Евеліна Деметер і її чотири мами
16-річна Евеліна Деметер має чотирьох мам. Перша — біологічна, якої вона не пам’ятає, оскільки українські соціальні служби взяли її під опіку ще дитиною. Друга — американська, Кетрін, яка приймала її під час літніх поїздок, організованих дитячим будинком протягом останніх п’яти років. Марія Кавалларо — італійська мати, яка прихистила, коли дівчинку евакуювали з України після того, як російські танки оточили Київ у березні 2022 року. І нарешті Вікторія — українська прийомна мати, яка разом зі своїм чоловіком Іваном прийняла її до свого дому, коли Евеліну репатріювали минулого року.
Марія Кавалларо показує фото Евеліни
Остання поїздка не була бажаною для Евеліни, і родина Кавалларо також не хотіла, щоб вона поверталася до країни, охопленої війною. Але італійський суд визнав обґрунтованими аргументи українського уряду, який вимагав репатріації. «В аеропорту Катанії на Сицилії, коли ми прощалися, моя італійська мама Марія плакала, і я теж плакала», — каже Евеліна, яка нині живе зі своєю новою прийомною родиною в Чинадійові (Закарпатська область).
Сотні прийомних сімей в Італії та тисячі по всій Європі перебувають у подібній ситуації. Загалом майже 5000 українських дітей виїхали за кордон у перші тижні після початку повномасштабного вторгнення. Український уряд вимагає їхньої репатріації, і приблизно в половині випадків це вдалося зробити. Сотні сімей по всій Європі були змушені розлучитися з дітьми. Інші продовжують боротьбу — не підкоряючись судовим рішенням і звертаючись до апеляційних судів. Тож тисячі українських дітей опинилися в центрі міжнародного спору, в якому беруть участь сім’ї, що їх прийняли, український уряд і судові органи тринадцяти європейських країн.
Марія Кавалларо показує прийомну доньку Евеліну Деметер
Дипломатичний випадок?
У перші місяці війни італійські сім’ї прийняли понад 400 українських дітей з дитячих будинків, переважно у регіонах Ломбардія, Сицилія та Калабрія.
Серед тих, хто виїхав після вторгнення в березні 2022 року, була й Евеліна. Італійсько-українська асоціація I Nuovi Confini, що базується в Катанії й уже багато років організовувала так звані оздоровчі поїздки до Італії, вивезла її разом з десятками інших дітей зі школи в Чинадійові.
«Це традиція, яка почалася після Чорнобильської катастрофи, — пояснює Юлія Донніченко, засновниця асоціації в Катанії. — Потім ми продовжили її під час вторгнення на Донбас у 2014 році з метою вивезти дітей без батьків або з сімей, що перебували у скрутному становищі, щоб вони могли провести спокійне літо в далекій країні».
У дні хаосу після вторгнення десятки італійських та іспанських асоціацій почали діяти, щоб вивезти цих дітей за кордон. Більшість ініціатив виникла знизу — у відповідь на події — і часто без належної координації з українським урядом й урядами країн, що приймали дітей. Це незабаром створило інші проблеми.
Діти-сироти з дитячого будинку з окупованого міста Пологи їдуть в евакуаційному поїзді на захід України, 26 березня 2022 р.
Після перших тижнів надзвичайної ситуації українська влада швидко вжила заходів. У другій половині березня серія указів заборонила міжнародні усиновлення та зупинила виїзд дітей за кордон. Із ростом кількості жертв конфлікту, а також побоювань, що мільйони сімей, які втекли за кордон, ніколи не повернуться, посилилися тривоги щодо демографічного майбутнього країни. Улітку 2022 року уряд почав вимагати, щоб попри війну дітей, які перебували за кордоном, повернули на батьківщину.
«Ми дуже вдячні Італії за надану підтримку», — каже Петро Добромільський, директор Державної служби України у справах дітей, українського урядового органу, що займається питаннями опіки та усиновлення. Але він зазначає, що Італія могла б зробити більше. Його відомство повністю втратило контакт з багатьма дітьми в Італії. «Навіть наші консули не можуть зв’язатися з ними», — каже він. І це не враховуючи головну проблему: «Згідно з українським законодавством, діти все ще під відповідальністю українського уряду і мають право виїжджати на строк до 30 днів».
Італія, яка досі приймає майже 300 українських дітей, є однією з найпроблемніших країн для українського уряду. У грудні минулого року український парламент схвалив звернення прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля з проханням до прем’єр-міністерки Джорджії Мелоні допомогти з їх репатріацією. Але з Палаццо Кіджі відповіді не надійшло.
Петро Добромільський, директор Державної служби України у справах дітей
«Дітей не повернуть до установ або небезпечних районів країни. Попит на внутрішнє усиновлення зріс на 30 відсотків, у нас понад 2300 осіб у списку очікування», — запевняє Добромільський.
Розлука
Незважаючи на запевнення українського уряду, у Флері — містечку в провінції Катанія, де Евеліна мала провести лише кілька тижнів, а залишилася на 16 місяців — її сицилійська мати все ще чекає на неї. «Я досі пам’ятаю ніч перед її від’їздом: вона сховалася під ліжком і плакала, не хотіла повертатися в країну, яку бомблять, — розповідає 62-річна Кавалларо з гостьової кімнати, де Евеліна прожила понад рік і на ліжку якої досі лежать усі її ляльки. — З її розповідей українські дитячі будинки здавалися непридатним місцем для дорослішання через погані санітарні умови, недоїдання та низький рівень освіти. І я сумніваюся, що війна поліпшила ці умови».
Багато прийомних батьків критикують рішення українських органів влади й судів не прислухатися до бажань дітей. Адже хоча деякі з них дійсно хотіли повернутися на батьківщину, щоб приєднатися до братів і сестер, які там залишилися, багато хто — особливо хлопці, які наближаються до повноліття і ризикують бути призваними на військову службу, — воліли залишитися в Європі. «Було трохи жорстоко дати їм відчути свободу країни, що живе в мирі і має тисячі можливостей для їхнього майбутнього, а потім раптово відірвати їх від цього», — пояснює Кавалларо. Але зневірена можливими юридичними репресіями, вона мусила відпустити Евеліну. «Понад рік я нічого про неї не чула — думала, що вона зникла в системі», — каже вона.
Марія Кавалларо в кімнаті Евеліни
Аж ось одного дня вона отримала несподіване повідомлення в Telegram. «Привіт, мамо, це я, Евеліна, я в порядку», — йшлося в тексті. І з того моменту, на щастя Марії, щоденне спілкування відновилося. Між перервами в роботі бджоляркою на схилах Етни Марія згадує час, який вона провела з Евеліною. І сподівається, що одного дня вони знову будуть разом. Евеліна каже їй, що тільки-но досягне повноліття, хоче поїхати до Америки, де її мати Кетрін обіцяла прийняти її. В Україні, каже вона, не бачить для себе майбутнього і воліла б не повертатися.
Іншим сім’ям з групи сиріт Евеліни вдалося продовжити термін перебування прийомних дітей після тривалих і дорогих судових суперечок, у яких також брали участь українські громадяни, котрі супроводжували неповнолітніх до Італії. Донніченко, яка опікувалася розміщенням сиріт у Катанії, стала фігуранткою розслідування за звинуваченням у домашньому насильстві й погрозах з обтяжливими обставинами щодо неповнолітніх сиріт, а також у зловживанні повноваженнями, пов’язаними з її роллю опікуна, після того як подала скаргу про викрадення проти двох сімей з Катанії, які виступили проти репатріації своїх прийомних дітей. Донніченко, яка відкидає звинувачення, каже, що «тимчасовий характер цих програм був зрозумілий зі самого початку. Їхнє перебування вже продовжили набагато довше, ніж це було можливо, але тепер вони повинні повернутися». Ці події демонструють, як з обох сторін боротьби за справедливе розміщення дітей були порушені права неповнолітніх.
Марія Кавалларо тримає в руках своє фото з Евеліною
Іспанський випадок
Ситуація настільки хаотична, що різні судді в різних країнах доходять протилежних висновків.
Ще одна країна, яка прийняла численних українських сиріт після російського вторгнення, — Іспанія. Тільки в Каталонії, регіоні Барселони, місцеві сім’ї прийняли 391 неповнолітнього з лютого 2022 року, за даними Каталонського департаменту соціальних прав. Понад дві третини з них уже повернулися в Україну, а понад 100, які все ще залишаються в регіоні, перебувають тут завдяки складним юридичним баталіям.
Коли в січні 2024 року асоціація, яка виступала посередником у перевезенні українських хлопців і дівчат до Тарраси, що за двадцять кілометрів від Барселони, оголосила, що вони повинні повернутися якомога швидше, дві прийомні сім’ї заперечили.
Адвокат сімей пояснює, що двоє підлітків — Діана й Олег — наполягали на тому, що не хочуть повертатися в Україну, оскільки, крім війни, зазнали жорстокого поводження в родині, в якій жили. Але Каталонська агенція із захисту неповнолітніх, яка мала батьківські права над підлітками під час їхнього перебування в Іспанії, усе ж була готова повернути їх до України, каже адвокатка Клаудія Морато.
Тільки рішення судді змогло зупинити репатріацію Діани. Під час судового розгляду адвокати стверджували, що Україна не дотрималася чинних міжнародних конвенцій щодо захисту неповнолітніх під час своїх запитів про репатріацію. Насправді повідомлення з України надійшли до суду без офіційних державних печаток, що, на думку Морато, могло поставити під сумнів їхню автентичність.
«У рішеннях, які були ухвалені між державами, не було прозорості та підзвітності», — каже адвокатка.
Школа в Чинадійові, звідки походить Евеліна, розташована на березі невеликого струмка, у лісистій місцевості біля підніжжя Карпат. Це нова будівля з невеликим басейном, кухнями та спальнями на п’ять-шість дітей кожна. Хоча в закладі є спортзал і загальні класи, діти, які там проживають — сироти або діти, довірені соціальним службам, зазвичай відвідують місцеві школи.
Коли ми приїжджаємо, окрім директорки Вікторії Сенковець, нас також зустрічають юрист закладу та представник регіонального уряду — це свідчить про те, наскільки делікатним є це питання в Україні. Директорка пояснює, що 25 дітей, довірених школі, перебувають в Італії. За її словами, родини не дозволяють жодного спілкування з ними. Навіть український консул в Італії не зміг зустрітися з ними. На думку директорки, якби уряди України й Італії домовилися, можна було б легко знайти найкраще рішення для всіх.
Колишня директорка Чинадіївського дитячого будинку Світлана Софілканич
74-річна Світлана Софілканич працювала з дітьми 43 роки, останні двадцять — директоркою школи в Чинадійові, перш ніж рік тому піти на пенсію. Саме вона підписала документи, які дозволили Евеліні й іншим дітям дістатися Європи. З багатьма вона залишилася на зв’язку, з іншими це виявилося неможливо. «Калабрія повністю закрита, — каже вона. — Ми більше не маємо контакту з дітьми, які поїхали туди».
Софілканич залишилася дуже близькою з Евеліною, яка вважає її майже п’ятою матір’ю. Сьогодні вона каже, що Евеліні, ймовірно, було б краще в Італії. Але уряд непохитний. «Служба захисту дітей наказала мені повернути їх усіх в Україну, — згадує вона. — Але немає ресурсів, щоб вести цю справу, і тому зараз уряд шукає офірних цапів».
Для ведення судових процесів по всій Європі потрібні ресурси й персонал, яких українські консульства позбавлені. Тому ця справа тягнеться роками, а працівники дитячих будинків зазнають нападок, їх звинувачують у тому, що дозволяють європейцям «красти» українських дітей. Софілканич каже, що ці звинувачення дуже образили її, адже вона все життя присвятила догляду за дітьми. Та найсерйознішою проблемою, на її думку, є ситуація, в якій опинилися діти. Дати раду їй можна, лише якщо уряди двох країн, суди та сім’ї домовляться в кожному випадку оцінити, яке рішення буде найкращим для самих дітей.
Джерело: Повернення українських дітей-сиріт з Європи: боротьба триває
