Два роки тому ти — співочільниця найбільшого німецького театрального фестивалю Theatertreffen і багато працюєш над появою у ньому української повістки. У тебе успішна кар’єра, ти жінка, закон не вимагає від тебе мобілізації, але ти приймаєш рішення стати до лав Сил оборони України.
Ти родом із Донеччини, і більша частина тих місць, де ти виросла, сьогодні або знищені, або окуповані, або те й інше.
Ти — дружина військового.
Ти — жінка з довгим досвідом життя на Донеччині, на Харківщині, Львівщині, Київщині, Криму, в Польщі, Німеччині. Ти маєш досвід перебування в російському полоні. У тебе довга волонтерська історія.
Кожної з цих історій вистачило би на довгу розмову. Я хочу якщо не зрозуміти, хоча би послухати, що значить бути Оленою Апчел.
Давай почнемо з того моменту, коли людина прокидається і намагається зібрати докупи всі свої ідентичності…
Залежить, де я прокинулась. Зараз ми на Покровщині (інтерв’ю записане на початку червня 2025 — Ред.), і я там у новій ролі, начальниці пункту управління артилерійської розвідки у дивізіоні артрозвідки в артилерійській бригаді Національної гвардії.
Мій ранок короткий. Треба одразу приймати рішення, часу на саморефлексію не залишається. Я прокидаюся раніше за побратимів, бо мені важливо виділяти собі хоча би декілька хвилин на ранкові ритуали, — умитися, секунду подумати, потягнутися, нанести собі на обличчя SPF і розчесати коси. У чоловічих колективах на це не вистачає простору. Але часто мене просто будять дзвінки, задачі.
Олена Апчел
В реальності, в якій я зараз знаходжуся, простір Олени дуже-дуже звузився, це такі крихкі уламочки.
За першою професією я — режисерка естради і масових видовищ. І мені дуже не подобалось те, що я робила: це шоу-бізнес, корпоративи. Це було не про мене, і я паралельно шукала те, що про мене. Займалася низовим, незалежним, соціально відповідальним перформативним мистецтвом у здебільшого авторському недержавному театрі.
Я науковиця, писала дисертацію у науковому середовищі харківської Академії культури, але мені не до кінця пасували підходи, ці безкінечні «нехіпанські» способи думати про науку, яка насправді мусить постійно штовхати нас до відкриттів.
У Німеччині мені нуднувато було займатися тільки фестивалем, хоча викликів мільярди, ані секунди спокою. Маєш до справи з проросійським, навіть русофільським німецьким суспільством, особливо елітарним, мистецько-культурно-освітнім.
Але мені важливі були соціальні проекти, підтримка родин, які приїжджали лікувати своїх синів, дочок від наслідків війни. Робота з біженцями. Концентрація на новітніх технологіях, щоб допомагати війську. Проєкти з колегами з країн Латинської Америки, з Сирії, щоб зрозуміти, де можуть пересікатися наші досвіди. Постколоніальна адвокація потребує співучасників. Не тільки серед тих, хто може допомогти фінансово і на рівні «рупору», але і тих, хто може співчувати, співслухати, співмовчати.
Олена Апчел під час Teatretrefen.
В «Рубежі» у мене не було можливості виїжджати на події. У новому підрозділі мій командир переконаний, що адвокаційна робота мусить бути. Але немає поблажки, що я можу менше робити по службі, бо це — бойова робота. Складнішого виклику у мене не було.
«Мені не вистачає суспільної підтримки мого рішення йти служити»
Давай повернемося до моменту прийняття рішення про мобілізацію. Ми з тобою тоді багато говорили. Я на тебе багато злилася й багато заздрила, бо я в той же період часу теж думаю про мобілізацію — і не наважуюсь. Де момент, коли ти розумієш: все, я не просто повертаюся в Україну — я йду у військо?
Я, по-перше, дуже-дуже тобі вдячна. Ти одна з небагатьох, хто щиро мені сказав, що злиться на мене і щиро підтримував. Це великий привілей і досягнення — дійти того рівня поваги, коли можна висловити незадоволення, але стати пліч-о-пліч та взяти за руку.
Більшість близьких людей, на жаль, не змогли справитися з цим і знайти спосіб підтримувати цією твердою любов’ю. Складно, коли хтось каже: «Ти так багато можеш зробити для України. Що ж ти пішла в цю армію?» Коли підписуєш контракт, немає зворотньої дороги. Тільки складне поранення (і то не факт) може мене вивести з цієї історії. Декрет зробить тільки паузу.
І коли ти вже тут, важливо відчувати, що тебе можуть не розуміти, на тебе можуть злитися, але тебе приймають і проявляють цю тверду любов. Це дуже важливо.
Олена Апчел і Іванна Скиба-Якубова
Я тебе переб’ю і проговорю, з чого складається ця злість. Це страх. Мені страшно тебе втратити. Це шкодування про речі, які ти могла би зробити як режисерка, менеджерка культури, адвокатка України на міжнародній сцені. І це почуття провини за моє неприйняте рішення. Але я на тебе не просто злюсь — я тобі дуже дякую.
Не було такого дня, коли я прокинулась і подумала: «О, йду служити».
Початок війни дуже вплинув на мою ідентичність. Я змінювалася під час Революції Гідності з такою інтенсивністю, якої більше ніколи в житті не переживала: коли в одну ніч 18-19 лютого стаєш зрілішим на тисячоліття.
І потім повертаєшся в Харків — і за один день 1 березня (1 березня 2014 року — силове захоплення будівлі обласної ради проросійськими мітингувальниками – Ред.) зрілішаєш ще на тисячоліття.
Нас у той день в будівлі ХОДА було дуже мало. І це перебування у меншості, коли ти захищаєш щось більше за тебе, але ще не до кінця з ним знайома, не до кінця в тобі сформоване. Нас били, кричали: «Їб*ш бандеровку!». І я діставала паспорт, показувала донецьку прописку, шокувала цих людей, вони робили паузу в побитті, а потім били по-іншому. Я зараз з гумором про це говорю, але нічого смішного.
Більшість родини не розуміла мене. Вони не були проросійськими, але проукраїнський наратив їм теж не підходив. Ми сварилися щодня, і це відстоювання цінностей, які в тобі ще не сформовані, у боротьбі з найріднішими накачує якийсь м’яз — сердечно-інтелектуально-ментально-духовно-емоційно-езотеричний. Я вмію пояснити їхню позицію будь-кому, окрім як їм самим. І ти постійно чужа всюди, всюди недо- якась. Тут не допасована до цієї нарації, там — до тієї.
І от перша волонтерська діяльність, думаєш, що ти супер woman, коли купуєш цигарки, цукерки, шкарпетки, а виявляється, що людям треба запчастини до танків.
Потім у тоді ще добровольчому «Айдарі» з’явилися перші жінки-добровольці. Я була в абсолютному захопленні, вдячності. Більшість із них зараз — членкині жіночого ветеранського руху. І я питала себе: що мені зробити, щоби навчитися, чи я маю право, чи справлюся?
Сумнівів було більше, ніж переконань. І так воно тривало. Між вигоранням і піднесенням волонтерської діяльності, між вигоранням і піднесенням усвідомлення і транслювання наративу великої нової України.
Апчел під час Акція у Варшаві на підтримку України
Я прожила за кордоном чотири роки, і це була постійна волонтерська діяльність. Я їздила з амуніцією, технікою у прифронтові міста, розуміла, що поки можу — роблю те, що роблю.
І в якийсь момент, можливо, навіть серед розмов з дорогим Кадановим (Олег Каданов – музикант, актор, поет, нині військовослужбовець — Ред.), який такі самі собі ставив питання — «де я буду ефективніший — руками робити чи далі знаходити-возити?», рішення почало виростати. Я поставилася до цього максимально прагматично. Підлікуватися, здати житло, зробити документи, тренуватися, багато дізнаватися.
Я їхала з домовленостями, що я буду в службах Сил спеціальних операцій, бо там були колеги, але все перекрутилось. Є низка складностей, як саме жінці потрапити в армію. Армія — це концентрат суспільства. Суспільство залишається трохи мізогінним, трохи шовіністичним, трохи сексистським, трохи расистським, трохи гомофобним — і усі ці «трохи» на мене теж навалються.
Довгий час співбесід, зустрічей, вмовлянь, розмов, обіцянок, підготовки. Треба було влити багато волонтерської своєї діяльності, тобто прийти «з приданим», переконати.
Олена Апчел і Олег Каданов
Ти шкодуєш про це рішення?
Мені не вистачає суспільної підтримки. І в такі моменти я чую в собі: навіщо? навіщо? Але рішення вже прийняте. Я в якомусь сенсі тримаюся за цей костиль, що контракт не розірвати.
Я не можу сказати, що я жалкую — у мені проявляються сумніви, болі. Але охання-ахання ми як генерація мусимо залишити в попередньому столітті. З повагою до рішень і з пошуком, як зробити так, щоб було легше в цій крихкості і відвазі — бути, жити, існувати.
«Ефект пенетрації», або «Жінці у війську помилок не прощають»
Ти приходиш у військо з чіткою феміністичною повісткою. З відсутністю бажання мати справу із заскорузлими ієрархічними структурами. І не просто зі своїм наративом, а з бажанням щось змінити в структурі. І що відбувається?
Цей монстр завеликий. Я пробую розмовляти з побратимами. Це працює тільки на рівні індивідуальному. Мені поки що не вдалося зустріти достатньої кількості однодумиць і однодумців у війську.
Наразі я виживаю. Будь-яка патріархальна система вимагає від нас бути не занадто розумною, але достатньо розумною, не дуже вимудрятися, але бути достатньо мудрою — всі ці виклики тут концентруються.
Так, мені дуже складно.
Коли ми говоримо, як складно феміністичному дискурсу проявитися в сучасному суспільстві, ми сильно себе недооцінюємо, чого ми вже разом досягли, дякуючи посестрам із попередніх десятиріч, століть. На контрасті — як це проявлено в армії — добре бачиш, яке величезне досягнення є в суспільстві, і як би хотілося, щоб воно імплементувалося далі.
Я відчуваю вдячність до посестер, які все це робили, і проект «Невидимий батальйон», і те що робить Жіночий ветеранський рух, і вся адвокація гендерної рівності, і те що з 2017-го ми маємо закон, який урівнює можливості служити жінкам на бойових посадах. Згадай, на початку війни жінки виконували функції на бойових посадах, а були записані як банщиці, швачки… Майже в усіх нормативних документах прописується абзац про рівний доступ, про гендерну рівність. Питання в тому, як саме вони імплементуються, як їх трактують і хто їх трактує.
Олена Апчел складає присягу ЗСУ.
Здебільшого над словом «мізогінія» всі хіхікають. Мої побратими щось можуть зробити або сказати, а потім такі: «О, це мізогінія чи ще ні?». Поки що дорога є тільки через іронію, сарказм.
У цій грі проходить юність перед зрілістю. Така жорстока гра. Приблизно як підлітки себе поводять: ти не можеш повірити, що юні люди можуть бути такими жорстокими.
Я дуже уважна до того, щоб не робити помилок, бо нам просто їх не прощають. Якщо якийсь вояка нап’ється, зробить якусь зашкварну дію, його накажуть, з цього посміються, може ще три рази згадають. Якщо помилку допустить жінка у війську — їй не забудуть ніколи. Це перебування в під мікроскопом змушує постійно коригувати дії.
Я не зав’язую на берцях шнурівку, де хочу, я розвертаюся тилом туди, де не буде реакції. Я не можу дозволити собі ходити без бюстгалтера, хоча до війська багато років не носила ліфчики. Я не можу собі дозволити багато речей, які мені звичні — в реакціях на хамство. Тут я здебільшого змовчую — в мене не вистачає ресурсу реагувати на все.
Якусь гру я придумала, наприклад, з потисканням рук. Це лише малюсінький символ, але він є точкою, з якої починається комунікація. От ми стоїмо в колі, я — єдина жінка, заходить нова людина, вітається з усіма, окрім мене. І в мене є декілька сценаріїв поведінки.
Я можу, як частина жінок у війську, зробити вигляд, що все в порядку. Можу звернути на це увагу емоційно, сказати: я теж би хотіла, щоби ви мені потиснули руку. Але я обрала стратегію самоіронії, якщо це не хтось із керівників, а з сержантського чи солдатського складу. Я можу сказати: перепрошую, жінки — теж люди, тобі рука не відсохне, простягни.
Чоловіки часто вітаються зі мною отак (показує, ніби бере не долоню, а тільки пальці — Ред.). І я в цей момент роблю «ефект пенетрації», тобто проникаю глибоко в долоню — їх це максимально бентежить.
Коли я можу собі дозволити такий рівень іронії, беру за руку людину, яка не привіталася, і кажу: «Я дуже співчуваю вашій трансгенераційній травмі мізогінією і сексизмом, яка не дозволяє вам зрозуміти всю глибину можливостей, які розкриваються перед вами, коли ви зауважуєте присутність у вашому житті половини людства».
Але на це йде дуже багато ресурсу. Під час навчання це теж заважало, це ставлення до тебе, як до квіточки, призводить до того, що ти не можеш набути навичок, які абсолютно необхідні в бою.
Олена Апчел у ЗСУ
Коли ми виїжджали на перші бойові евакуації, я благала, випрошувала можливість виїхати. І коли це один або два легких «триста», то «добре, їдь». А якщо серйозніша ситуація, казали: «Ні-ні, Олен, цього разу ми їдемо». І ти кожен раз: «Чуваки, якщо прилетить зараз нам по бліндажу, і вийде так, що будете поранені ви втрьох, я не зможу справитися, бо я не набула досвіду…» І я їду. Випрошувала, шантажувала, щоби набути це. Тому що це — про безпеку.
От мені майже сорок, я у війську, я володію зброєю, трошечки вмію битися, відчуваю у багатьох питаннях впевненість, але вертаюся додому неосвітленою вулицею і мене нагрібають ті самі думки, які мені нагрібали, коли я була юнкою і йшла по своїм новотроїцьким кучугурам в степу і розглядала уважно, де лежить яка цеглина, арматурина, щоби схопити, намацувала, чи достатньо довгий і гострий у мене ключ від гаража в кишені.
Цей стан оціпеніння, коли по відношенню до нас порушуються якісь кордони, він має такий глибоченний корінь, як осока. Це трансгенераційна травма, яка нам передалася так багато разів, що ми щасливе перше покоління, яке хоча би почало вголос про це говорити. І, можливо, дочекаємося адміністративних і кримінальних справ у зв’язку з порушеннями нашої безпеки.
Але це буде з нами, і ми це передамо своїм донькам, нікуди не дінемося.
Або от момент, коли ти подаєш руку, а він тягне її поцілувати. І перед тобою вже троє дівчат дозволили це зробити, і я прям фізично намагаюся її забрати, і все одно ці «губьонки» тягнуться, і ти потім не можеш позбутися цього липкого відчуття. Господи, вже йди ця епоха, зникніть геть. Ти намагаєшся заховатися з однієї сторони, а з іншої — ніби пояснити тілом, поглядом і словами, що так не окей, але це дуже енергозатратно. Мусиш демонструвати цілому світу щось про свої кордони, хоча це мусило би бути частиною суспільної домовленості.
Думаю, що серед певної кількості наших слухачів, а можливо і слухачок, зараз може виникнути думка: ви серйозно? Ти маєш справу зі смертю, з війною, і ви серйозно сидите і пів години говорите про те, що хтось там тобі ручку поцілував?
(повертається прямо в камеру) Так!
Олена Апчел
Чому?
Бо у мене страх смерті від росіян набагато менший, ніж страх мізогінії. Так само в науці це було, так само в театрі.
Це настільки величезний слон в кімнаті, якого ми постійно не помічаємо, який скеровує наше життя.
Щоби врятуватися, зосередитися на написанні книжки, дисертації, на створенні музики, на вихованні, побудові бізнесу, робимо вигляд, що він на нас не впливає. Кількість енергії, яка йде на те, щоби обслужити правила патріархату і в них не загинути, і в них триматися свого хребта і своєї ідентичності, займає набагато більше часу-місця-простору, ніж усе інше.
Очевидно, мені страшно, коли гепає десь поряд КАБ, але щойно безпосередньої небезпеки тілесної немає, то весь фокус переключається на те, що трактує ставлення до тебе як до жінки.
«Ми не розуміємо, що запропонувати чоловіку, дружина якого служить»
Ми поговорили про неконвенційні стосунки. А давай тепер поговоримо про конвенційні. Ти не тільки військовослужбовиця, ти — дружина військовослужбовця, власне, ти заміжня за своїм побратимом. Що таке шлюб двох військових?
Немає відповіді ще, ми формуємо розуміння. Поки що у нас набагато більше питань людських, приятельських, ніж питання саме про війну. Але це теж тисне. Суспільство дуже добре знає, є багато образів, в тому числі неоміфів — як мусить виглядати і поводитися дружина військового. Є багато відео, коли дівчата в піжамах проводжають хлопців в мультикамі чи в пікселі, коли хлопці йдуть з великими букетом троянд до мам і до дружин, і до дітей. Але в нас майже немає образу, і ми не до кінця розуміємо як суспільство, що запропонувати в поведінці чоловіку, дружина якого — військовослужбовиця.
Ми в родині намагаємося будувати ці ритуали. Поки що нам складно, бо плавить всіх, складно всім. Мій чоловік — він теж митець. Він актор, доброволець, як і я, тільки пішов захищати нас на другому році війни, повернувся на четвертому. Величезний шлях реабілітації, повернення до професії — і від початку повномасштабного вторгнення друге коло.
Зараз він проходить свій шлях. Я намагаюся бути поряд емоційно, як можу, і вимагаю бути емоційно поряд з собою теж.
Олена Апчел у ЗСУ
Вимагаєш чи запрошуєш?
Вимагаю інколи. Інколи насильно.
Розумієш, у чому штука: мусить пройти серйозна внутрішня робота. Це мій найкращий друг, з яким ми можемо говорити про все на землі, — окрім наших стосунків. Це хитросплетіння травм, досягнень, величезної кількості викликів, дуже сильно впливає.
Я якийсь час чекала, потім просила, запрошувала, ми пройшли період, коли вимагала, і зараз ми знову на новій дорозі.
Ми пробуємо. Ми з першої ротації повернулися приблизно в один період, то подарували навзаєм по букетику, запросили себе навзаєм на смачну їжу. Оце проводжання ранкове: здебільшого ти їдеш в зону о четвертій-п’ятій-шостій ранку. То я його проводжаю, то він мене проводжає. Треба ще навчитися пакувати бандерольки.
Або, наприклад, зараз я в зоні, він тут на ППД на Київщині. Це новий досвід. І якщо я десь не плюсану, чи все окей, то там паніка, я кажу: «А? А?! Ти тепер розумієш, коли декілька днів немає відповіді, які реакції!». Він каже: «Тепер розумію. Мені треба було опинитися в безпеці, щоби зрозуміти, які катастрофи й апокліпсиси малює мозок, коли твоя половинка — в зоні, а ти — ні».
Мені дуже би було цінно послухати, як би він говорив з чоловіками, пояснюючи їм, як важливо відписувати. Навіть коли не можеш — просто дві літери. Цей досвід важливо передати.
Але нам капець, як складно. Це виклик. Ми самі по собі складні люди, плюс війна, плюс я — з Донеччини, він — з Галичини, це вмонтовування в реальності. Для мене це зовсім нова, дивовижна культура.
Я дуже люблю його родину, яка несе в собі все те ціннісне, що я в книжках читала. Але у нас немає можливості глибше пізнати один одного з його близькими, у нас не було часу, ми побралися півтора роки тому.
До цього ми там багато років дружили, а зрозуміли, що маємо романтичні стосунки, вже як почалося повномасштабне вторгнення. Привезла йому якусь амуніцію, сіли на набережній, подивились на один одного — і зрозуміли, що дружба дружбою, але певно тут щось більше. Не знаю, може перелякалися, що кінець світу і треба встигнути.
Олена Апчел
«Суспільство готове бачити бабусь, але не має простору для пань»
Я би хотіла на завершення поговорити про жіночу тілесність під час війни і у війську зокрема. Що відбувається з твоїми тілесними реакціями? Зі своїм сприйняттям себе, свого дорослішання, того, що ти бачиш в дзеркалі?
Це дуже складна тема. Я в близьких стосунках була зі своїм тілом під час навчання і потім — психофізичні тренінги, акробатика, багато йоги, контактної імпровізації. Коли почалася війна, ці стосунки віддалилися.
В армії я, коли засинаю у спальнику, думаю: так, почекай, Олено, ну давай, у тебе є рука, є нога… Ти живеш в стані напруження, небезпеки, малої кількості сну. Я вдома сплю без білизни. Спала. І часто, коли я вже розслабляюся, я починаю розширяти руки, ноги — зірочкою, коли мало двоспального ліжка. А в спальнику оця коконізація призводить до того, що я постійно відчуваю кордони, мізинець впирається в край мішка, ти весь час одягнена, неможливість — з різних причин, але в першу чергу з причини безпеки — дати тілу відпочити.
Те, що я бачу в дзеркалі… Я майже перестала посміхатися. Я почала пізнавати в дзеркалі маму і бабусю. Мені здавалося, це мусило би зі мною статися пізніше. Вже після того, як випустяться зі школи мої діти. А я їх ще не народила.
І час підтискає, і вікові зміни приходять, але будучи свідомою феміністкою, я собі кажу: “Так. Будь-яке тіло прекрасне, в будь-якому віці ти прекрасна”.
Я точно знаю, як бути класною бабулькою після 70-ти, але в мене немає жодного уявлення, що робити моєму тілу в період перед клімаксом, клімаксу, після клімаксу. Період віку наших мам, коли ми були юнками.
Це велика стигма: суспільство може собі дати право бачити бабусь, але у нього майже немає простору для пань. І я розумію, що я от-от на порозі стати пані, і у мене жах, але я з ним маю зрілу розмову.
Апчел у ЗСУ
Дозволь, я тебе спровокую трошки. Ти сказала, що чекала, що побачиш це в дзеркалі, «коли в мене вже будуть діти, я їх ще не народила». Ніколи не думаєш про те, що замість війська, замість всіх соціальних задач, єдиною нашою справжньою задачею під час війни було би народження дітей?
Я думаю, що це дуже індивідуальні процеси. Через те, що займаюся амбівалентними речами, у мене і думки з цього приводу амбівалентні.
З точки зору екології, можливо, і не варто зараз народжувати. З точки зору того, що українців поменшало, можливо і варто зараз народити по троє-п’ятеро. З точки зору того, як ми європеїзуємося, може, і супер, щоби ми народжували після 40, а не займалися цим у 18, коли жити хочеться. З точки зору здоров’я і того, що моєю мрією, наприклад, було в 40 вже мати пару дружбанів і подружок, своїх дітей, яким уже по 20, може, треба було народити у 17-21. Уже б ці прекрасні юнаки і юнки жили б своїм життям і приїжджали до мене поїсти раз на пару тижнів. А, може, б і не приїжджали.
Так до тебе ж немає куди приїхати поїсти, ти ж службу служиш.
Бачиш, амбіваленція.
«Спалити хату — це маніфестація вітальності і перебирання пам’яті»
Коли ти увійшла в список лідерів УП-100 (Рейтинг лідерів України від видання «Українська правда» – Ред.), ти в промові сказала річ, про яку я весь час думаю: «Я хочу дійти до своєї хати на Донеччині і мати право спалити її». Це дуже страшно. Про що це?
Це про право володіти майном. Це про незгоду з повторюваним витиранням будь-яких ідентичностей. Якось я не могла заснути у подруги в Брюсселі — у чотирьохповерховому родинному будинку, заставленому величезною кількістю родинних артефактів з багатьох поколінь. Я дивилися на шкатулочки дідуся, якісь картини від пра-пра… І чула, як у мені виє спалена земля — голодоморами, війнами, переселеннями.
І ця бабусина хата, мазанка на три вікна, яку робили руками її тато і мама, і вона юною, в якій проросла корінням мама… Я не проросла корінням, але трохи посіяла там свідомого насіння. Це зовсім не про майно, це про право, про тяглість і потребу в тяглості.
Олена Апчел
Я впираюся в те, що реальність змушує знову все робити наново. У нас зараз немає грошей, немає коли і як, але ми з чоловіком будуємо собі хату. Я не розумію, як. У мене там піу-піу-бах! — а мені треба вибрати підлогу. Яка підлога?!
Але тільки так можу маніфестувати вітальність, в якій маю неймовірну потребу.
І це право спалити свою хату — це теж маніфестація вітальності. Я в тій хаті не буду жити. Вона спаплюжена, там живуть російські солдати. Але мені важливо мати на неї право. Не можна так робити з людьми, не можна в нас забрати все. Я кочую 11 років, я не погоджуюся з цим, я не хочу більше емігрувати і релокуватися.
Для мене це про життєву силу — мати право спалити ці лахи.
Коли ховали маму, перебирали її речі і частину роздавали тіткам, сусідкам, а частину палили. І коли бабусю ховали, теж чомусь палилася частина. Те, що не згодиться, що, можливо, занадто болісне для згадування, або навпаки, не несе в собі пам’яті. Пам’ятаєш, у Довженка є: «Якби хто знав, як добре стає, коли вмирають прабаби, хата стає вмить чистою, світлою»?
Це очищення після смерті, право перебрати, зробити таку реструктуризацію простору, і прийняти рішення: це — буде зі мною як пам’ять, це — буде як пам’ять, але не зі мною, у спадщину передати, цього я не потребую, але це щось хороше, я хочу роздати комусь. А це мусить бути перетворене на попіл історії. Хочу мати до цього доступ.
Очевидно, що для того, щоби щось народилося, щось має померти, щось має згоріти.
Я думаю, в цьому якраз і є сила нашого дракона, про якого ми говоримо. Це і готовність, і можливість спалити те, що є зайвим, віджилим.
Олена в ЗСУ
