Зоряно, Уляно, які тенденції ви бачите в полі культурної освіти на рівні якості, розмаїття спеціальностей, відповідності навчальних програм реальним викликам у культурному середовищі?
Зоряна Рибчинська: Я почну з апеляції до того, про що йшлося в попередніх розмовах цієї серії текстів: скажімо, коли завдяки зусиллям спільноти вдалося озвучити проблему зі збереженням та евакуацією музейних фондів. На жаль, у нас мало публічно говорять про долю освітніх закладів на прифронтових територіях. Йдеться навіть не про фонди та бібліотеки — йдеться про людей. Адже відновити можна все, окрім людей, а також спільнот навколо інституцій, що розвивалися десятиліттями. Нині через війну локальні середовища культурної освіти щодня зазнають руйнувань. І питання навіть не в релокації деяких інституцій, а в тому, у який спосіб це відбувається. Я маю на увазі, зокрема, свіжий кейс Харківської державної академії культури, яку фактично закрили, хоча ззовні це має вигляд об’єднання. Такі «об’єднання» становлять дуже серйозну небезпеку, оскільки знищують середовища, що розвивалися десятиліттями. Узагалі говорячи про освіту як суспільний інститут, ми повинні розуміти, що йдеться про довгий таймлайн розвитку. Це питання не швидких кроків, а довгих сталих стратегій.
Зоряна Рибчинська
На жаль, державна освіта в Україні вже довгий час тримається не завдяки державним політикам, а зусиллями пасіонарних освітян. І зараз ці процеси тільки погіршуються: рівень бюрократизації в державних університетах надзвичайно високий, і ті інституції, що були покликані підтримувати реформу у вищій освіті, зараз самі є основними чинниками бюрократизації. Це, зокрема, Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти, де процес акредитації настільки забюрократизований, що подолати його вдається далеко не всім.
Уляна Мороз: Я згодна із Зоряною. Але попри те, що викладання — дійсно непроста робота, мене дуже надихає можливість працювати з молоддю. Це просто фантастичні молоді люди: з цінностями, патріотичні, знають, чого хочуть — і я переконана, що саме це покоління змінить Україну на краще. Але викликів тут також не бракує, адже молоді стає все менше — демографічно ми тут провалюємось у кролячу нору. Тож конкуренція за студентів є і буде надзвичайно високою.
Щодо самої системи освіти — на жаль, реформа тут по-справжньому так і не почалася. Бюрократизація процесів справді величезна. При цьому зміни якщо й відбуваються, то не згори, а знизу. До прикладу, коли в Карпенка-Карого порушують питання про харасмент з боку викладачів — це дуже важливо. Те, що про це врешті почали говорити, дуже важливий сигнал, що ми врешті почали лікувати хворобу замість маскувати її наслідки.
Уляна Мороз
Окреме питання — умови й оплата праці викладачів. В університеті ¼ ставки викладача може становити 1700 грн. Я сама як викладачка маю ¼ ставки, займаючись зі студентами щотижня по чотири години. І система освіти вважає, що я як педагог зобов’язана душу вкласти в студентів за таку платню. Я роблю багато волонтерської роботи, але те, що вища освіта в Україні поставлена на волонтерські рейки — це просто обурює. Якщо ти нині працюєш у сфері освіти, ти або волонтер, що мусить мати якусь іншу роботу, або людина, якій нема куди податися, яка не має жодних професійних перспектив.
Що додали до цих викликів і проблематик останні кілька років, на які припали спершу ковід і перехід на онлайн-навчання, а потім повномасштабна війна?
У.М.: Одна з важливих тенденцій, яку я бачу — це об’єднання низки вітчизняних лялькових шкіл. Нині харківська лялькова школа переживає кризу, хтось з Харкова перебрався до Львова, хтось — з Дніпра до Києва. У Львові опинилися аж шість шкіл лялькарства.
Що дозволяє продовжувати працювати навіть за таких непростих обставин, як війна і релокація? По-перше, навичка працювати онлайн, використовуючи всі наявні для цього інструменти і технології. Такий формат роботи дозволяє не лише долати відстані й підтримувати активну діяльність, але й підтримувати колег професійно та психологічно.
Ті випускники-лялькарі з Харкова, що прийшли працювати до мене у Львові, аж ніяк не слабші за рівнем підготовки за місцевих. Вони чудово працюють, дуже чіткі та цілеспрямовані. Їм довелося пройти через багато труднощів, але їхній поступ і результати говорять самі за себе. Для мене це про величезну гнучкість, працьовитість і здатність брати навіть там, де складно дістати.
З.Р.: Ковід, а згодом і початок повномасштабної війни справді стали великим викликом для всіх нас у системі освіти — як для студентів, так і для викладачів. І виклик цей не лише логістичний чи безпековий, але й психологічний. Звісно, навіть ті університети, що мають змогу нині працювати офлайн, відчувають багато труднощів. Проте я згодна з Уляною — необхідність працювати в гібридному форматі зробила нас усіх гнучкішими, а також розгерметизувала ті спільноти, що були в цьому зацікавлені. Багато навчальних закладів за ці роки зуміли розвинути власну мережу міжнародних контактів, напрацювати нові формати спільного викладання тощо. Це значно посилює українські навчальні програми, адже наші університети можуть запрошувати іноземних лекторів (онлайн та офлайн).
Також у своїй роботі в УКУ я бачу, що за останні роки відчутно змінився підхід до викладання. Коли прийшла в цю професію, я й уявити не могла, що нам доведеться мати справу з викликами такого рівня, як нині. Працювати у щоденному режимі не лише з власною травмою, але й з багатьма людьми, що так само пережили або переживають величезну палітру драматичних досвідів війни. Ніхто не готував нас до того, що ми будемо проживати таку кількість втрат і робити це всі разом. На жаль, минулий рік став для нас із колегами в цьому сенсі надзвичайно складним — ми втратили двох студентів. Ці втрати одні з найболючіших переживань за час повномасштабної війни для мене. Цей досвід дуже болісний та інтенсивний, і ми мусимо навчитися переживати це і рухатись далі. Адже ми ті самі дорослі в кімнаті, відтак мусимо вміти надавати підтримку в складні моменті і собі, і тим, хто поруч.
І тут надзвичайно важливо, аби університет був не просто бюрократичною одиницею, а справді спільнотою. На жаль, говорячи про вищу освіту в Україні, ми майже ніколи не говоримо про роль спільнот навколо навчальних закладів. Це дуже важливо, і на витворення цих спільнот йдуть довгі роки, тоді як втратити їх можна за мить.
Ці спільноти й середовища нині потрібніші, ніж будь-коли. І їх важливо будувати навколо університетів, так само як і навколо культурних інституцій. Тут функції культурних та освітніх інституцій (особливо в часи війни) — бути безпечним простором для проживання й осмислення спільних досвідів — збігаються. І сьогодні викладання дуже часто про це: ти як викладач маєш створити інтелектуально та психологічно комфортне поле та тяглу розмову в ньому. І це величезна відповідальність, що змушує продовжувати рухатися вперед попри втому і виклики.
Зоряна Рибчинська
Ще один аспект роботи, що водночас і надихає, і містить низку викликів — це робота із запрошеними викладачами (у нас в УКУ їх досить багато). З іншого боку, коли як керівниця програми з культурології я щороку складаю бюджети та залучаю викладачів, то починаю розмову з ними з вибачень за рівень оплати праці. Тому що я розумію, що професійне викладання потребує величезного ресурсу, натомість оплачується абсолютно невідповідно. І така ситуація часом перетворює викладання (як і роботу у сфері культури) на нездорову форму такого собі волонтерства, хоча так не має бути.
Що ж при цьому тримає нас, викладачів, у цій професії? Безумовно, це студенти — розумні, ціннісні молоді люди, відкриті до нового і сповнені талантів.
Ми поговорили і про ролі та функції освіти та викладачів, і про студентів, і про інституції та спільноти навколо них. Ще один важливий суб’єкт цього поля — це держава. Яким, на вашу думку, сьогодні є її підхід до розвитку сфери освіти, зокрема культурної?
З.Р.: Це дуже складна тема. На мій погляд, проблема не так у реформі освіти, як у рудиментарній моделі управління нею. Нам дуже бракує адекватних управлінців, що розумілися б на сучасних моделях управління сферою освіти. Бо ми останніми роками любимо говорити про інноваційну освіту. Але щоб освіта була інноваційна, повинні бути традиції освіти, які формують основу, і це є результат часу. А в нас як щоразу? «Усе знесемо і побудуємо нове». Звичайно, це викликає спротив у освітян. Бо сенс цих «інновацій» часто залишається незрозумілим. Одні чиновники дуже швидко змінюють інших, «інновації» так само.
На жаль, на рівні держави зараз немає команди, яка розуміла б, що робити зі сферою освіти в тривалій перспективі. Всі просто гасять пожежі, навіть немає притомного аналізу проблем у сфері, а це перший крок, з якого мала б починатись будь-яка реформа.
Маленький приклад. Минулого року наше міністерство прийняло новий класифікатор спеціальностей, щоб синхронізувати український освітній простір з європейським. На жаль, деякі спеціальності зникли, деякі об’єднали, і через це виникає багато питань. Чому саме так об’єднали? До прикладу, у європейському класифікаторі спеціальностей культурологія належить до суспільних наук і об’єднана із соціологією. І за цим стоїть велика академічна традиція і історія. Натомість у нашому новому класифікаторі культурологія залишилась у гуманітаристиці, але її об’єднали з музеєзнавством — і спеціальність тепер називається «Культурологія і музеєзнавство». Що це означає, які будуть наслідки для сфери? Ніхто не може пояснити. І таких прикладів безліч. З’являються якісь ідеї, якісь інновації впроваджують, університети чемно переписують програми (бо інакше не отримають держфінансування). Але чи щось змінюється на сутнісному рівні? Наразі так не виглядає.
Студенти спеціальності культурологія УКУ.
Студенти спеціальності культурологія УКУ
Саме тому я не дуже вірю в державну реформу освіти, набагато більше я вірю у трансформаційні процеси, що йдуть знизу і які підтримують згори. Колись у нас гордо сказали, що університетам дали автономію. Але чи університети її взяли? Бо автономія значить, що університет має перетворитися з феодального утворення, де нагорі сидить напівбог, якому всі кланяються, на демократичну й відповідальну спільноту інтелектуалів. Моделі управління мають змінитися, стати ефективними та людиноцентричними.
Натомість там, де створюють приватні університети, більш незалежні від державного управління, справді є шанс на якісні зміни. І ми вже бачимо подібні успішні кейси. Окрім Українського католицького університету, де я працюю, також відзначила б Київську школу економіки та Харківську школу архітектури.
Де ще я бачу можливий промінь світла? Там, де з’являється партнерство формальної і неформальної освіти. До прикладу, Уляна не лише викладає, але й працює директоркою театру. Тож з її студентами могли б уже зараз працювати й інші театри Львова та регіону. Тільки уявіть, які фантастичні проєкти можна було б створити! І яких ми мали б випускників, які вже на четвертому році навчання знали б, де працюватимуть далі. Це дуже змінило б сферу. І для цього потрібна лише добра воля кількох людей. Треба просто позбутися страху втрати контролю і делегувати відповідальність людям, які розуміють, що вони роблять.
У.М.: Розповім тут трохи про мій досвід керування театром, якому вже сім років. Попередній директор керував театром 37 років, відтак я потрапила до вертикальної інституції радянського типу, де всі боялися відкрити рота і щось сказати. Я ж прийшла сповнена готовності реформувати інституцію, прагнула дати людям свободу і встановити людиноцентричні правила.
Наразі мої висновки невтішні. Люди дуже часто не були готові до демократичного підходу і сприймали свободу як можливість безкарності, хамства та лінощів. Їм не потрібні були мої реформи, вони робили все, щоб зупинити мене. У результаті з 50 працівників за цей час мені довелося попрощатися з 41. За ці роки я пройшла довгий шлях пошуків і самовдосконалення, але не відмовилася від своїх цілей і цінностей. Мій досвід, звісно, не означає, що реформи неможливі. Просто треба від початку розуміти силу інерції, з якою доведеться мати справу, і бути готовим до цього.
Якщо ж говорити про реформування цілої сфери — тут усе ще складніше.
Найважливіше, з чого треба почати — зробити ретельний аналіз стану справ в освіті. І тільки потім думати, що ми хочемо отримати на виході. І тут буде корисно запитати себе, для кого взагалі працює наша освіта? І тоді ми знову повертаємося до поняття людиноцентричності, адже в центрі всіх цих процесів і політик має бути людина.
На вашу думку, як культурна освіта наразі корелює з реальним запитом ринку праці? Чого в контексті кадрів потребують культурні інституції, куди йдуть працювати молоді фахівці? З одного боку, ми весь час чуємо про боротьбу за гідний рівень оплати праці, з іншого — про кадровий голод у культурі. Як подолати цей розрив?
З.Р.: Так склалося, що ринок праці в культурі дуже хаотичний і не структурований. Ніхто його ніколи особливо не аналізував, тому про нього мало що відомо на рівні конкретних цифр і динаміки. Якщо ми говоримо про сферу культури, то чи побудована вона в Україні як ринок праці? І чи артикулює ця сфера чіткий запит до сфери освіти? Ні. Чи збирає в нас держава дані про це? Чи розуміємо ми, які саме кадри й у якій саме кількості? А які потрібні, а ми їх не навчаємо? Далеко не завжди.
Уляна Мороз
У.М.: Ми в театрі дійшли до усвідомлення: якщо нам потрібні актори-лялькарі, мусимо самі відкрити в університеті відповідний курс. Ми пройшли три кола пекла, щоб дозволили отримати відповідну акредитацію і мати можливість випускати студентів не з дипломом «драматичний актор театру і кіно», а все-таки зі спеціальністю «актор театру ляльок».
Але, окрім власне акторів, театру потрібні й інші кадри. І тут також гостро постає питання умов та оплати праці. Пару років тому до мене приходили студенти з УКУ. Я їм кажу: «У мене є ставка керівника маркетингу і промоції, але зарплата — 10 тис. грн». Вони сказали до побачення. Моя позиція тут така: я хочу, щоб мій працівник знав англійську, умів писати гранти, розумів цінність мистецтва, умів перекласти цю цінність на мову різних аудиторій і т.д. А молодь хоче нормально заробляти, і між нашими очікуваннями виходить шалений розрив. Тому я беру з університету театрознавців, інвестую зусилля в їхнє навчання в роботі, а вони здобувають перший досвід у сфері культури. Але це надзвичайно крихкий баланс.
Як здолати цей розрив й уникнути знекровлення культурної сфери в майбутньому? Тому що виглядає на те, що для молодих фахівців робота у сфері культури не є привабливою: багато роботи і відповідальності, неспівмірно мало грошей і дуже туманні професійні перспективи.
У.М.: Учитися робити з лимонів лимонад — єдина модель, яку я тут бачу. Я своїм молодим працівникам кажу, що, працюючи зі мною та командою, вони можуть багато чого навчитися. А стартова зарплатня 10 тис. грн — це бонус.
З.Р.: Культурним інституціям треба бути проактивними, шукати партнерів, об’єднуватися. Конкуренція за фінансування і студентів зростатиме, тож орієнтуватися лише на відтворення тих самих практик більше не вийде – змінюватись і розвиватися доведеться всім.
Студенти спеціальності культурологія УКУ
