішено зорганізувати в Хусті інструкторський курс для членів Жіночої Січі, в якому взяло участь 50 членів Жіночої Січі, що складалися з учительок народних шкіл. Міністер Шкільництва й Народньої Освіти Августин Штефан уділив учасницям курсу спеціяльну відпустку для цього курсу. Інструкторський курс обіймав такі ділянки: організування жіночих відділів Карпатської Січі по містах, санітарна ділянка, розвідка і т. д. Організаторками курсу були: Марія Химинець і Ніна Михалевич, а інструкторами курсу були: Зенон Коссак, Іван Кедюлич і інші. Цей вишкільний курс спричинився у великій мірі до масової організації нашого жіноцтва», — згадував згодом Юліан Химинець у книзі «Мої спостереження із Закарпаття».
Під кваліфікованим керівництвом випускниць курсів січовички налагодили роботу у межах всього Закарпаття. Жінки шили для карпатських січовиків однострої (як чоловічі, так і жіночі), виготовляли національні та січові прапори.
Чимало дівчат служили зв’язківками та розвідницями. Вони передавали накази Головної Команди Карпатської Січі до місцевих осередків, а також збирали інформацію про розташування і плани чехословацьких військ у краї.
«У краєвому з’їзді Карпатської України, що відбудеться в неділю, візьмуть участь також жіночі відділи. Ці відділи призначені головно для самаританської праці можуть на випадок потреби бути ужиті і в службі безпеки, до чого приготовляються відповідними вправами». (Діло. Неділя, 19 лютого 1939 року. С. 1).
У березні 1939 року молодій Карпатській Україні довелося зі зброєю в руках захищати свою незалежність. Під час боїв з угорськими військами 14–18 березня 1939 року січовички-санітарки, серед яких були й кваліфіковані лікарки, нерідко просто на полі бою самовіддано надавали першу допомогу пораненим бійцям.
Окремий жіночий підрозділ «Карпатського Червоного Хреста» діяв у Хусті в домівці «Жіночої Січі», де для поранених облаштували лазарет. «На другий день після нападу мадяр на Карпатську Україну (тобто 15 березня 1919 року — ред.), почали прибувати поранені Січовики до Жіночої Січі», — писав про ці події Юліан Химинець.
«Наші сестри милосердя допомагали всім легкопораненим, а у випадку тяжкого поранення були непомічні, бо це вимагало негайної операції або шпитального лікування… Коли сестри милосердя прибули 15-го березня до шпиталю в Кривій, там вже не було ані чеських вояків, ані лікарів. Хворі і раненi були без помочі та голодні…, кілька з них з кулями „дум-дум“», — згадувала Марія Химинець.
Стримати переважаючи сили ворога, попри героїчну оборону й затятий опір, який чинили оборонці Карпатської України з лав «Карпатської Січі», було неможливо. Вже 16 березня загарбники захопили Хуст, а ще за дві доби встановили майже повний контроль над окупованою територією.
Не бути осторонь, як ллється братня кров: добровольчий чин Карпатської Січі від минулого до сучасності
Угорські військові жорстко розправлялися з українцями, які чинили опір. Сучасники згадували непоодинокі випадки воєнних злочинів з боку окупантів, зокрема розстрілів полонених, серед яких були також членкині «Жіночої Січі». «Січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш і Копані, розстріляли на місці, а між ними було декілька дівчат із Жіночої Січі та зі служби Січового Червоного Хреста», — згадував Юліан Химинець.
«Живу спогадами про Закарпаття, про Перечин…»
Після остаточного захоплення Карпатської України активісти українського національного руху опинилися перед загрозою репресій або страти. З огляду на це Марія та Юліан Химинець разом з іншими покинули батьківщину, емігрувавши до Австрії. Першим притулком для сотень закарпатських патріотів став Відень.
Марія Химинець в цей час працювала в Комітеті допомоги українським політичним емігрантам, розміщуючи поранених січовиків у лікарнях та опікуючись дітьми біженців. Також вона очолила жіночу секцію при Українському Національному Об’єднанні (УНО) в Австрії й організувала у Відні школу українознавства для дітей емігрантів.
Сергій Єфремов — командант Національної оборони Карпатської України
У червні 1941 року Юліана Химинця кинули до концтабору Заксенгаузен. Це стало черговим важким випробуванням для Марії. Попри це, вона не полишила опікуватися спільнотою українських вигнанців, надаючи допомогу всім, хто її потребував.
Наприкінці війни в Європі у березні 1945 року родина Химинців переїхала до Інсбрука з метою опинитись у зоні окупації західних союзників Антигітлерівської коаліції. Там Марія заснувала осередок Союзу українок, який очолювала до 1948 року
«Я не чуюся в Америці самотньою, я — вдома. Але й за рідним краєм тужить душа. Живу спогадами про Закарпаття, про Перечин, Ужгород, Мукачево. Хочеться ще раз побувати там, де ми були молодими, щасливими всупереч усьому, радісними від самої думки, що все в житті ще попереду», — писала вона згодом про досвід тривалої еміграції після переїзду до США.
Зрештою 1948 року Марія з чоловіком і дворічним сином Богданом емігрувала до Америки. Там, незважаючи на побутові труднощі, подружжя продовжило брати активну участь у житті української діаспори.
Марія Химинець створювала і очолювала місцеві відділи Союзу українок Америки (СУА), обиралася до головної управи цієї організації. Зокрема, працювала референткою суспільної опіки при Головній Управі СУА. Неодноразово Марію обирали делегаткою на світові конгреси українського жіноцтва.
Як активна членкиня закарпатського земляцтва в Америці, Марія увійшла до управи організації «Карпатський Союз», що об’єднувала вихідців із Закарпаття. Вона доклала зусиль до створення українських Народних домів, розбудови молодіжних пластових осередків, відкриття суботніх шкіл українознавства.
«Якщо не вдасться зустрітися з рідним краєм ще раз, то бажаю усім землякам моїм найбільшої радости — жити щасливо на рідній землі, в незалежній Україні! Слава Україні, дорогі земляки!» — зверталась вона до українців Закарпаття.
Роки розлуки з Батьківщиною не послабили зв’язку Марії Химинець із рідним краєм. В еміграції вона стала фундаторкою жіночого літературно-громадського журналу «Краянка», де публікувала статті про долю закарпатського жіноцтва вдома і на чужині.
Після відновлення незалежності України 1991 року, майже через півстоліття еміграції, вона вперше разом із чоловіком Юліаном та синами Романом і Юліяном-молодшим, повернулась до України, відвідавши Закарпаття та рідний Перечин. Під час відвідин вона виступила на науковій конференції з доповіддю «Організоване жіноцтво Карпатської України (1919−1939)».
На еміграції Марія Химинець продовжила дбати про рідний край та допомагати Закарпаттю. З її ініціативи українська громада США збирала кошти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Ужгороді, на будівництво греко-католицького храму в Перечині та на гуманітарну допомогу постраждалим від масштабної повені 1998 року.
На схилі літ Марія Химинець узялася за написання мемуарів, прагнучи залишити молодому поколінню правду про пережите. 2011 року вийшла книга її спогадів «Відлуння буремних років», яка стала цінним свідченням активної учасниці боротьби за державність Карпатської України.
Цілителька біженців Першої світової: що відомо про Софію Окуневську
4 червня 2014 року Марія Химинець пішла з життя. Її поховали поряд із чоловіком Юліаном та синами Богданом і Юліяном-молодшим на українському католицькому цвинтарі Святого Духа в Гемптонбурзі в штаті Нью-Йорк.
Вшановуючи пам’ять померлої, родина спрямувала пожертви в пам’ять Покійної на підтримку Збройних Сил України, що саме вели боротьбу з російською агресією. В Україні пам’ять про Марію Химинець увічнено в назвах вулиць у Перечині й Ужгороді.
Джерело публікації: Такмед, зв’язок і розвідка «Жіночої Січі»: місце жінкам у строю виборола Марія Химинець
