Немає сенсу докладно переповідати історію Параски Курочкіної, якій відмовили в поселянні до колегіуму УКУ начебто через веселковий прапор в Instagram. Описана матір’ю студентки, драматургинею Наталією Ворожбит, вона швидко набула загальнонаціонального розголосу. Вийшла далеко за межі дискусії про права чи стиль комунікації недержавного університету з публічно задекларованою християнською ідентичністю. Та стала ареною справжніх ідеологічних баталій всередині українського суспільства. Однак є сенс проаналізувати резонансну суспільну реакцію, яка, на перший погляд, дещо неочікувана.
Гендерна ідеологія і особливі права для ЛГБТ — це питання, які завжди сприяли поляризації. Україна не виняток, а правило. Дискусії та різні думки — це загалом нормально. Але в ідеологічних війнах, які охопили сегмент українських соціальних мереж на початку вересня, з’явилися тривожні дзвіночки, на які слід звернути особливу увагу. Йдеться про спроби ототожнювати людей, які є прихильниками переважно правих консервативних християнських поглядів, з носіями «русского міра», «духовних скрєп», середньовічного світогляду та відсталості.
Чого тільки не прочитали на просторах інтернету. Були заклики переписати статут і забрати ліцензію в університету. УКУ для частини дописувачів раптово став закладом з «інституційною гомофобією». А прапор ЛГБТ — «символом людяності та спротиву російській гомофобній культурі». Мовляв, Україна воює за свободу, різноманіття та демократію, а не за так звані «християнські цінності», якими маніпулює і прикривається Москва.
Прагнення навішувати ярлики всім, хто не поділяє великого ентузіазму до повсюдного просування гендерної ідеології, прослідковувалися й раніше. Та цього разу вони набули справді виразного звучання. Схоже, що частина прихильників ліволіберальних (чи просто лівих) поглядів вирішила використати проти ідейних опонентів російський фактор. І штучно намагалася провести межу між «передовими європейськими цінностями» та «ретроградними середньовічними поглядами, від яких тхне московським духом».
Напевно, консерватори — неідеальні люди. Вони, як і всі інші, можуть помилятися й ухвалювати неправильні рішення. Але неправильно звинувачувати людей з правими чи помірковано правими поглядами у проросійськості й ідеологічній архаїчності мислення тільки за те, що їм не до вподоби показний ЛГБТ-активізм. Насправді серед цієї категорії відсоток тих, хто зберігає хоч якісь сентименти до Росії і Кремля, мінімальний. Як це, втім, було й до початку російсько-української війни. Ці люди, а таких серед українців величезна кількість, не є якимись печерними гомофобами чи носіями інших фобій. Вони просто вважають, що релігія теж важлива, і дотримуються традиційного погляду на інститути шлюбу, сім’ї. Та скептично ставляться до різноманітних спроб змінити світогляд методами новітньої соціальної інженерії.
Консерватизм — це не про заперечення розвитку чи повернення до глибокого минулого. Консерватизм — це про переконання, що хороші речі і хороші інститути, які довели свою корисність протягом століть і сприяли піднесенню західної (і не лише) цивілізації, не потрібно знищувати. Їх потрібно берегти, вдосконалювати, обережно реформувати. Консерватори вірять у те, що працює. І не вірять у те, що, категорично відкидаючи досвід, можна досягти щастя та процвітання для суспільства. Скасування історії, релігії, традицій, маргіналізація консервативної думки, культура відміни та всюдисуща політкоректність можуть здаватися комусь шляхом до світлого мультикультурного майбутнього. Хоча насправді, з великою ймовірністю, здатні привести до занепаду цивілізації. І така думка має повне право на існування.
Бути консерватором у певних соціальних питаннях нормально. А прогрес зовсім не обов’язково означає деконструкцію традиційних інституцій. Агресивна секуляризація, заклики до УКУ позбутися середньовічного мислення, відмовитися від консервативних християнських догм, маніпулятивні узагальнення про передові європейські цінності та відсталі дрімучі упередження неприпустимі.
УКУ
Цілком можливо, що в майбутньому внутрішня політика України частково нагадуватиме польську чи політику інших європейських держав. А там основним сюжетом є умовне протистояння між консервативними правими силами та ліберальними й лівими силами. Тому нинішні ідеологічні війни навколо УКУ — це українське відображення ідеологічних протистоянь, які розгортаються у Європі та всьому західному світі. Але в цій конкретній ситуації далеко факт, що всі ліберали будуть на боці активістів, які здійснили потужну інформаційну атаку проти УКУ.
Традиція навішувати на свого опонента ярлик носія «російських скрєп» свідчить не про глибокий інтелект, а про якісь приховані комплекси. І надто вузьке розуміння так званих західних цінностей. Українці, які висловлюються на підтримку Українського католицького університету, є світоглядно самодостатніми і цілісними особистостями. Вони точно не шукають джерела натхнення світогляду в Росії. Їх не можна називати якимись відсталими, непрогресивними чи неправильними тільки тому, що ці люди підтримують позицію УКУ в скандалі навколо доньки драматургині.
Зрештою, будьмо відверті: УКУ далеко до звання форпосту консерватизму у вищій українській освіті. Деякі прізвища викладачів, які там працювали, геть не асоціюються з традиційними цінностями. Вони радше є яскравими представниками ліберальних ідей. Але якщо університет допускає таку ідеологічну широту мислення, це не означає, що він має остаточно розпрощатися з християнським фундаментом.
Українці мають повне право бути консерваторами, греко-католиками, православними чи просто не поділяти частини постулатів сучасного ліволіберального порядку денного. Як і жителі Європи й Америки. Тому не варто вдаватися до маніпулятивних узагальнень і шукати московський слід з метою дискредитації будь-якої позиції, що виходить за рамки мейнстримної.
Джерело: Право бути консерватором. Чому не варто ототожнювати критиків ЛГБТ з «русскім міром»
