Священник Сергій Кирилюк
«Де був твій Бог?»
Мабуть, вам, отче, часто доводиться відповідати на питання, чому люди страждають, чому змушені переносити важкі недуги, біль, передчасну смерть? І чому «ваш Бог» допускає таке?
Кожен, хто переживає біль — чи то тілесний, чи душевний, — ставить питання: чому саме зі мною це відбувається? Чому саме я? Це запитання може звучати в лікарняних палатах, біля могил, у тиші нічних молитов. Іноді воно навіть не стільки про Бога, скільки про потребу зрозуміти сенс власного болю (через втрату близької людини чи своє страждання, наприклад, від недуги) і знайти в ньому хоч якусь ниточку, за яку можна триматися, аби не розсипатися.
Коли я дізнався, що маю проблеми зі здоров’ям на межі онкології, то, попри 23-літній психоаналітичний досвід, запитав себе: чому саме в мене ця хвороба, ще й хвороба підліткового віку в мої 45? І я для себе знайшов пояснення: певно, моє тіло молоде, тож, може, все не так зле, як собі думав. Коли довелося замінити частину кісткової тканини і трансплантувати кістку від донора, я хвилювався, як тепер жити з тим, що в мене частина кістки чужої людини? Але подумав, що раз ця особа заповіла своє тіло для донорства, певне, це була дуже добра людина. Бо не може погана людина підписати згоду на посмертне донорство. І я уявив, що маю в собі частинки мощей святого, який тепер зі мною й допомагатиме в житті.
Часто спілкуюся з онкологічними пацієнтами й умовно розділив їх на дві основні групи. Перша — дуже тихі, смиренні, які спокійно погоджуються робити все, що їм кажуть. Зазвичай поруч з ними дуже активні родичі. А друга група — люди озлоблені. І перші, і другі ставлять запитання: чому зі мною таке сталося?
Священник Сергій Кирилюк
У Святому Письмі страждання не є ані випадковістю, ані покаранням. Маємо унікальну 4000-літньої давності історію в Старому Заповіті про Іова Багатостраждального. Чоловік мав у житті все: за сучасними мірками був мультимільярдером, щасливим у шлюбі, мав добрих дітей. Іов був праведним, вів здорове життя і в сенсі духовному, і в тілесному. І тут раптово все змінюється: він втрачає майно, пропадають його врожаї, гине худоба. Далі страшніше — гинуть його діти. І врешті він втрачає здоров’я. Сучасні дослідники нарахували в нього понад 20 недуг. Для мене найстрашнішим є опис, що його тіло прогнило аж до кісток. Зрозуміло, виглядав він жахливо і запах від нього був нестерпний, тож усі від нього відвернулися. Що далі відбувається? До Іова приходять його троє товаришів. Вони сідають поруч і мовчки сидять. Це триває сім діб. Іов першим порушує цю тишу, починає їм жалітися: «Я от і те робив, і те робив, і все було добре. Чому ж зі мною таке сталося?». Друзі, вислухавши Іова, починають сумніватися в його праведності, кажуть, що він приховує правду й очевидно має якийсь гріх. Він виправдовується перед ними, гнівається. А вони вдруге і втретє звинувачують його. І тоді він відмовляється з ними далі розмовляти. Тобто ми пробуємо шукати причину біди, намагаючись допомогти людині, яка втратила все і починає озлоблюватися. Але все одно ми не знайдемо відповіді.
Повертаючись до Іова. Дружина його не покинула, вона приносила йому поїсти, щоб він не помер від голоду. Бачачи його страждання, вона каже страшні слова: «Прокляни Бога і помри нарешті». І каже це не стільки з емпатії, скільки через втому. Таке іноді можемо почути в наших кабінетах від родичів пацієнтів: вони страшенно втомилися доглядати близького, нехай він краще помер би.
Вільям Блейк, «Друзі докоряють Іовi»
Іов далі стоїть на своєму. Психотерапевти скажуть, що він був «в ідеї фіксованої уяви про справедливість». Це формулювання з трансфігуративної психотерапії, одним із засновників якої я є. Він уявляв: якщо поводиться так і так, то в нього буде те і те. Такими є залізобетонно сформовані причинно-наслідкові зв’язки. Але в Бога не завжди так. Іов у цій ідеї фіксованої уяви каже дружині: «Йди від мене, не спокушай мене. Я все одно знаю, що Бог справедливий, він мене не може карати». Він проганяє дружину і робить дуже несподівану річ, екстраординарну для часів Старого Заповіту — вирішує звернутися до Бога напряму. Бог з’являється йому в бурі. І врешті-решт Іов розуміє, що йому вже неважливо знати, чому з ним це все відбулося — важливо, що Бог є поруч. Історія Іова має щасливий кінець. Він одужав, повернув статки і в нього народилися діти, він знову був щасливий. Щоправда, я дуже дивувався, як можна пережити смерті своїх дітей і знову бути щасливим? Таку ситуацію добре описав американський психоаналітик Джеймс Голліс. Він говорить про «перевал середини шляху». Основна ідея: щоб вийти з горювання на нову якість життя, маємо собі сказати, що попередня частина життя завершилася, я можу почати писати інший сценарій життя.
Ми можемо одномоментно проживати дуже різноманітні емоції, і я раджу не придушувати ці емоції, не стримувати їх, давати простір для емоційності, навіть для гніву. Людина мусить подолати всі етапи горювання.
Напевне, найважче шукати пояснення того, чому помирають діти й молоді люди?
Нема богословської відповіді на це питання. Ми стоїмо перед таємницею, яку неможливо пояснити розумом. Чому обривається життя, яке ще не розквітло? У Старому Завіті в Книзі премудрості Соломона є такі рядки: «Досягнувши досконалості за короткий час, він виконав довгі літа. Бо душа його була угодна Господу, тому і прискорив він відхід із середовища нечестя. А люди не бачили це і не зрозуміли. І не подумали про те, що благодать і милість зі святими його і помисли про обраних його». Тобто йдеться, що молода особа за короткий час виконала те призначення, яке було задумане Господом. Це єдине місце з Біблії, яке можна використати як відповідь на це болюче питання, і воно діє буквально на всіх — віруючих чи невіруючих. Це базова річ, щоб переключитися з чорного горювання на світлі спогади про людину, яку ми втратили.
Мати прощається із загиблим сином, захисником України.
Чи треба людині, яка помирає, казати правду про її стан?
У 2018 році я був на тренінгу для молодих психіатрів, і викладач Тоні Торнкрафт говорив про те, що має робити психіатр, коли приходить людина, яка помирає. Я його запитав, чи казати такій людині, що вона помирає? Він відповів запитанням на запитання: «А ти хотів би знати, що з тобою діється?». Я зрозумів, що точно хотів би знати, що я помираю — щоб устигнути побачитися з тими, з ким не наважувався побачитися, подзвонити тим, кому не хотів з різних причин подзвонити, можливо, перепросити перед кимось, а можливо на когось нагримати.
Як підтримати людину, яка помирає? Як не нашкодити? Розмовляти з нею, мовчати чи просто стояти під хрестом, бути поруч?
Залежить від того, чи людина усвідомлює, що помирає. Якщо людина приймає реальність смерті, ми маємо бути поруч, як при Голгофі. Христос, знаючи про власну смерть, мав поруч Матір, улюбленого учня Іоанна, який не покинув його єдиний серед апостолів, і кількох вірних жінок. І що вони робили? Не намагалися врятувати Ісуса Христа, не кидалися в ноги римським загарбникам, не просили про помилування. Вони стояли поруч. Вони були з ним до кінця. І це так важливо, щоб людина до останнього подиху почувалася почутою, прийнятою, побаченою.
Далі необхідно зберегти до кінця гідність цієї людини. А гідність — це, зокрема, життя без болю. Бог не хоче, щоб у нас боліло. Якщо йдеться про онкологію чи про якісь важкі поранення, має бути дуже добре знеболення. І рівно стільки, скільки людина потребує.
Про що говорити? Краще не про смерть і не про те, що людина помирає. Нехай це будуть світлі спогади про те, що було у вашому житті, говоріть про важливість цієї особи, зокрема для вас. Якщо людина віруюча, то доречна і цінна спільна молитва, спільне звернення до Бога. Я раджу читати Акафіст за єдинопомерлого. Там ми просимо в Бога, щоб ця людина була в оселях живих. І там є прохання до Бога від людини, яка молиться: «Дай мені почути радість цієї молитви за спочилого». Маю не один приклад, коли цей акафіст рятував людей у великому горюванні. До мене священники іноді звертаються в такому великому горюванні й скаржаться, що навіть не можуть молитися. І я раджу цей акафіст. За два тижні чи за місяць дзвонять, кажуть: «Отче, я відновлююся, до мене повертається життя».
А як діяти у випадку, коли людина не усвідомлює чи не приймає наближення смерті?
Тут важлива делікатність. Не можна ламати захисні механізми, якщо вони ще потрібні. Тобто іноді заперечення — це останній клаптик ковдри, який утримує психіку від розпаду. Щоб не збожеволіти, іноді ми маємо заперечити. Психоаналітики добре розуміють, що насильне зняття цього захисту може викликати паніку або депресивний колапс. Людина матиме депресію, пригнічений настрій, сповільнення мислення. До того додаються тілесні симптоми, так звана тріада Протопопова, серед симптомів якої — зупинка діяльності шлунково-кишкового тракту. І це радикально може зменшити виділений Богом час. Ну а далі власне колапс символічного простору. Коли ми зруйнуємо захисний механізм, людина не матиме жодної мрії.
Про смерть можемо сказати, коли людина буде готова до цього. І це може відбутися тільки на основі віри й довіри. Якщо людина віруюча, тут діє ключова християнська перспектива: смерть – це не кінець, а перехід. І ми тоді зовсім інакше дивимося на своє життя. Тут і тепер в земному періоді ми є подорожніми. Є гарні слова апостола Павла в Посланні до филип’ян: «Для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання». Це може дати орієнтир, як почати розмову. Також рекомендую псалми. Чи в радості, чи в горі ми можемо відкрити Псалтир і знайти відповіді на свої запитання. Молячись разом, ми огортаємо людину своєю турботою. Нам не треби шукати якісь додаткові слова, які певно важко знайти. Немає універсальної поради, формули, яка була б дієвою для всіх.
А якщо йдеться про невіруючого?
Тоді певно не можемо пропонувати молитви, а просто маємо бути поруч. Але в мене були випадки, коли, здавалося б, невіруючі просили про молитву. Ніколи не приховую перед своїми пацієнтами, що я священник. І якось 80-літній чоловік каже: «Слухай, Сергію, я знаю, що тебе називають отцем, але я до тебе буду звертатися на ім’я. Сергію, помолися на всякий випадок за мене». І це вже є крок до віри і довіри один до одного. Треба помолитися, якщо людина просить. Якщо не просить, не варто молитися вголос, але тихенько ми можемо згадати цю людину в своїх молитвах. І я не бачу жодної перешкоди, щоби попросити Бога, щоби полегшилися її страждання.
Зазвичай рідні хочуть подбати про ті останні речі для людини, котра на порозі смерті: якщо нехрещений, щоб охрестився, щоб прийняв Святі тайни. А якщо людина відмовляється?
Маємо поважати її вибір. Можемо запропонувати, але якщо відмовляється, то не тиснути. Навіть святі отці кажуть, що коли під тиском людина охрещується, сповідається, причащається, вона виконує це формально. Якщо вона не є у вірі і довірі до Бога, то таїнство буде марним і може тільки нашкодити.
Ми не є месіями, щоби спасти кожного. Але ми можемо молитися, давати записки за таких людей із формулюванням «за навернення», «за примирення з собою», «за примирення з Богом».
Як допомогти тим, хто переживає втрату? Чи є різниця, як говорити з мамою, що втратила сина, і з дружиною, з дітьми, що втратили маму чи тата?
Є різниця. Не варто й намагатися осягнути чи зрозуміти біль мами, яка ховає сина. Але щоб допомогти вибратися із того чорного горювання, допоможіть зосередитися на світлих спогадах про померлого сина. У мене є колега, яка втратила сина на війні кілька років тому. Коли заходить розмова про її дитину, вона завжди розповідає про світлі моменти. І в той час ми маємо бути, як ті друзі Іова, які сім днів сиділи біля нього, мовчали і слухали. Ми стаємо вухами, поки людина говорить, і даємо їй говорити стільки, скільки треба.
Мати загиблого воїна з його портретом
Дружині загиблого даємо зрозуміти, наскільки її зв’язок із чоловіком був унікальним. І вона має право проживати і переживати біль втрати так довго, скільки потрібно – можливо, і все життя.
Дітям, які втратили родичів, намагаємося донести прості образи: тато (мама) тепер у Бога. І татові чи мамі можна розповідати все, як і раніше. Мама і тато тебе чують, і може, навіть уві сні почуєш відповідь. Оце важливо сказати дитині.
Є ще одна дуже болюча тема: зниклі безвісти. Як у такому разі допомогти рідним?
Про це, на жаль, небагато говорять, на цю тему мало публікацій. Йдеться про невизначену психологічну травму. Коли воїн зник безвісті, його доля невідома, то в близьких у такому випадку не може запуститися процес горювання, а процес надії не може бути довготривалим. І людина починає маятникоподібно розхитуватися. Один день – «він певно живий, мені казали, що бачили його в якійсь колонії, він повернеться». На другий день – «це кінець, хтось сказав, що він загинув». Такий маятникоподібний рух страшенно виснажує.
Ми тут нічим не можемо зарадити, окрім як пояснити механізм: ви зараз, як той маятник, і поки ситуація не стане зрозумілою, ви будете в тому коливанні. Можливо, тоді той маятник буде мати меншу інтенсивність. Ну і віра в надії і надія у вірі – це є наше все.
Дівчинка біля меморіалу в Лішні на Тернопільщині.
Людина, яка пережила втрату, найбільше страждає, напевно, від почуття провини, від того, що вона недолюбила, недопіклувалася, зробила не все, що могла, не сказала важливих слів чи образила і не встигла перепросити… Як вгамувати ці почуття в собі? А може, не вгамовувати, може, і їх треба пережити?
Почуття провини – це теж захисний механізм від горювання: краще відчувати провину, щоб не чути болю втрати. Близькі цієї людини мають знати: вони завжди повинні бути на зв’язку. Не вимикати телефон навіть уночі. І коли нам подзвонять, ми слухаємо. Ми залишаємося в тиші і слухаємо – це, напевно, найкраще, що ми можемо зробити.
Ті, що вислуховують, підтримують, допомагають, інколи й самі вже не дають собі ради…
Тут йдеться про травму свідка. Тобто оце сидіння поруч, слухання, накопичування неприємних емоцій – смутку, горювання, страху – врешті дають кумулятивний ефект. Є таке поняття – вікарна травматизація, коли людина переживає травматичний досвід, реагуючи на біль того, хто поруч. Тому періодично треба йти до когось на супервізію, щоби розділити напругу, якої вже надмір. Уявіть, якщо лампочки під’єднані паралельно в розетку, і відбувається раптовий стрибок напруги, то швидше за все вони згорять. Але якщо їх включити послідовно одна за одною, а потім в мережу, то вони тільки яскравіше будуть сяяти.
Ми долаємо марафон війни. Ми знаємо, що вона завершиться, але не знаємо коли. Тому розумно розраховуймо свої сили, зокрема в підтримці один одного. Не оминаймо тих, хто потребує допомоги, навіть стороннього на вулиці. І не стидаймося попросити про допомогу, коли її потребуємо. І коли ми стараємося допомогти іншим, не забуваймо правило польоту: спершу одягнути маску собі, потім дитині – тому, про кого маєш подбати.
Джерело: «Де був твій Бог?» Як підтримати людину, яка помирає
