Серед спікерів та спікерок:
- Сергій Кошман, експерт з оборонних інновацій та технологій.
- Владислав Троїцький, засновник проєкту “Антидот”, театру “ДАХ”, міжнародного фестивалю ГогольFest, гурту DakhaBrakha.
- Катерина Калитко, українська поетка, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів.
- Миколай Сєрга, офіцер Збройних Сил України, очільник платформи Культурні сили.
Модератор: Алім Алієв, заступник генерального директора Українського Інституту.
Культура як частина національної безпеки
Владислав Троїцький каже, що сьогодні ми маємо шанс переосмислити, що таке культура у воєнному часі: не просто “доповнення” до безпеки, а її органічна складова. За його словами, варто сприймати культуру не як щось декоративне, а те, що формує — і зовнішній образ України, і внутрішню спільність.
“Мені подобається, коли культуру та безпеку ставлять поруч, а не протиставляють одна одній. Ентертейнмент — це також інструмент. А культура — це частина створення міфу про сучасну Україну. У цьому обʼєднанні ключ до нової оптики. Ми не повинні обирати між серйозністю та легкістю, глибиною й формою. Наша культура має вміти водночас говорити і до світу, і до своїх. Бо без неї ми залишаємо поле ворогу”, — каже пан Троїцький.
У що ми віримо?
Міфи — не вигадки, переконаний Влад Троїцький. Це смисли, через які спільноти пояснюють собі світ. Це те, на що опираються в кризу. У Росії добре розуміють силу міфу — і активно ним користуються. Україні цього інструменту довгий час бракувало. Але сьогодні маємо шанс створити власний міф — не “вітринний”, а щирий:
“Міф не можна призначити. Він народжується зсередини. І це не один міф. Це поліфонічний міф, це і є наша сила. Бо Україна — не монотонна держава з єдиною “лінією партії”. Ми різні. Але якщо налаштувати ці голоси — вийде акорд. І саме в цій поліфонії звучить правда про нас”.
Однак, щоб створити цей новий міф — потрібно почати говорити: не як функція з функцією, чи посада з посадою, а як людина з людиною.
“Згадайте, коли ви востаннє говорили не з функцією, а з людиною? Не в ролі мами, працівниці чи клієнтки, а просто як людина? Культура діалогу — це те, чого нас ніхто не вчить. А вона — основа розуміння. Ми маємо зрозуміти, що міфи народжуються не в кабінетах посадовців. Вони народжуються в розмовах та розумінні, у спробі почути одне одного. І таких майданчиків насправді бракує”, — говорить Владислав Троїцький.
Для формування нових сенсів потрібен діалог
У час, коли інфосфера стала одним з ключових посередників нашої взаємодії зі світом, ми продовжуємо трактувати культуру як щось другорядне. Проте культура — це про середовище сенсів, у якому ми можемо існувати як спільнота. І, якщо ми не будемо працювати з цим середовищем, за нас це зроблять інші:
“В інфосфері функціонують наративи, сенси, і вона стала бойовим полем не менш важливим, ніж кінетичний фронт. Культура — це частина семантичної інфраструктури. Це спільне поле символів і артефактів, навколо яких ми ідентифікуємо себе як спільність. З іншого боку, іноді ми занадто намагаємося зробити практичним і транзакційним те, що не має бути таким. У митців, яких я поважаю, немає категорій “ціль”, “KPI”, “амбасадорство”. Вони не в цій логіці”, — вважає Сергій Кошман.
Митець — це не декорація. Це гравець
Під час війни культура перестає бути розкішшю. Вона стає інструментом виживання — і фізичного, і ментального. І справа митця — не “прикрасити реальність”, а повернути в неї людське.
“У нас в Культурному десанті є мобільні групи митців: поети, лялькарі, музиканти. Вони приїжджають на передову не лише щоб розважати. Вони калібрують аудиторію, працюють з травмою, запускають діалог. І це реально працює. На власному досвіді бачив, як нашим бійцям це допомагає перезавантажитися”, — говорить Миколай Сєрга.
Йдеться не про абстрактну “психологічну підтримку”, а про реальну роботу з напруженою свідомістю, з втомою. Через поезію, звук, образ — з людьми говорять не про війну, а про життя, і це повертає точку опори.
А як нам говорити назовні?
Діалог потрібен і з зовнішнім світом. Війна висвітлила Україну, зробила її видимою. Але видимою — через біль та травму. І потрібно створювати новий наратив, який визначатиме Україну.
“Ми не зможемо відкинути свою травму. Але ми є не тільки тому, що вистояли. Ми є, бо маємо що дати. Україна — це про життя і ми, попри усе продовжуємо продукувати дуже вітаїстичні речі”, — наголошує письменниця Катерина Калитко.
Одним з завдань нашої культури, вважає пані Катерина — показати, чим ми відрізняємося від східного сусіда:
“Ми не “анти-Росія”. Ми — набагато більше. У цьому й полягає завдання культури — показати, чим саме ми є. І дати змогу світу не лише поспівчувати, а й полюбити”.
Що заважає?
Брак амбіцій, втома, страх говорити про складне, посттравматичне мовчання, що роками гніздиться в нашій повсякденності, — усе це не примхи, а глибоко вкорінені виклики. До них додається ще одна тінь — тиха, мовчазна, але наполеглива — тінь радянської недовіри, яка розʼїдає саме уявлення про можливість довіряти і бути почутим.
Проте саме культура здатна провести нас крізь ці темні нашарування. Вона дозволяє не лише пережити, а й усвідомити — проговорити досвід, назвати своїми іменами те, що роками залишалося невидимим, створити нову мову, якою ми зможемо описати себе. А отже — і уявити нову картину майбутнього.
Формування культурних смислів — це те, що вшиває нас в одну тканину. І що робить нас зрозумілими для інших. Попереду — великі виклики: відновлення, примирення, повернення. Але головне — залишитись собою. І не втратити голос. А ще — навчитися слухати. І пам’ятати, що культура — це не тло. Це — одна зі складових безпеки.
Джерело: Культура як фактор безпеки: чому новий український міф має звучати поліфонічно
