Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, президент Франції Еммануель Макрон , президент Молдови Майя Санду та канцлер Німеччини Фрідріх Мерц під час зустрічі в Кишиневі, 27 серпня 2025 року.
Європейський щит
Серед усіх гостей саме присутність Макрона в Кишиневі мала найбільший символізм. Франція сьогодні виступає провідником підтримки відразу на декількох фронтах: України – на тлі неоднозначних дипломатичних маневрів США; Республіки Молдова — у вирі безпрецедентної гібридної війни Росії; Румунії — де в рамках НАТО Париж утримує найбільший за кордоном військовий контингент, а нового президента Нікушора Дана Кремль уже встиг охрестити «ставленником Парижа». Тож Франція на цьому етапі стає водночас і щитом європейської єдності, і мішенню для тих, хто прагне цю єдність порушити. І Росія, до речі, в цьому — не єдина.
Франція вже має досвід значного впливу на політичну динаміку регіону. У XIX столітті саме Франція стала фактичним гарантом об’єднання дунайських князівств — Валахії та Молдови, що увійшло в історію як «Мала Уніря». Дипломатична підтримка тодішнього французького лідера Наполеона ІІІ у 1859 році дала можливість провернути безпрецедентний політичний маневр: обрання князя Александру Іоана Кузи правителем одразу обох румунських князівств. Саме це й стало об’єднавчим механізмом.
Президент Румунії Нікушор Дан
Роль Франції полягала у фактичному лобіюванні процесу на міжнародній арені та сприянні у визнанні цього союзу на Паризькому конгресі після Кримської війни — тієї самої кампанії, де Росія зазнала нищівної поразки, втративши Бессарабію й вихід до Чорного моря. І сьогодні Франція також є вагомим чинником регіональної політики. Новий президент Румунії Нікушор Дан, випускник Сорбонни, прихильник єдності ЄС, як перед лицем США, так і перед лицем російської загрози, репрезентує якраз ту саму французьку дипломатичні амбіцію, яка сьогодні виявляється рятівною, принаймні з погляду України.
«Я бачу, що громадяни Республіки Молдова зрозуміли: вступ до ЄС — це історичний шанс для майбутнього їхньої країни. Шанс на безпеку та процвітання», — зазначив Еммануель Макрон у ході візиту.
Еммануель Макрон підчас візиту в Молдову.
Однак різниця полягає в тому, що сьогодні всі дипломатичні зусилля Франції спрямовані на пошук об’єднавчих механізмів, які відкрили б Молдові якнайшвидший шлях до вступу в ЄС, що, фактично, є єдиним форматом її об’єднання з Румунією в нинішніх геополітичних умовах — із урахуванням усього тягаря історичного досвіду, що поєднує молдовське суспільство водночас і з радянською спадщиною, і з румунським корінням.
Незалежність, як тягар
У контексті Молдови День незалежності залишається радше полігоном для політичних експериментів, особливо у передвиборчий період. Саме на цій темі і на регіональних розломах, таких, як протиставлення молдовсько румунському, «молдовська» мова, молдовська ідентичність тощо, Росія втілює свої маніпуляції та пропагандистські кампанії, завдяки чому піднімають голову підконтрольні Росії політичні проекти, які ці ідеї експлуатують.
Наприклад, та сама «Велика Уніря» ще за радянських часів була однією з головних лякалок для місцевих й цей наратив досі залишається ключовим тригером у складних регіонах, таких, як Придністровʼя, Гагаузія, північ країни. Росія і досі використовує цю тему, як регіональний аналог «бандерівців», зображуючи як ворога тих молдован, що світоглядно тяжіють до Румунії і, відповідно, самої Румунії.
Вікторія Фуртуне під час зйомок проморолика партії на тлі пам’ятника Олександра Суворова
Найгучнішими рупорами такої риторики у нинішньому політичному сезоні виступають політики, що давно зарекомендували себе як проросійські проксі: Діана Шошоaка (ультраправе об’єднання S.O.S.), Вікторія Фуртуне («Moldova Mare») та інші «молдовеністські» проєкти. Всі вони маскують російський наратив під ідеї національної гідності й самобутності, але насправді обслуговують московську імперську версію світу. І всі, за «дивним» збігом, співпрацюють між собою.
Але ключове питання полягає в тому, а де в цій битві сенсів місце самої Молдови і її незалежності? І найголовніше — який з цих конкуруючих міфів ближчий Україні: «Велика Уніря», що зачіпає, хоч і семантично (бо на рівні договорів про кордони все давно вирішено) українські території, чи радянська «перемога», яка перетворилася на головний пропагандистський інструмент Росії?
Тривога і надія
У 2021 році головними гостями молдовських урочистостей були лідери сусідніх держав — президент України Володимир Зеленський і президент Румунії Клаус Йоганніс. Відсутність українського президента тепер пояснити нескладно — його графік диктує війна. Натомість відсутність румунського лідера виглядає більш промовистою: для Бухареста молдовська незалежність є залишковим наслідком радянської окупації повоєнної доби.
Президент Румунії Клаус Йоганніс (у центрі) виступає під час спільного брифінгу з президенткою Молдови Майєю Санду та президентом України Володимиром Зеленським під час зустрічі на честь 30-річчя незалежності Молдови, у Кишиневі, 27 серпня 2021 року
Адже об’єднання Бессарабії з Румунією у 1918 році, відоме як «Велика Уніря», залишається для Румунії не лише частиною національної ідентичності, а й одним із ключових державотворчих стратегічних наративів. І саме тому, коли російська пропаганда після 2022 року перетворила цю ідею на дієву інформаційну зброю і потужну передвиборчу пропаганду, Бухаресту доводиться маневрувати буквально «між крапельок».
По-перше, через те, що Москва традиційно намагається подати зближення Молдови та Румунії як абсолютне зло, «поглинання» чи навіть «окупацію» і напередодні парламентських виборів надмірна активність Бухареста могла б створити зайві проблеми. Бо у самій Румунії поки не виробили чіткої відповіді на російську пропаганду та спроби з демонізації об’єднавчих ініціатив.
По-друге, і через фактор України. В той час, як перспектива розведення двох країн на євроінтеграційному шляху дедалі чіткіше вимальовується на горизонті, румунська дипломатія також має діяти «між крапельок», аби уникати зайвих підозр у тому, що Бухарест просуває інтеграцію Молдови коштом України.
Саме тому лідерські амбіції Франції для України водночас і тривога, і порятунок. Після початку великої війни президент Макрон одним із небагатьох західних лідерів продовжував контактувати з Владіміром Путіним. Це викликало критику з боку Києва, коли Україна адвокатувала максимальну ізоляцію режиму Кремля у світовій дипломатії через злочин агресії. Ідеєю Макрона також було створення Європейської політичної спільноти — формату, який у Києві відразу розцінили як спробу підсунути альтернативу реальному членству України в ЄС.
Приманку не проковтнули, але врешті прагнення французької дипломатії до лідерства в Європі виявилися для України рятівними після того, як новообраний президент США Дональд Трамп обрав стратегією досягнення миру між Україною та Росією припинення допомоги й шантаж не агресора, а жертви. На цьому тлі європейська єдність залишається єдиним шансом на виживання для України.
Люди з прапорами Молдови та ЄС під час передвиборчої кампанії партії PAS перед будівлею Національної опери в Кишиневі, 29 серпня 2025 року
Власне в такому контексті й точиться дискусія про можливе розведення шляхів Молдови та України на етапі вступу до ЄС. І нині головний ризик полягає навіть не стільки у самому факті потенційного роз’єднання, скільки у відсутності в Україні розуміння, як на таку перспективу реагувати. Адже для Києва принципово важливо мати поруч європейського сусіда, а не проросійський плацдарм, якщо тільки цей сусід з часом не перетвориться на маленьку «Угорщину». Водночас немає й раціонального усвідомлення: що означатиме для нас реалізація такого сценарію, що означатиме його відсутність, і, головне, чого ми насправді прагнемо від спільного руху з Молдовою далі.
Наративна війна
Активна участь Франції у регіональній шахівниці відкриває принципово інший вимір сенсів. Це вже не лише про безпеку й дипломатію, а й про повернення до історичних сюжетів, які вщент розбивають «побєдобєсний» наратив Росії, поставлений Кремлем у центр імперської політики. На перший погляд, Росія, завалюючи Молдову потоками пропагандистського контенту, цю битву сенсів виграє. Кремлівській машині вдалося демонізувати і французький вплив, і власне румунський — причому не лише в самій Молдові, а й з території Румунії.
Це було добре видно під час румунських президентських виборів, а нині спостерігається і в передвиборчому контексті Молдови. Дезінформація про нібито «поглинання» Молдови Румунією та про «зовнішнє управління» з боку Франції стала магістральною лінією проросійського політичного дискурсу. Історичний етап правління Іона Кузи нагадує про те, що навіть реформатор, який спирався на Францію як на сильного зовнішнього партнера, може не встояти перед внутрішніми чварами та інтригами. Кузу усунули шляхом створення «монструозної коаліції» — союзу консерваторів і лібералів, що здавалося неможливим. Так завершилася доба французького протекторату, яку змінило німецьке домінування і новий етап в історії Румунії як об’єднаної держави.
Не випадково й сучасний французький президент став мішенню для ультраправих у Румунії та Молдові. Джордже Сіміон звинуватив Макрона у «диктаті» — риторика, яка майже дослівно збігається з кремлівськими меседжами. «Шорівські» активісти в Молдові також неодноразово брали участь у постановочних провокаціях проти Парижа. Показово, що саме вони в День Незалежності намагалися перекрити дорогу кортежу Макрона та інших європейських гостей, називаючи їх «колонізаторами».
Втім, яким би привабливим не був наратив про розгром Росії, обмеження її присутності у Чорному морі чи зменшення впливу в Молдові — все те, що йде слідом за зростанням лідерської ролі Франції, змушує задуматися. Бо в контексті молдовської політичної боротьби лишається відкритим питання: чи не зруйнують внутрішні чвари той бажаний і виграшний контекст, який формує французьке лідерство в регіоні і чим «Мала Уніря» Макрона обернеться для України
Джерело: День незалежності Молдови. «Мала Уніря» Макрона проти «Великої Унірі» Кремля
