Який найкращий спосіб святкування річниці Нікейського Собору?
На мій погляд, відправною точкою може бути усвідомлення того, «яке значення має для нас Нікейський Собор», тобто інтелектуальний аспект. Звичайно, це має супроводжуватися вірою, тобто духом.
Для мене особисто дуже важливим аспектом була моя духовна та інтелектуальна підготовка до цієї, відносно «невеликої», події сьогодення. Приготування були, до речі, дуже простими: зустріч з Його Преосвященством Михайлом, Єпископом Команським, Екзархом Вселенського Патріархату в Україні, та з професором Кирилом Говоруном; перечитування рішень Нікейського Собору; та прочитування деяких лекцій кардинала Курта Коха, префекта Дикастерію сприяння єдності християн, та деяких статей іншого професора, якого я знаю особисто, Альберто Мелльоні, який є фахівцем з історії релігій та Другого Ватиканського Собору. Як бачите, нічого особливого, але результат цієї короткої підготовки був для мене справді дуже несподіваний. Я спробую синтетично передати результати, тобто висновки, до яких я дійшов. Почну з очевидних речей, щоб дійти до більш «вибухових» / важливих.
1. Нікейський Собор згадується як видатний приклад соборності Церкви, тобто всіх християн. За даними деяких істориків, на Собор було запрошено усіх єпископів, які були в Церкві на той час, це близько 1800 єпископів. З них, за деякими свідченнями, 318 єпископів взяли участь у Соборі. Тобто, з логістичних причин та через інші труднощі, в середньому міг взяти участь лише один єпископ з пʼяти, але, попри все, це був безперечно Собор усіх. У цьому сенсі Нікейський Собор та інші Собори перших століть були справді Соборами всієї Церкви, включаючи Церкви, які пізніше не прийняли рішень Халкедонського Собору. У наступні століття Собори ставали дедалі менш представницькими. Тому, коли зараз говорять про Собори Католицької Церкви та догматичні рішення, які були на них ухвалені, теологи кажуть, що їхні рішення потрібно розглядати в контексті часу, місця та викликів, з якими вони стикалися. Повертаючись думками до Нікейського Собору, можна сказати, що він був незаперечним прикладом соборності, і саме в сенсі соборності – одним із найяскравіших прикладів.
2. Інший важливий аспект Нікейського Собору стосується обговорених тем, а саме, перш за все, Символу віри. Хоча для підтвердження божественності Святого Духа знадобився ще Константинопольський Собор 381 року, саме Нікейський Собор зосередився на центральних аспектах нашої віри. У цьому сенсі Нікейський Собор є вираженням того, чим є Церква по своїй суті – насамперед це віра і єдність людини з Богом. Коли католицькі теологи ставлять питання, чи догмати, які Католицька Церква визнала в останні століття можуть створити непереборні перешкоди, наприклад, для єдності християн, то деякі з теологів доходять до висновку, що не можуть, в тому сенсі, що віра в Єдиного Бога є найважливішим аспектом нашого буття християнами, і тому, якщо ми маємо ту саму віру, завжди можна знайти способи вирішити труднощі, що виникають через історичні інтерпретації та рішення. Для нас, християн, віра є тим даром, який має потенціал подолати всі інші труднощі.
3. Якщо взяти конкретний випадок відносин між католиками і православними, ми звикли вважати, що в 1054 році відбулася схизма, юридично завершений розкол між двома частинами Церкви. Але саме цього 2025 року, в січні у Відні відбулася Міжнародна конференція істориків Церкви, присвячена вивченню подій 1054 року. На цій конференції вже згаданий кардинал Курт Кох заявив, що немає підстав стверджувати, що відлучення від Церкви того року спричинило справжній розкол. Відлучення від Церкви – це карні рішення, що стосуються осіб і втрачають чинність із смертю особи. Звичайно, події 1054 року завдали серйозної шкоди, настільки, що можна вважати їх початком розколу, але це не так. Зараз, як вважає кардинал Кох, перед католиками і православними стоїть подвійне завдання: перший крок – взаємне визнання того, що ми є однією Церквою; другий крок – відновлення євхаристійного причастя.
4. Професор Альберто Мелльоні присвятив, між іншим, кілька статей темі проєкту Угоди про євхаристійне причастя, яка була підготовлена в червні 1970 року змішаною – таємною – комісією, складеною з представників Католицької Церкви та Вселенського Патріархату. Тодішній Патріарх Константинополя Атенагор був дуже захоплений ідеєю практичної реалізації цієї Угоди з Папою Павлом VI (ця Угода протягом багатьох років залишалася конфіденційною і лише з часом стала публічним надбанням; але я особисто не чув про неї, доки не прочитав про це під час підготовки до нашої сьогоднішньої зустрічі). А знаєте, чому ця Угода не була опублікована і не була реалізована? Через вагання Папи Павла VI, якому деякі радники вказали на дві труднощі: а) що деякі інші православні Церкви могли б негативно відреагувати на таку Угоду, і тому вона б, з одного боку, призвела до повної єдності між католиками та православними Вселенського Патріархату, але, з іншого боку, побоювалися ще більшого віддалення у відносинах з іншими православними Церквами; б) інша трудність полягала в тому, щоб пояснити, чому в XVIII-XX століттях Учительський Уряд Церкви так суворо висловлювався про всі інші Церкви, включаючи православні, а тепер, навпаки, укладається Угода про повну єдність; деякі католицькі теологи задавалися питанням, чи не зруйнує така зміна одну з основних колон Учительського Уряду Церкви.
5. Останній висновок, до якого я дійшов після моїх досліджень, є тим самим, до якого дійшов професор Альберто Мелльоні, і це практичний висновок:
- Ми звикли думати, говорити і діяти як Церква, розділена на різні частини;
- Ми вважаємо, що така дійсність є «нормальною».
Але тоді виникає питання: які ми християни, якщо живемо у тяжкому гріху розколу і наважуємося казати Ісусу Христу: «Будь терпеливим, ми продовжуємо грішити розколом, але просимо Тебе вважати це нормальною справою».
Саме тут мій погляд повертається до Нікейського Собору. Якщо ми справді віримо в того самого Ісуса Христа, і навіть однаковим чином віримо, як ми можемо бути розділеними?
Тут, в Україні, цей заклик є ще нагальнішим, бо така жорстока агресія Росії проти України вимагає насамперед спільних духовних, моральних і пастирських дій тих, хто благає Бога про справедливість і мир. Інакше єдиними обʼєднаними будуть руйнівники, а не ми, які маємо завдання проголошувати Євангеліє і людську гідність. Крім того, у війні агресор намагається маніпулювати різними питаннями, що стосуються життя вірою, і тому еклезіологічне питання використовується – в непрямий спосіб – як зброя війни.
Тут вірянам залишаються лише два можливі вибори: довіритися могутнім цього світу, тим, хто має ядерну зброю і гроші, вирішувати майбутнє світу; або працювати разом таким чином, щоб світ не був повністю керований дияволом і могутніми. У цьому сенсі Нікейський Собор для нас є зіркою, що освітлює, і викликом, що палає невгасимим вогнем у наших сумліннях.
Джерело: 19.8.2025 – 1700 років Нікеї
