Віледж обирає книжки місяця й пояснює, чому їх варто читати.
Художня література
«Чобіток Зельмана»
Олена Стяжкіна
The Ukrainians Publishing
Війна не приходить нізвідки. Її тінь висить над поколіннями українців, просочуючись у родинні історії, ховаючись скелетами в шафах… Ми наївно вважаємо, що життя нас не готувало до війни. Та чи це так? У романі «Чобіток Зельмана» Олена Стяжкіна пише про нерозривний взаємозвʼязок минулого й сьогодення, про дії та їхні наслідки. Спершу книжка сприймається як родинна сага, розповідь того, хто прагне памʼятати своїх мертвих, бо їхні історії формують особистість наратора – Віктора Чоботка. Війна ледь-ледь зʼявляється в напівнатяках, насуваючись на читача чорною хмарою.
Віктор згадує свою родину: маму Люсю, яку б хотів любити трохи менше, рідного батька – радше гостя в його житті, вітчима Леоніда, якого ніжно називає «татусем», зведену сестру Анну – загадкову й недоступну, тіток, бабусь, кузенів… Навіщо стільки їхніх голосливих стосунків, побутових сцен, діалогів, яким місце в анекдотах? Щоб заглушити звуки війни, заповнити внутрішню порожнечу, яку відчуває Віктор після загибелі дружини в Ірпені, після днів у підвалах Маріуполя. «Чобіток Зельмана» – це внутрішній монолог, який фіксує минуле, бо герой роману хоче, щоб його мертвим «не приписали злочинів, яких вони не скоювали, щоб їх не піддавали столітній анафемі за бажання бути собою». Новий роман Олени Стяжкіної – пронизлива, сильна книжка. Вона – водночас про нас всіх і когось одного, бо «чи є біль, подібний до мого болю»?
«Трилогія»
Юн Фоссе
#книголав, переклад із норв. Н. Іліщук
Коли 2023 року оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури, в українському інформаційному просторі виникла прогалина – імʼя нового нобеліата, норвезького прозаїка та драматурга Юна Фоссе, знало хіба що вузьке коло літературознавців. Відзнаку автор отримав «за новаторські п’єси та прозу, які надають голос невимовному». Чи можна з роману «Трилогія» зрозуміти, що мав на увазі Нобелівський комітет? Звісно.
Власне, твір Фоссе – це не роман у традиційному сенсі, а радше екзистенційний простір, у якому людський досвід зведено до сутнісного. Концептуально твір досліджує прикордоння між життям і смертю, необхідністю любові й неминучою самотністю людини.
Стиль автора – мінімалістичний, повторюваний і ритмічний, майже музичний. «Трилогія» нагадує притчу, між рядками якої постає відчуття невимовного – усього того, що неможливо висловити прямо, але що несе в собі емоційну наповненість. Чи йдеться про юну Аліду, яка разом із коханим Асле шукає щастя, не бажаючи помічати, на які жертви заради неї готовий піти хлопець. Чи про самого Асле та його усвідомлення неминучості покарання за злочини, які він скоїв зі сліпою вірою у правильність власного вибору. Чи про Асле, доньку Аліди від іншого чоловіка, що осмислює старість – у «Трилогії» Фоссе показує, як література може наближатися до тиші й відсутності, водночас викликаючи емпатію.
«Шльондри-вбивці»
Роберто Боланьйо
Compás, переклад з ісп. О. Шендрика
Творчість чилійського письменника Роберто Боланьйо – важка літературна артилерія. Знаковий для іспаномовного світу автор, засновник поетичного руху, прозаїк, чиї твори можна знайти, наприклад, у списку «100 найкращих книжок XXI століття» The New York Times – Боланьйо багато в чому поділяв погляди на творчість Хорхе Луїса Борхеса, зокрема він вважав, що головним є текст, форма й ритм, а вже потім – сюжет. Крім того, проза чилійця часто мала автобіографічні риси, точніше, написана ніби його alter ego, якому Боланьйо давав більше свободи дій і роздумів, ніж, можливо, сам мав у житті.
«Шльондри-вбивці» – друга збірка оповідань письменника, що вийшла в Іспанії 2001 року. До книжки ввійшли тринадцять оповідань, які дадуть змогу повною мірою відчути авторський стиль, беззаперечний талант Боланьйо як майстра фіксації миті, емоції, стану. Тут відомий фотограф і відвідник борделю з юними хлопцями прагне зробити світ кращим. Письменник нудьгує на літературній резиденції. Батько й син у прагненні емоційного зближення потрапляють у бійку. Душа раптово померлого чоловіка опиняється в гостях у кутюрʼє-некрофіла… Роберто Боланьйо провокує, випробовує, залишає можливість вигадати за нього фінал тієї чи іншої історії, нагадуючи, що реальність, хоч і темна, може мати мистецьку красу.
«Тисяча осяйних сонць»
Халед Госсейні
«Видавництво Старого Лева», переклад з англ. Р. Гардашука
«Тисяча осяйних сонць» – другий роман американо-афганського письменника Халеда Госсейні, що в оригіналі вийшов 2008 року. Після успіху книжки «Ловець повітряних зміїв» від автора чекали ще одну щемку історію – мудру й людяну. Госсейні не розчарував. «Тисяча осяйних сонць» – роман про жінок, їхнє становище в афганському суспільстві, про війну, кохання, відданість, материнство й сестринство.
«Тисяча осяйних сонць» має дві сюжетні лінії, кожна з яких присвячена окремій героїні. Народжена поза шлюбом Маріям із дитинства жила відлюдницею. Рано втративши матір, непотрібна батькові, вона стане дружиною старшому чоловікові, покине рідне місто, стикнеться з фактично домашнім увʼязненням і жорстокістю нелюба, викликаною тим, що Маріям не народила йому сина. Молодша за неї Лайла виросла в інших умовах – у прогресивній родині інтелігентів, де жінка була рівною з чоловіками. Її старші брати підуть воювати проти радянців і загинуть як герої.
Ледь оговтавшись від горя, родина Лайли вирішить поїхати з Кабула, але не встигне… Дівчина залишиться геть сама. Ще й вагітна від свого найкращого друга Таріка. Долі двох жінок зійдуться в одну лінію. Разом вони боротимуться за щастя, свідомі того, що плата за нього може бути зависокою.
«Моя сестра – серійна вбивця»
Оїнкан Брейтвейт
«Потяг», переклад з англ. Я. Штанько
Дебютний роман нігерійської письменниці Оїнкан Брейтвейт – психологічний трилер, у якому авторка досліджує людську схильність до насильства. Власне, це стає зрозуміло десь наприкінці книжки, бо спершу на читача чекатиме стрімкий сюжет та яскраві персонажі з їхніми специфічними пригодами. Оїнкан Брейтвейт розповідає історію двох рідних сестер, у стосунках яких багато маніпуляцій і травм, але більше, звісно, любові.
Старша – Коріді – будує карʼєру в лікарні, закохуючись у Тейда, одного з лікарів. І все б нічого, але спокій її буденності регулярно псує молодша сестра Айола. Красуня, серцеїдка – ця молода жінка йде по життю як переможниця. Та Айола має один великий секрет. Вона вбиває своїх хлопців, завжди маючи якесь пояснення. Коріді змушена рятувати рідну людину, наражаючи на небезпеку й себе. Їй важко жити з такою ношею. Тож Коріді ділиться всім, що відбувається, з пацієнтом лікарні, який перебуває в комі, навіть не підозрюючи, що колись він може стати головним свідком їхніх із сестрою злочинів… Попри статус бестселера, літературні премії та похвали авторитетних англомовних медіа, у романі Оїнкан Брейтвейт відчувається сируватість. Так, він захопливий, саркастичний, але головної думки, про яку ми зазначили на початку, хотілося би більше та ґрунтовніше, щоб подієвість не переважала над сенсами.
Нон-фікшн
«Селянське – модерне»
«Родовід»
«Деколонізація українського мистецтва полягає в тому, щоб побачити й озвучити зв’язок між народними традиціями й авангардом, – пише Пітер Дорошенко, співкуратор виставки «Селянське – модерне», що діяла цьогоріч в Українському Музеї в Нью-Йорку. – Ретельний аналіз їхньої взаємодії демонструє: народне мистецтво – це не просто джерело натхнення, а основа сучасних мистецьких рухів». Олександра Екстер, Соня Делоне, Давид Бурлюк, Казимир Малевич, Василь Єрмілов та інші видатні митці, попри революційність їхньої творчості, не оминали традицію, а вступали з нею в діалог.
Книжка «Селянське – модерне» містить текстову частину, до якої ввійшли статті Пітера Дорошенка, Оксани Семенік, Мирослави Мудрак, і візуальну, що складається з репродукцій обʼєктів експозиції, фото виставкового простору. Читати й роздивлятися значно цікавіше. Якщо Дорошенко робить загальний вступ, то Оксана Семенік докладно розглядає вплив народного мистецтва, зокрема настінних розписів, на Казимира Малевича, захоплення Олександри Екстер сільською київською керамікою. Мирослава Мудрак робить акцент на Слобожанщині в контексті столичного статусу Харкова, до якого їхали працювати митці-авангардисти. Загальна тональність публікацій зрозуміла: народне мистецтво – це не наївність, яка часто сприймається як щось маргінальне, а філософія життя, «що шанує простір, атмосферу, світло, текстуру й матеріальність у найчистіших проявах».
«Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять…»
Віра Агеєва
«Віхола»
«Нездатність згадати спричинює травму, несумісну з повноцінною життєдіяльністю: втратити пам’ять – це втратити свідомість, знепритомніти, а «спам’ятатися» – означає виправити помилку чи принаймні її осмислити», – пояснює Віра Агеєва, есеїстка, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія». У своїй новій книзі авторка пропонує поміркувати про минувщину – ставлення до тих чи інших її сторінок й особистостей, закладаючи основи майбутнього.
Про «пастку непродуманих перейменувань топоніміки», очищення просторів від памʼятників, переосмислення досвіду Другої світової війни, український авангард, нашу літературну класику, подану радянськими ідеологами виключно з класового, а не націєтворчого погляду, про образ степової козацької могили як місця колективних спогадів, вітчизняний історичний роман як «антологію українського лицарства» – і на багато інших цікавих, контроверсійних, актуальних тем Віра Агеєва пише ґрунтовно, змістовно, цитуючи літературні твори й наукові дослідження, щоб подарувати читачу чудовий зразок інтелектуальної есеїстики.
«Війна»
Боб Вудворд
«Бородатий Тамарин», переклад з англ. О. Стукала
Боб Вудворд – відомий американський журналіст-розслідувач, чиї статті в The Washington Post отримували визнання Пулітцерівської премії, 2024 року випустив книжку, між іншим, двадцять третю у своєму творчому доробку, про президентство Дональда Трампа та Джо Байдена, з акцентом на останньому. Якщо більш глобально, то «Війну» можна назвати репортажем про зовнішню політику США в часи найбільших криз: війни в Україні, конфлікту в Газі, загрози ядерної ескалації з боку Росії.
Вудворд у своєму фірмовому стилі «ізсередини кабінетів» відтворює атмосферу переговорів, закритих нарад і гострих діалогів президента Джо Байдена із союзниками й опонентами. Завдяки доступу до численних джерел автор показує, наскільки крихкими є інститути демократії. Вудворд не прагне глибоких стратегічних узагальнень, а радше показує хід подій, щоб читач сам зробив висновки. «Спираючись на доступні мені зараз факти, я можу сказати, що президента Байдена та його команду історики ставитимуть за приклад стійкого цілеспрямованого лідерства», – написав автор наприкінці книжки. Чому? Це й пояснює основний зміст «Війни».
«Хочу»
Джиліан Андерсон
«Ще одну сторінку», переклад з англ. Ю. Куліш
«Суспільство звикло замикати жінок у певних кордонах, обмежуючи та сковуючи їхні ідентичності й ролі: спокуслива сексуальна партнерка, турботлива матір, кмітлива кар’єристка», – зауважує в передмові до видання Джиліан Андерсон, всесвітньо відома актриса театру й кіно. Тож головним прагненням книжки «Хочу» авторка називає виклик стереотипам, «тим категоріям, у які поміщають жінок».
Ідея створення збірки анонімних листів виникла після ролі терапевтки, докторки Джин Мілберн у серіалі «Сексуальна освіта». Готуючись до неї, Джиліан Андерсон прочитала схожу за концепцією книжку My Secret Garden: Women’s Sexual Fantasies, написану 1973 року Ненсі Фрайдей як протест проти упередженості видавців, редакторів-чоловіків, які змушували авторку видаляти з її книжок сексуальні фантазії героїнь. Виявилося, що за останні пʼятдесят років світ не дуже змінився. Тому до Джиліан Андерсон надійшло стільки листів, що вистачило б на восьмитомник. До «Хочу», звісно, потрапило значно менше текстів. Ті, що є, зворушують, змушують співпереживати, співчувати, впізнавати аналогічні своїм думки, дивуватися… Головне – зміст книжки не залишає шансів байдужості, бо Джиліан Андерсон цілком права: «Усі ми маємо силу висловити – і отримати – те, чого насправді-насправді хочемо».
«Нацист і психіатр. Доленосна зустріч напередодні Нюрнбергу»
Джек ель Хай
«Наш Формат», переклад з англ. Ю. Лазаренко
Американський журналіст і письменник Джек ель Хай створив нон-фікшн, яскравості, емоційній напруженості якого може позаздрити будь-який художній твір. У центрі книжки – зустріч Германа Герінга, найближчого соратника Гітлера, військового керівника Третього Райху, марнославного й театрально самовпевненого, з американським армійським психіатром Дугласом М. Келлі, який вірив, що ретельні інтерв’ю, тести та спостереження можуть розкрити психологічні механізми виникнення тоталітарних режимів. Зважаючи на важливість й актуальність теми, Джек ель Хай пише чітко, стримано.
Послуговуючись архівними документами, записами, автор прагне бути беземоційним заради обʼєктивності. У результаті вийшла історія про інтелектуальний двобій, дослідження про того, як «розуміння» пацієнта переходить у зачарування ним.
Перед початком Нюрнберзького процесу Дуглас М. Келлі мав встановити осудність двадцяти двох нацистів-високопосадовців. Покладаючись на наукову відстороненість, він стане учасником гри-маніпуляції, майстерно зрежисованої Германом Герінгом… Тож перед читачем постане запитання: наскільки психологія здатна пояснити криваві злочини та яку етичну ціну доводиться за це сплачувати.
Джерело: 10 нових книг вересня
