Під час навчання в університеті я пішла стажуватися до одного одіозного київського архітектора, де мою ідеалістичну картинку того, якою має бути архітектура, було зруйновано вщент. Ти вчишся проєктувати комфортні міста, а тоді опиняєшся в команді, яка вставляє хмарочоса там, де його просто не може бути.
Я досить швидко зрозуміла, що не зможу цього толерувати, і повернулася до Нової Каховки, працювати в бюро своєї мами Тетяни Євсеєвої. Так, вдома не було столичної слави, але були нормальні люди з нормальними бажаннями. Щоправда, згодом і наше місто підхопило естафетну паличку за Києвом, але ми вже були до цього готові.
У 2010-х роках забудовники вирішили знищити 187 будинків в історичному центрі Нової Каховки під нову багатоповерхову забудову. Що ними рухало? Бажання догодити багатим пенсіонерам із півночі Росії, які приїжджали б сюди на курорт, як до Криму. Ну а що: є три кон’ячно-винні виноробства, є де рибалити, зелено, комфортно – місто мрії. Давайте все знесемо й набудуємо багатоповерхівочок.
Збіглося це, звісно, із змінами в законодавстві, коли архітектурні містобудівні ради фактично позбавили впливу. Моя мама, яка була активною членкинею такої ради, почала бити на сполох. Ризик втратити все, над чим працювали кілька поколінь архітекторів, був дуже високий.
Оформлення входу у житловий будинок. Авторське фото Григорія Довженка, 1954.
Джерело: «Кам’яні вишиванки» та Дніпро в серці міста. Нова Каховка очима архітекторки Лізи Євсеєвої
