– Як узагалі з’являються такі можливості – узяти й поїхати знімати контрнаступ під Бахмутом?
– Це завжди важко. Спочатку це завжди неможливо, скажімо так. Особливо якщо йдеться про контрнаступ, активну базу бойових дій, коли до тебе нікому немає ніякого діла. У цьому сенсі все залежить від бригади й від командирів на місці. Це було би неможливо без «Фєді», без «Гідри» та Третьої штурмової бригади. Військові розуміють, що якщо є можливість зафільмувати момент підняття прапору, то це важливо – як і дійти та підняти його фізично. Коли йдеш по посадці, коли ховаєшся в окопі, то розумієш, що якщо росіяни побачать прапор – ти автоматично стаєш пріоритетною ціллю. Втратити захоплене село вони можуть, але для них важливо не допустити появи нашого символу перемоги в медіапросторі.
– Були якісь вимоги щодо фізичної підготовки від Третьої штурмової чи просто власні застереження щодо цього? Щоб не пасти задніх.
– Як нам казали у Третій штурмовій: «Перший кілометр – це фізика, а все інше – на характері». Це стосується і всіх військових, і журналістів. Фізична підготовка важлива, але ще важливіша людина, яка йде поряд із тобою. Цього разу це був Олександр Бабенко [копродюсер фільму і його «друга камера» – ред.]. Я більше непокоївся за його життя й фізичний стан, а він – про мій. Тому найважливіше мати людину, на яку можеш покластися. Також важливо розуміти напрямки: де найближча точка евакуації, з якого боку вихід і що робити, якщо сталося щось непередбачуване. Ну й останнє – це якось перебороти свій страх. Якщо ти фізично підготовлений, це зробити легше. Коли робиш перший крок у посадці, і транспорт уже поїхав, є тільки один напрямок – уперед. І ти просто йдеш уперед. Сподіваюся, це відчуття передається через фільм. Реалізм, жорстокий і неприкрашений реалізм війни.
Про смерть і долю
– Як морально готуєшся до таких знімань? Можливо, маєш якісь ритуали, щоб трохи відволіктися?
– Мої ритуали в основному технічні. Готую техніку, бо знаю, що вона може зламатися в найважливіший момент. Це дуже допомагає. Перевірки батареї, карт памʼяті, усіх налаштувань камери, перевірка бронежилета й аптечки. Але, звісно, підготуватися до війни цілком і повністю неможливо. Хочу підкреслити, що та небезпека, на яку ми наражаємо себе, коли робимо вибір знімати на полі бої – це ніщо в порівнянні з тим, з чим стикаються військові. Вони це роблять щодня. Хтось три роки, а хтось уже майже 12. Ми ж намагаємося наблизитися до того, через що вони проходять, щоб мати адекватну можливість і моральне право говорити про їхні почуття та досвід. Так, можна нарізати кадрів із GoPro, записати серію інтервʼю та зробити з цього кіно – і воно було би не менш дивовижним. Але говорити про біль, втрату, трагедію й жертву цих людей ми маємо право, тільки якщо переживемо з ними ці моменти пліч-о-пліч.
Джерело: Як Мстислав Чернов зняв «2000 метрів до Андріївки» й до чого тут Гемінґвей
