Все починається з плавного операторського «прольоту» по порожніх кімнатах двоповерхового особняка. Камера оглядає приміщення, коридори. Це могло би послужити непоганим ріелторським відео, якби не вечір за вікнами і не меланхолійне фортепіано за кадром.
А втім, ріелторка (Джулія Фокс) таки вривається в наступному епізоді, щоби впустити ймовірних покупців — родину Пейн: Ребеку (Люсі Лью), Кріса (Кріс Салліван), їхню дочку Хлою (Калліна Ленг) і сина Тайлера (Едді Медей). Купують вони майже одразу, бо тихий район, хороша школа неподалік.
Подальші події розгортаються в стінах будинку, переважно в колі цих чотирьох. Плюс ще одне – чи одна… не героїня, а присутність. Яка, власне, і передана цим рухом камери.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Отже, історія про привидів. Мало не обовʼязкова умова для такого сюжету – розхитана сімʼя і невротичний, різкий підліток. Хлоя займає саме цю персонажну нішу. Її подруга недавно померла від передозування наркотиками, її брат – злобний скандаліст, що не упускає ані найменшої можливості вколоти Хлою. Вона вразлива, проблемна, і, звісно, саме вона відчуває, що в будинку окрім Пейнів є ще хтось. Чи щось.
Стівен Содерберг майже миттєво злетів до слави з повнометражним дебютом «Секс, брехня і відео» (1989), відзначеним у Канах «Золотою пальмовою гілкою». Його подальша карʼєра доводить неабияку жанрову гнучкість: комедії мейнстримні і абсурдно-експериментальні, трилери, жахи, серіали.
Прокатники рекламують «Потойбічне» (оригінальна назва «Присутність», Presence) як містичний горор. До певного моменту так і здається. Присутність, втілена камерою, всюдисуща – оператором, до речі, виступив сам Содерберг. Від камери нічого не сховається. Весь сюжет розбитий на епізоди, зняті одним кадром без монтажних склейок і розділені затемненнями. Хлоя час від часу кидає стривожений погляд прямо в обʼєктив. З певної миті безтілесний персонаж починає проявляти себе більш активно, як і годиться справжньому полтергейсту: підіймає речі в повітря, скидає предмети з полиць, а то й трощить цілу кімнату.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Фільм, знятий з погляду привида – не новина; можна згадати гучний успіх «Інших» Алехандро Аменабара (2001) з Ніколь Кідман в головній ролі. Содерберг, однак, з самого початку зосереджується на нещастях Пейнів. Мати, схоже, влипла в якісь незаконнні оборудки, Тайлер вміло всім мотає нерви постійними скандалами і брутальною лайкою, Хлоя ніяк не вибереться з депресії, а Кріс просто все це не витягає. В цьому домі регулярно хтось або свариться, або тихо схлипує в куточку. В певну мить починаєш очікувати, коли вони всі вже нарешті згадають, як любити одне одних. Певна динаміка підтримується за допомогою не стільки реакцій чи подій, скільки через добре прописані діалогів (сценарист Девід Коепп). Ні про який саспенс, ні про який атракціон жахіть уже не йдеться, бо саме ця колізія сімейного розгардіяшу перебирає на себе майже всю драматургічну енергію, а Присутність є просто присутньою. І починає потроху здаватися, що перед нами типова сімейна драма, знята чомусь у стилі відеоігри.
Намагаючись якось поєднати слабко повʼязані мотиви, Соберберг кидає в бій Тайлерового друга, такого собі Раяна (Вест Малголланд), який з типового гожого білявчика раптом перетворюється на зловісного інтригана. Фільм робить черговий розворот – але втрачає навіть ті натяки на глибину, які жевріли спочатку.
Тож замість казки про будинок з привидами вийшла середня сімейна драма, сприснута легким містицизмом. Так, тут є секс, смерть, брехня і активна камера – але сума непереконлива.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Кадр з фільму ‘Потойбічне’.
Джерело: Смерть, брехня і камера: «Потойбічне» Стівена Содерберга
