Зустріч Дональда Трампа і Володимира Путіна на Алясці, 15 серпня 2025 р.
Протягом минулого тижня світ спостерігав за спробою реалізації однієї з найамбітніших зовнішньополітичних ініціатив з часів закінчення Холодної війни. Серія зустрічей на найвищому рівні, організована президентом США Дональдом Трампом, мала на меті запустити процес завершення російсько-української війни, що триває вже понад три роки.
Спочатку відбувся саміт з Володимиром Путіним на нейтральній території в Анкориджі, Аляска. За ним — не менш важлива зустріч у Вашингтоні з президентом України Володимиром Зеленським та ключовими європейськими лідерами. За задумом Білого дому, ці переговори мали стати прологом до “великої угоди”, яка б стала важливим елементом зовнішньополітичної спадщини Трампа.
Проте, замість тріумфу “dealmaking-style” дипломатії, кінець тижня ознаменувався гучним провалом переговорної конструкції та її переходом у нову, поки непередбачувану фазу. Причиною став глибокий стратегічний прорахунок Кремля, який, вочевидь, неправильно інтерпретував мотиви американського президента та переоцінив власну позицію. Відмова Москви від ключової умови Трампа — прямих переговорів між Путіним та Зеленським, — підкріплена демонстративним ракетним ударом по американському бізнесу в глибокому українському тилу, спровокувала різку реакцію Вашингтона, межі якої все ще до кінця незрозумілі.
Наслідки обстрілу Києва, 28 серпня 2025 року.
Аляска як прелюдія: неоднозначний сигнал для Кремля
Саміт 15 серпня на об’єднаній військовій базі Ельмендорф-Річардсон в Анкориджі від самого початку був подією з подвійним дном. Для адміністрації Трампа це був прагматичний крок, необхідний для того, щоб залучити російського президента до діалогу. Логіка була простою: щоб укласти угоду, потрібно спершу посадити опонента за стіл переговорів, навіть якщо для цього доведеться створити для нього певну видимість поваги та легітимності. Трамп, вірний своєму стилю, забезпечив візуальну складову: особиста зустріч біля трапу літака, спільна поїздка в президентському кортежі — все це були сигнали, розраховані на одну конкретну людину в Кремлі.
Однак у Москві ці сигнали були сприйняті не як запрошення до складного діалогу, а як свідчення слабкості Заходу та визнання нової ролі Росії на світовій арені. Російські державні медіа подавали саміт як безумовний тріумф, доказ того, що політика міжнародної ізоляції провалилася і “Росію знову поважають і бояться”. Це створило всередині російської еліти небезпечне відчуття, яке можна охарактеризувати давно відомою сталінською формулою “запаморочення від успіхів”.
Кремль отримав бажану картинку, не взявши на себе жодних конкретних зобов’язань. Підсумкова пресконференція, де Трамп обмежився загальною фразою “немає угоди, доки не укладено угоду”, а Путін говорив про необхідність “покращення відносин”, лише посилила в Москві впевненість, що вони контролюють ситуацію і можуть диктувати подальші умови.
Пресконференція після зустрічі Дональда Трампа із Володимиром Путіним в Анкориджі, 15 серпня 2025 р.
Як пізніше зазначали аналітики, зокрема з британського аналітичного центру Chatham House, саміт на Алясці надав Путіну сміливості, не вимагаючи від нього жодних поступок. Ця сміливість, помножена на ефект “теплої інформаційної ванни”, в якій російське керівництво перебуває вже багато років, заклала фундамент для подальшого прорахунку. У Кремлі, схоже, не зрозуміли, що для Трампа Аляска була лише авансом, а основний рахунок буде виставлено пізніше.
Вашингтонський саміт та умови угоди
Хоча зустріч у Білому домі 18 серпня багато хто сприйняв як демонстрацію єдності Заходу, аналіз риторики Дональда Трампа, що пролунала згодом, свідчить про його інший, більш прагматичний задум: чітко визначити ролі та розподілити відповідальність. Ймовірно, президент Зеленський прибув до Вашингтона разом із ключовими європейськими лідерами саме для того, щоб продемонструвати спільну позицію та посилити спроможність опиратися можливому тиску з боку американського президента.
Однак у Трампа був власний намір. Ключовою була зустріч тет-а-тет між ним та Зеленським, тоді як ширший саміт з європейськими лідерами слугував для донесення до них позиції США. Ця позиція, як випливає з інтерв’ю Трампа для Fox News 19 серпня, полягає в тому, що основний тягар щодо гарантій безпеки для України має лягти саме на Європу. Зокрема, Трамп заявив, що хоча США і “допоможуть”, європейські країни мають “взяти на себе основний тягар” (“front-load it”) у забезпеченні майбутньої угоди. Цю тезу він підкріпив, зазначивши, що європейські лідери “переймаються цим набагато більше, ніж ми”.
Дональд Трамп під час розширеної зустрічі з європейськими лідерами після двосторонньої зустрічі із президентом України Володимиром Зеленським у Вашингтоні .
Одночасно він створив і тиск на українську сторону, висловивши сподівання, що “Президент Зеленський зробить те, що має зробити” і “проявить певну гнучкість”. Таким чином, роль, яку Трамп відвів Європі, полягала в тому, щоб вона стала головним виконавцем та фінансовим гарантом мирної угоди, допомагаючи переконати Україну погодитись на компроміс. Однак, судячи з підсумкових заяв європейських лідерів про непорушність кордонів та відсутність обговорення територіальних поступок, а також твердої позиції самого Зеленського, цей ймовірний план тиску не спрацював.
У центрі дискусії опинилися майбутні гарантії безпеки. Розуміючи, що Росія в жодному разі не погодиться на повноправне членство України в НАТО, Трамп запропонував компромісну модель. Вона передбачає укладення двосторонніх безпекових угод між Україною та ключовими європейськими державами (Німеччиною, Францією, Великою Британією) за “координуючої та підтримуючої” ролі Сполучених Штатів. Це дозволяє, з одного боку, надати Україні досить потужні та юридично зобов’язуючі гарантії, а з іншого — формально не розширювати Альянс, що Трамп міг би подати як поступку Москві.
Однак ключовим результатом зустрічі стало публічне формулювання головної умови, без якої весь процес не міг рухатися далі. Як повідомили численні джерела, Трамп чітко дав зрозуміти: фінальний тристоронній саміт за його участі відбудеться лише після того, як відбудеться пряма двостороння зустріч між Володимиром Путіним та Володимиром Зеленським. Саме на ній, за задумом, президенти України та Росії мали б обговорити найскладніші питання, включно з територіальними. Президент Зеленський, очевидно, погодився на такий формат, заявивши про готовність до складного діалогу.
Володимир Зеленський під час розширеної зустрічі з європейськими лідерами та Дональдом Трампом у Вашингтоні.
Таким чином, Україні із європейськими союзниками вдалося перекласти відповідальність за наступний крок на Кремль, поставивши його перед чітким вибором: або погоджуватися на прямий діалог з легітимним президентом України, або весь переговорний процес зупиняється. Лідери ЄС та України зробили все можливе, аби продемонструвати Трампу конструктив та готовність до переговорів зі свого боку і “переключити” тиск президента США на Росію.
Ця тактика також була щедро приправлене лексичними реверансами в сторону президента США, візуальними демонстраціями лідерства Трампа, як наприклад фотографії із розмови в Білому Домі, де лідери Європи сидять в рядок на кріслах навпроти лідера вільного світу за столом. І вишенькою на торті став подарунок Трампу від президента Зеленського — клюшки для гольфу (знаючи його пристрасть до цієї гри) від українського військовослужбовця та професійного гольфіста Костянтина Картавцева.
Подвійне “ні”: дипломатична відмова та військова провокація
Реакція Москви на пропозицію двостороннього саміту Зеленського та Путіна виявилася не просто негативною, а й демонстративно зневажливою, і розгорталася у двох актах. Перший акт був дипломатичним. Протягом 19 та 20 серпня представники російської влади один за одним почали озвучувати тези, які фактично означали відмову. Речник Кремля Дмитро Пєсков заявив, що “про пряму зустріч наразі не йдеться”, оскільки для неї “не дозріли умови”. Міністр закордонних справ Сергій Лавров висловився ще категоричніше, зазначивши, що переговори можливі лише після визнання Києвом “нових територіальних реалій”. Це була класична тактика затягування часу та висунення неприйнятних попередніх умов, яка сигналізувала про небажання вести діалог на запропонованих Трампом засадах.
Другий акт був військовим і значно більш брутальним. У ніч на 21 серпня російські війська завдали ракетного удару по об’єкту, вибір якого не міг бути випадковим. Кілька крилатих ракет влучили в завод американської компанії Flex у Мукачеві, на Закарпатті. Це підприємство, що спеціалізувалося на виробництві цивільної електроніки та комплектуючих, не мало військового значення. Проте символізм цього удару був колосальним. По-перше, це була атака на американську власність, що є прямим викликом економічним інтересам США. По-друге, удар було завдано по Закарпаттю — найзахіднішому та досі найбезпечнішому регіону України, що межує з чотирма країнами НАТО. Це був сигнал про те, що для Росії не існує “безпечних зон” і вона готова до ескалації впритул до кордонів Альянсу. По-третє, і це найголовніше, атака сталася менш ніж через три доби після зустрічі у Вашингтоні, перетворившись на фізичне підкріплення дипломатичної відмови.
Руйнування і пожежа на заводі американської компанії Flex у Мукачеві після російського ракетного удару. Закарпаття, Україна. 21 серпня 2025 року
Поєднавши ці два акти, Кремль, вочевидь, намагався продемонструвати свою силу і непохитність. Ймовірно, там розрахували, що після теплого прийому на Алясці Трамп не буде реагувати занадто різко, а напад на другорядний цивільний об’єкт залишиться без серйозних наслідків. Це була фундаментальна помилка в розумінні психології американського президента (або ж свідома провокація). Для Дональда Трампа, бізнесмена за своєю суттю, напад на американський бізнес — це вже дуже неприємно. А напад на американський бізнес одразу після того, як він заявляє про свої дипломатичні успіхи як миротворця — ще гірше.
Реакція Вашингтона
Відповідь Дональда Трампа на цей подвійний демарш з боку Росії була не емоційним випадом, а розважливим політичним сигналом, зробленим у його стилі через допис на соціальній платформі Truth Social. Він не став коментувати безпосередньо атаку на завод, а зробив заяву більш високого, стратегічного рівня, яка стосувалася фундаментальних підходів до ведення війни.
21 серпня Трамп опублікував пост, в якому розкритикував політику попередньої адміністрації Джо Байдена щодо заборони Україні завдавати ударів по території Росії. Ключова цитата з цього допису звучить так:
“Дуже важко, якщо не неможливо, виграти війну, не атакуючи країну-загарбника. Це як чудова спортивна команда, яка має фантастичний захист, але їй не дозволено грати в нападі. Немає жодних шансів на перемогу! Те саме стосується України та Росії”.
Ця заява є класичним прикладом політичного стилю Трампа і свідчить про готовність до перегляду “червоних ліній”, які існували раніше. Вона стала прологом до його наступного кроку.
Ультиматум (ще) двох тижнів
Кульмінацією реакції Вашингтона стала заява Трампа, зроблена ввечері 21 серпня в інтерв’ю для “Шоу Тодда Старнса” на телеканалі Newsmax. Ця заява, по суті, є ультиматумом, який запускає зворотний відлік для всіх сторін конфлікту:
“Я б сказав, що протягом двох тижнів ми дізнаємося відповідь — так чи інакше… Після цього нам, можливо, доведеться шукати інший підхід”.
Стосувалась ця заява безпосередньо переговорного процесу довкола російсько-української війни і, проаналізувавши її, можна виділити такі ключові думки:
- Дедлайн у “два тижні” — це класичний інструмент Трампа з його бізнес-минулого. Він створює відчуття терміновості та змушує опонентів приймати швидкі рішення, позбавляючи їх можливості затягувати час. Цей тиск спрямований насамперед на Москву, якій дають зрозуміти, що вікно для дипломатії стрімко зачиняється. Ми вже неодноразово стикались з таким прийомом у зовнішній політиці Трампа, як і з тим, що ці “дедлайни” часто переносяться або ігноруються самим же президентом США.
- Що означає “інший підхід”? Поєднуючи цю заяву з його попереднім постом про необхідність “атакувати країну-загарбника”, можна з високою ймовірністю припустити, що “інший підхід” — це і є зняття обмежень на використання Україною західної зброї по території РФ. Це може включати постачання ракет великої дальності та надання розвідданих для наведення на цілі.
- Цей ультиматум також є сигналом для союзників України. Трамп немов каже їм: “Я спробував домовитись. Якщо Росія не погодиться, почнеться новий, більш жорсткий етап війни, до якого ви маєте бути готовими, в тому числі фінансово”. Це може стати важелем для того, щоб змусити ЄС збільшити виробництво зброї та допомогу Україні.
Президент США Дональд Трамп перед зустріччю президента України Володимира Зеленського у Білому домі, 18 серпня 2025 року.
У своєму інтерв’ю 22 серпня президент США він дещо деталізував свою позицію, розставивши нові акценти. Коментуючи удар по заводу, Трамп сказав: “Я не радий цьому… Через два тижні дізнаємося, в якому напрямку це все піде. І краще б, щоб я був цьому радий”.
Президент США фактично окреслив два можливі шляхи, які залежатимуть від готовності сторін до діалогу:
- Шлях тиску: Якщо переговори не відбудуться і Трамп вирішить, що виною того стала Росія, США можуть застосувати “масивні санкції або мита, або і те, і інше”.
- Шлях відсторонення: У випадку, якщо обидві сторони не демонструватимуть готовність до переговорів, США можуть “нічого не робити і сказати: це ваша війна”.
Трамп підкреслив, що буде оцінювати “ставлення Росії і, по правді кажучи, ставлення України, тому що потрібні двоє”. Водночас він додав елемент своєї фірмової персоналістичної дипломатії: показавши фото з Путіним, він сказав, що запросив його на Чемпіонат світу з футболу 2026 року, але його приїзд “залежить від того, що станеться”. Це класичний приклад його методу “батога і пряника”: одночасно з погрозами він залишає відкритою можливість для особистої домовленості, якщо його умови будуть виконані. Хоча, думка про те, що він зможе переконати Путіна припинити війну такими засобами вказує на дещо незвичне та, ймовірно, сумнівне мислення в дипломатії.
Можливі сценарії розвитку подій
Спроба Дональда Трампа застосувати свій фірмовий підхід до вирішення конфлікту розбилася об самовпевненість російського керівництва. Відмовившись від діалогу з Києвом і підкріпивши це актом прямої агресії проти американських інтересів, Кремль, можливо, змінив парадигму участі США за президентства Трампа у цій війні. Подальший розвиток подій, найімовірніше, піде за одним із наступних сценаріїв:
- Системна відповідь (висока ймовірність). Після закінчення двотижневого ультиматуму, якщо Москва не піде на поступки, адміністрація Трампа може перейти до більш рішучих дій. Це може включати зняття обмежень на постачання Україні озброєнь великої дальності, запровадження жорстких вторинних санкцій проти компаній з третіх країн, що допомагають Росії. При цьому, ці санкції, скоріш за все, торкнуться таких країн, як Індія, тоді як щодо Китаю ймовірність такого підходу значно нижча, що негативне вплине на успішність цього тиску. Метою такої політики буде не просто допомога Україні, а створення для Кремля такої ціни за його дії, яка змусить його переглянути свою стратегію.
- Перекладання тягаря на Європу (висока ймовірність). Трамп може використати зрив переговорів як аргумент для того, щоб дистанціюватися від питання війни та посилити тиск на європейських союзників. Логіка може бути такою: “Я спробував домовитися, але Росія відмовилася. Тепер безпека континенту — це насамперед ваша відповідальність”. Це може вилитися у вимоги до країн ЄС різко збільшити військові бюджети та взяти на себе основний тягар фінансової підтримки України.
- Москва “схаменеться” (нижча ймовірність). Під загрозою погіршення відносин зі США та додаткових військових і економічних втрат, Кремль пом’якшить свою риторику та все ж піде назустріч продовженню переговорного процесу. Врешті-решт, не вперше російським високопосадовцям довелось би заявляти, що їх “неправильно зрозуміли” чи що вони взагалі “не те мали на увазі”.
Не варто виключати і гібридні сценарії — наприклад, РФ повернеться до переговорів після введення додаткових санкцій тощо.
Конфлікт вступає у фазу, де рівень непередбачуваності значно зростає, а особистий фактор президента США відіграє вже не просто впливову, а вирішальну роль. Для України це створює як нові ризики, так і можливості.
Для Росії ж це підвищує ставки до рівня, на якому ціна помилки може виявитися значно вищою. Потенціал США для створення “нестерпних” умов для РФ, попри певні перепони, залишається досить значним: від боротьби з тіньовим флотом чи повної торгівельної блокади до визнання державою-спонсором тероризму та надання Україні технологій та озброєнь, здатних паралізувати ключову російську інфраструктуру.
