Лука Гуаданьїно
Ваш фільм називається «Після полювання». Проте це «після» зʼявляється тільки в останній сцені. Протягом майже всього хронометражу на екрані бачимо саме полювання всіх за всім і всіма. Хтось полює за визнанням, хтось — за спокоєм, а хтось — за людиною. Як ви думаєте, потяг до полювання — це атрибут людської природи чи соціальний конструкт?
Лука Гуаданьїно: Думаю, це і природне, і соціальне водночас. Є вроджений інстинкт виживати й перемагати: ще перші люди відчули, що домінування й погляд згори дають змогу розпізнати загрози. Це своєрідна базова потреба. Водночас цивілізація принесла можливість відокремлювати виживання від панування. Але поряд із цим завжди існує імпульс сучасності — прагнення успіху й самоствердження. Після Другої світової війни виникли соціал-демократії, що намагалися сказати «ніколи знову», створити суспільства рівності. Та після розпаду Радянського Союзу прийшла зворотна хвиля — повернення до жорсткої конкуренції, що знову зробила боротьбу й «полювання» нормою. І навіть якщо ми не хочемо визнавати, саме цей тиск формує нашу поведінку. Це мій особистий, можливо наївний, погляд на те, як будується міст між ХХ і ХХІ століттями.
Дія фільму розгортається у доковідному 2019 році й фіксує зміни морально-етичного консенсусу у суспільстві: #MeToo, політика diversity. Остання сцена показує січень 2025 року, на моніторі героїні — новини про пожежі в Лос-Анджелесі та скасування DEI-політики. Ви припускали, що реальність ось так зіграє на руку вашій історії?
Лука Гуаданьїно: Я знімав фільм у липні 2024 року, а фінальну сцену з фальшивим снігом ми знімали в серпні. Останній день зйомок був 15 серпня минулого року. І я сказав собі, редактору та студії MGM: дамо собі дедлайн до 30 січня, щоб визначитися, що буде на моніторі комп’ютера. Не можна передбачити майбутнє — можна тільки зробити припущення, що все буде швах. Ми чекали, прийшов січень, і сталися дві речі, дві надзвичайні речі. Перша — ті дуже трагічні пожежі, в яких багато моїх друзів втратили все, що мали. Я був особисто зворушений цим. Друга — обрання Трампа. Після того, як Трамп знову зайшов до Білого дому, всі компанії відійшли від політики DEI, гадаючи, що адміністрація збирається робити далі.
Джулія Робертс у фільмі «Після полювання».
І тому ми вирішили, що саме ці дві теми є найактуальнішими в січні 2025 року. Природа і цивілізація стикаються в дуже жорстокій боротьбі. А політики не зважають на те, що можна було б вважати прогресом, вони його знищують. Тож ми поставили ці дві новини на монітор, у який дивиться Альма, — і це ідеально вплелося у тканину розповіді.
Кілька років тому в одному інтерв’ю ви зазначали, що мотиви сучасного кіно доволі передбачувані і що посил багатьох нових фільмів можна вгадати вже за перші п’ять хвилин. У вашій картині не те що немає протагоніста — інтерпретаційний спектр у контексті теми #MeToo неприпустимо широкий. Чи можна сказати, що саме відмова від правил драматургії та однозначної риторики, а також бажання залишити простір для «невидимого» визначає ваш підхід до кіно?
Лука Гуаданьїно: Я виріс на фільмах, які не давали простих відповідей. Візьмімо «Екзорциста» Вільяма Фрідкіна. Це ж ніби хорор, але насправді сімейна драма. Підшкірна напруга суспільства того часу, особливо величезний вплив В’єтнамської війни і протестів віддзеркалюються в історії жінки-акторки, яка переживає важке розлучення й сама виховує дитину. І раптом з’являється диявол. Усе настільки хаотично…
Я люблю, коли кіно «безладне», а не зроблене за шаблоном сценарної школи. Я взагалі відомий противник кіношкіл. На моїх зйомках завжди є п’ять-шість стажерів-помічників. Якщо бачу талановитого хлопця чи дівчину або когось іще, хто мислить цікаво, я кажу: «Іди-іди-іди, будь тут». Сьогодні приносиш каву, завтра вже щось серйозніше робиш. Я хочу, щоб вони вчилися робити кіно на знімальному майданчику, бо кіношколи формують, заганяють у рамки загальної концепції кіно, а воно так не працює. Кіно — це про невидиме. Про те, як образом можна створити щось унікальне, особисте, авторське. А сценарні школи найгірші — там вчать: пролог-епілог, три акти, арку персонажа…
Коли я робив свою третю стрічку «Я — це кохання», одна дуже впливова людина з індустрії відрецензувала: «Маленький, локальний, може, в Італії зайде, але не у світі. І взагалі, хто головний герой? Тільда Свінтон з’являється в центрі історії лише хвилині на 25-й — це неправильно». Ми поїхали у Венецію без жодних очікувань. І що сталося? Італійці зненавиділи фільм. А потім він вибухнув у міжнародному артхаусі. Отже, перший прогноз був абсолютно хибний. І другий теж. Бо саме Тільда в тій картині неймовірна, її героїня настільки жива, що фільм весь про неї. Але ж у школах вчать: якщо хочеш головного героя — покажи його одразу. Це, як на мене, повна збоченість.
Лука Гуаданьїно і Джулія Робертс під час фотосесії на Венеціанському бієнале
Джуліє, після досвіду роботи над такою контроверсійною стрічкою ваше ставлення до руху #MeToo і культури кенселінгу змінилося?
Джулія Робертс: Ні, моє ставлення не змінилося. Ми створювали вигаданий світ. Звичайно, реальність впливає на мистецтво, а мистецтво — на реальність. І в цій взаємодії й відбувається обіг ідей. Одним з головних завдань нашого фільму було показати всі сторони історії, яку розповідають різні люди одночасно. Не лише зовнішній бік, але й внутрішній вимір подій. Для мене це була глибока мета, яку ми поділяли з Лукою і сценаристкою Норою Гарретт.
Мабуть, найбільша моя гордість — що після перегляду цієї картини жоден глядач не виходить із зали байдужим. Усі відчувають потребу говорити про те, що сталося на екрані і що вони самі думають. У мене є подруга, яка, на жаль, подивилася фільм сама — і потім просто чекала, доки хтось її знайомий теж його побачить, бо не могла втримати все це в собі. Вона сказала: «Мені потрібно з кимось поговорити». Для мене це справжня перемога: спонукати людей обговорювати складні теми, неприємні істини й ті приховані агресії, які ми всі носимо в собі. Я вважаю це неймовірно захопливим, і мені подобається, що наш фільм може запалювати такі розмови.
Кадр з фільму «Після полювання».
Спостерігаючи за Альмою, складається враження, що навколо неї постійно намагаються викрити її таємниці. Її сила саме в загадковості: як глядач я не розумів, у чому її правда і чому вона не розкриває себе повністю. Ви велика акторка, про яку теж постійно намагаються накопати чутливу інформацію; наскільки для вас захопливо чи складно було працювати з такою матерією — з таємницею?
Джулія Робертс: Це надзвичайно цікаво, особливо коли «таємниця» йде поруч з травмою. Альма насправді дуже крихка, і саме тому вона постійно прагне мати владу й знання. Вона видається такою розумною й спроможною, але глибоко всередині вона зовсім не така. У ній велика порожнеча, яку вона намагається приховати.
Натомість я жодних секретів не маю, я радше як прозоре віконне скло. Для глядача ж ця недомовленість створює особливу інтригу. Мені подобається в кіно саме це відчуття: коли хочеш зазирнути за наступний поворот, щоб дізнатися, що ще приховує персонаж. І з Альмою та іншими героями історія стає дедалі складнішою: виникають питання, що насправді відбувається між нею та Генком (герой Ендрю Гарфілда, професор філософії, якого звинувачують у домаганнях. — Авт.), яка справжня динаміка у стосунках з іншими. Ця багатошаровість робить фільм надзвичайно захопливим — і для глядача, і для мене як акторки.
Альма на початку видається господинею свого світу — у манері, поведінці, в усьому. А потім ми бачимо її спуск у хаос і справжнє емоційне пекло, яке відображається навіть на фізичному рівні. Як ви для себе вибудовували цю динаміку?
Джулія Робертс: Нора створила для нас цілий емоційний ландшафт. А моє завдання було знайти, як виміряти Альму в її падінні й повторному піднесенні, відчути ці внутрішні біти. Погляньте лишень на арки персонажів: чоловік моєї героїні, Майкл — це квінтесенція акуратності та педантичності. У нього дуже чіткі, неймовірно охайні хвилясті драматургічні лінії, значення яких я й досі до кінця не розумію. А мої виглядають так, ніби в них ночувала хом’ячиха (сміється).
Айо Едебірі, Джулія Робертс і Лука Гуаданьїно.
Я проводила багато часу з текстом, багато часу з Лукою, а далі все трималося на двох речах — любові й магії. Це ті інгредієнти, які я завжди додаю й у свою кухню. Ти ніколи не знаєш напевно, як втілиться твій герой на екрані: ти робиш усе можливе, а потім просто схрещуєш пальці.
Лука, у попередніх фільмах ви багато говорили про бажання, про сексуальні потяги, про плотські потреби через тілесність. Утім цей фільм також є і надзвичайно церебральним. Як це було для вас — повністю протиставити тілесні взаємодії із зіткненням інтелекту, зіткненням мозку?
Лука Гуаданьїно: Знаєте, кар’єрний шлях непередбачуваний. У вас є бажання щось робити — як, наприклад, Френсіс Коппола хотів зняти «Мегаполіс» протягом сорока років, і врешті-решт він це зробив. У мене було так багато проєктів, які я хотів зробити протягом тривалого часу… Наприклад, мій попередній фільм «Квір» був для мене одним з найбажаніших проєктів за все моє життя.
Але також іноді з часом ти змінюєшся. Ти зустрічаєшся з людьми, які тебе змінюють. І, звичайно, оскільки я досить допитлива людина, я не хочу звужувати себе до чогось. Я не хочу бути торговою маркою. Мені було б погано, якби я вирішив робити щось на основі чогось, що я вже робив. Тому я хочу бути інстинктивним, дуже широким у тому, за що я беруся, і в інфраструктурі, яку я створюю.
Лука Гуаданьїно під час фотосесії на Венеціанському бієнале
Я люблю кіно та його численні можливості. З цим великим мистецтвом можна багато чого зробити. Тому я не хочу зациклюватися на чомусь, особливо на собі. І знаєте, це правда, що я багато працював над концепцією сексуального бажання, тіла і зіткнень тіл, але зараз мене цікавить більше динаміка, пов’язана з невидимою силою домінування, ніж [пов’язана] з невидимою силою любові. Це не означає, що я не повернуся до цієї теми, але не знаю, коли це станеться і чому.
До речі, один з моїх наступних проєктів — екранізація «Будденброків» Томаса Манна. Це дивовижний роман про відсутність любові. Я хотів адаптувати цю книгу ще з 12 років, коли прочитав її, тобто про це я думав у дитинстві.
Може, ви просто постарішали?
Лука Гуаданьїно: Авжеж! Я думаю, це прекрасно. Я щасливий старіти. З недавніх пір кожен наступний день стає комфортнішим для мене. Я думаю, що це так цивілізовано і так красиво — усвідомлювати й розуміти, як ти змінюєшся, як змінюється твоє тіло. Я кажу собі: «О, добре. Привіт, нова людино». Мені це дуже подобається. Я вже, може, й не маю тієї фізичної енергії, яка була в мене навіть п’ять років тому, — але це нормально.
Для моєї роботи важливо бути чесним у розумінні та дослідженні того, про що ти говориш. Саме тому я дуже радий, що не зняв той самий «Квір» одразу ж, як зʼявилося бажання. Тоді я не зміг би зрозуміти головного героя та його складнощів. Я щасливий, що мені вдалося опинитися на тому місці, де я маю привілей працювати з великими акторами; що я маю підтримку великих студії як зріла персона. Ранні досягнення й успіх — це палиця з двома кінцями.
