Архів і відповідальність: хто розповість історію Палацу?
У радянський час ключовим організатором мистецьких виставок і розподілу ресурсів у місті була Львівська організація Спілки художників. Проєкт Палацу мистецтв (ПМ) авторства Василя Каменщика затвердили в 1987 році, він мав стати основним виставковим майданчиком міста. ПМ урочисто відкрили до пʼятої річниці незалежності України, 1996 року. Чотириповерхова будівля містила 12 експозиційних залів площею понад 3,6 тис. м². Висота деяких залів — понад 8 метрів. Загальна площа — 8,7 тис. м². Можна припустити, як це часто буває, нове архітектурне рішення в центрі міста подобалося не всім. Спілка художників стала головним користувачем Палацу: тут регулярно проводили звітні й тематичні виставки членів НСХУ. Найвідомішими стали осінній і весняний салони.
Львівський палац мистецтв
Протягом 1990-х років у ПМ відбулися 222 художні виставки. Виставляли і українських, і закордонних авторів. Новостворена інституція підтримувала виставки в більшості традиційних форм. Через брак досвіду в менеджменті мистецьких подій навколо ПМ траплялися скандали. Наприклад, осінній салон «Високий замок» 1999 року сприкрило те, що його переможці Віктор Москалюк (живопис), Валерій Басанець (скульптура), Володимир Іванишин й Андрій Бокотей (прикладне мистецтво) залишилися без обіцяних нагород. Салон обіцяв переможцям персональні виставки в містах Європи й відбувався під патронатом міського голови Василя Куйбіди. Проте виявилось, що витрат на спонсорську допомогу художникам мерія не запланувала — чиновники переклали відповідальність на організаторів.
Інший скандал пов’язаний з особливістю Положень про конкурс. Виявилось, що учасників не інформували докладно про ці Положення, зокрема, що «кращі твори салону за визначенням журі по закінченню виставки стають власністю організаторів». Художник Орест Івасюта з цим не погодився і склав заяву до оргкомітету з проханням повернути його роботу «Скарбничка». Водночас Олег Капустяк забрав свою скульптуру після виставки «під супровід анафем і погроз: мовляв, на найближчі п’ять років йому в ПМ вхід заказаний» (зі статті «Ріжне мистецтво з усіх усюд» Вікторії Садової для газети «Поступ», вип. 2.09.2000). Олег Капустяк поставився з розумінням до того, що таким чином ПМ як інституція хоче зібрати власну колекцію сучасного мистецтва, проте висловив сумніви щодо долі, яка чекатиме на цю збірку, і гарантій, що її не розпродадуть. Доля цієї збірки сьогодні невідома.
До п’ятиріччя ПМ видали хронологічний довідник, створений на основі дипломної роботи студентки Львівської академії мистецтв Марії Хрущак, однак її авторства не вказали, а головним упорядником зазначили тогочасного директора Палацу Романа Наконечного. Випадок нехтування інтелектуальною власністю винесла на загал сама студентка (у статті «Усе наше — найкраще» для газети «Поступ», вип. 34, 2002) і також подала критичний погляд на діяльність цього виставкового простору.
Архівування історії ПМ могло б стати критичним інструментом для трансформації інституції. Проте, на жаль, дуже сумнівно, що існує архів виставок, кураторських програм, інституційних змін, що відбувалися впродовж майже трьох десятків років. Хто має право й обов’язок писати історію цієї інституції?
Палац як зона конфлікту і шанс для переприсвоєння
Від середини 1990-х і до початку повномасштабного вторгнення у приміщеннях Палацу відбулися тисячі мистецьких і ділових заходів, презентацій і зустрічей різних масштабів. Окрім Салонів від НСХУ, тут проходив Форум видавців. Але чи не найбільше в Палаці проводили немистецьких подій: виставки виробників ювелірних прикрас, медичного обладнання, товарів з Індії, ярмарки вина, сиру, шоколаду та меду, фестивалі тату й індустрії краси та моди. У нецільовому використанні приміщень десятиліттями звинувачували керівників інституції: Романа Наконечного (був директором до 2008 року), Юрія Гнатковського (2008–2018) і Юрія Візняка (2018–2024).
Яскравим прикладом реакції мистецького середовища і супротиву такому використанню експозиційних площ ПМ стала акція Ольги Марусин і Ярослава Футимського в листопаді 2020 року, ніби випадково, на превелике щастя, зафіксована В’ячеславом Поляковим. Спонтанно і ситуативно зроблений на балконі мистецької майстерні SOMA і розгорнутий перед головних входом у ПМ банер відображав погляд молодого покоління митців на це місце, на специфіку його публічної репрезентації, його занедбаності і способу заробляння грошей.
Імовірно, розквіт потенціалу Палацу припав на директорство Юрія Гнатковського. Саме в цей час ПМ був однією з локацій Тижня актуального мистецтва, Школи перформансу. Став важливим кіноосередком: тут діяв Кіноклуб і розміщувався офіс фестивалю короткометражного кіно Wiz-Art; впродовж 2009–2016 років ПМ видавав журнал про мистецтво A-Z art (вийшли пʼять номерів, з перервами, утім це все ж рідкісний приклад інституції, яка не тільки надає приміщення для виставок, але й рефлексує мистецькі події). Важливо додати, що ці чудові ініціативи були втілені завдяки команді дуже мотивованих людей, зокрема, заступниці директора з виставкової роботи ПМ Наталці Космолінській.
У 2018 році Юрія Гнатковського на посаді директора замінив депутат Львівської обласної ради (від фракції Радикальної партії Олега Ляшка) Юрій Візняк — він став тимчасово виконувачем обов’язків директора, без проведення конкурсу. Це викликало деяке обурення. Восени того самого року оголосили конкурс. Юрій Візняк був єдиним кандидатом і переміг. На сесії облради 12 березня 2019 року його офіційно призначили генеральним директором Палацу строком на п’ять років. За час керівництва (2019–2023 роки) Візняк зазнав критики через підозрілі договори оренди (зокрема, історія з орендою тераси палацу 2020 року), але формально залишався на посаді до кінця контракту.
Урочисте відкриття виставки «100 років самотності» за участі генерального директора Львівського палацу мистецтв Юрія Візняка (на передньому плані)
29 січня 2024 року Юрій Візняк написав заяву про звільнення за власним бажанням у зв’язку із завершенням контракту. Того ж дня на зборах трудового колективу ПМ працівники провели таємне голосування й одностайно рекомендували на посаду керівника тодішнього заступника директора Олександра Лабецького. Проте остаточне рішення про призначення очільника ПМ приймає облрада: вона не дослухалася до колективу й у лютому 2024 року (без відкритого конкурсу) призначила Левка Ваньковича в. о. директора, а в липні — директором. Уже в липні останнє призначення скасував суд, та поки що його статус в.о. чинний.
Тогоріч відбулася стратегічна сесія, щоб напрацювати нове бачення Палацу, до якої долучилися кілька десятків митців, депутатів і менеджерів. Чи включає це бачення проведення відкритого конкурсу на посаду директора? І чи готове локальне мистецьке середовище висувати кандидатури, які будуть задовольняти очікування до інституції? Чи здатне мистецьке середовище повернути собі простір, який здавався втраченим?
Інституційна слабкість: цензура
Щонайменше двічі слабкість Палацу мистецтв як інституції, що провадить виставкову діяльність, проявилася в цензуруванні. У жовтні 2011 року тут відкрили персональну виставку Станіслава Сілантьєва Agricultura. Наступного дня, 12 жовтня, в сусідньому залі відкрили експозицію до 135-річчя Коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша за участю членів Спілки художників. Виставка Сілантьєва не сподобалася спілчанам, особливо використаний ним образ Тараса Шевченка поруч з кенгуру й носорогом. «Художник Любомир Медвідь просто обурений, що такі картини взагалі були представлені у Палаці мистецтв, установі комунальної власності», — йдеться в статті Галини Терещук «У Львові почали цензурувати мистецтво?» для «Радіо Свобода». Відбулася розмова голови комісії з питань культури Львівської облради Ореста Шейки з в.о. директора Львівського палацу мистецтв Юрієм Гнатковським. У статті «Мистецтво провокації, або Провокація мистецтвом» Любко Петренко для видання Zaxid.net писав: «Пан Шейка нібито натякнув своєму візаві, що з такими виставками той не лише не позбудеться статусу в.о., а й ризикує взагалі втратити своє місце праці. Зразу зазначимо, що перший не є прямим начальником другого, хоча має опосередкований вплив на його кар’єрне зростання». У результаті виставку 16 жовтня 2011 року демонтували.
Мистецька рада «Діалог» (заснована 2011 року представниками культурного середовища Львова) розцінила це як цензурування й закликала керівників культурних установ відстоювати права митців на відкритій дискусії. Тож 17 жовтня в ПМ відбулось обговорення конфлікту. Ця зустріч стала локальною легендою: фразу Влодка Кауфмана «Я прийшов сюди, бо довідався, що хтось комусь щось заборонив!» роками передавали з вуст у вуста. Цікавим є й те, що «борець з тоталітарним режимом» художник Любомир Медвідь наполегливо пропонував створити при ПМ наглядову художню раду. На що директор Музею Ідей Олесь Дзиндра зауважив, що кожен митець повинен відповідати за свої твори і вистачило б досвідченого куратора для кожної виставки, котрий братиме відповідальність на себе. Зрештою, така рада формально існувала в ПМ, повідомив Юрій Гнатковський.
У жовтні 2021 року історія повторилася: в Палаці відкрили виставку «Сто років самотності» — 120 робіт художників із Закарпаття, зі Львівщини та з Києва. Дві роботи художника Олега Сусленка вилучили через кілька днів після відкриття. Що роботи зникли, випадково виявив сам автор — відвідав виставку 10 жовтня. В адміністрації Палацу заявили, що роботи Сусленка, основним елементом яких є фрази Suck my dick і Кiss my ass, зняли після скарг відвідувачів. Художник назвав цей інцидент актом цензури — про це йдеться у статті Катерини Сліпченко для Zaxid.net.
Олег Сусленко. Suck My Dick, акрил, гірлянда . Виставка «100 років самотності» у Львівському палаці мистецтв в самотності» у Львівському палаці мистецтв.
На відміну від попереднього, десятирічної давності випадку, цього разу ПМ (керований вже Юрієм Візняком) не спромігся провести відкриту дискусію на своїй території. І 16 жовтня 2021 року причини усунення картин обговорювали у Львівському муніципальному мистецькому центрі; долучились Олег Сусленко (художник), Тарас Табака (куратор виставки), Ксенія Малих (модераторка дискусії), Павло Гудімов (куратор «Я Галерея»), Ляна Мицько (директорка Муципального мистецького центру), Алевтина Кахідзе (художниця, приєдналась online) і Ольга Луковська (заступниця директора Палацу мистецтв, доєдналася телефонним дзвінком). Ніхто з адміністрації чи команди ПМ не взяв участі в обговоренні наживо. Під час розмови стало відомо, що комусь з відвідувачів або адміністрації не сподобалися роботи Олега Сусленка і куратора Тараса Табаку поставили перед вибором: закрити виставку або вилучити «провокативні» роботи. Куратор прийняв рішення на користь більшості учасників, з важким серцем погодившись прибрати роботи Сусленка. Ксенія Малих влучно підсумувала розмову: «Сьогодні ми побачили два важливі симптоми: по-перше, не всі ще вважають, що цензура — це не норма, тобто ми маємо визнати, що все ще існуємо в ситуації, в якій можна цензурувати виставки. І що ми з цим маємо робити? І другий симптом: я побачила дефіцит рефлексії щодо виставки і від куратора, і від інституції».
Очевидно, що ці випадки виявляють інституційну вразливість перед тиском зверху або збоку. І навʼязують питання: чи варто мистецькому середовищу виборювати інституцію, що дозволяє подібні речі?
Виставка «ОАЗА?» у Львівському палаці мистецтв
Оаза чи марево: нова виставка, старі правила гри
Виставка «Оаза?» — цікава подія для шанувальників сучасного мистецтва. Учасників й учасниць виставки 39: Влодко Кауфман, Олексій Абрамов, Мирослава Бачкур, Микита Віска, Артур Гармідер, Андрій Гелитович, Віталій Грех, Сергій Грех, Сергій Декалюк, Богдана Давидюк, Андрій Дудченко, Дзвенислава Загайська, Стас Жалобнюк, Маргарита Журунова, Олексій Коношенко, Антон HUDO, Павло Круппот, Ольга Кузюра, Богдан Кухарський, Микола Лукін, Богдан Локатир, Ірина Максимова, Максим Мазур, Інна Харчук, Марія Пляцко, Андрій Підлісний, Тарас Попович, Сергій Радкевич, Вікторія Романчук, Андрій Роїк, Наталя Сацик, Петро Сметана, Софія Станко, Юлія Семків, Володимир Семків, Вероніка Чередниченко, Андріана Чуніс, Денис Шиманський, Ярина Шумська. Куратори тримаються в тіні. Але ж цікаво, за яким принципом сформована експозиція — окрім бажання дистанціюватися від салонів НСХУ? Чи можна уникнути відповідальності за випадки цензури чи іншої критики, ховаючись за моделлю «без кураторства»?
Виставка «ОАЗА?» у Львівському палаці мистецтв
Це одиничний випадок чи керівництво має амбіцію перетворити ПМ на впливову інституцію сучасного мистецтва й вибудувати сталу стратегію? Наприклад, запровадити оприлюднення річного плану діяльності й надавати публічний фінансовий звіт, реагувати на критику та публічно коментувати рішення адміністрації, відкрито пояснювати принципи відбору проєктів й учасників, розбудовувати партнерства з іншими культурними інституціями (українськими та закордонними), відновити звʼязок з історією Палацу. Словом, красива виставка не компенсує років репутаційних втрат, і хочеться мати гарантії (чи хоча б обіцянки) змін в управлінському, комунікаційному та програмному напрямках діяльності інституції.
Історію ПМ коротко можна окреслити як інституційну турбулентність: призначення керівників без проведення конкурсу та їхні судові скасування, фінансові кризи, конфлікти з мистецьким середовищем. Чи може інституція відновити довіру, коли змінюється керівництво, але система ні? І, зрештою, чого насправді сьогодні очікує від Палацу мистецтв мистецьке середовище?
Виставка «ОАЗА?» у Львівському палаці мистецтв
