Митрополит Сімферопольський і Кримський Климент: «Моя душа в церкві, а серце — в бригаді»

Митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ Климент (в миру Павло Миколайович Кущ) не тільки духовний лідер православних християн Криму, а й голова Православної місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі.

 Оскільки в січні 2022 року йому довелося залишити окупований півострів, нині владика Климент займається правозахисною діяльністю та духовно опікується однією з військових частин ЗС України, що виконує завдання на передовій. Наприкінці минулого року Президент України Володимир Зеленський нагородив лейтенанта капеланської служби Павла Миколайовича Куща орденом Данила Галицького, відзначивши його особистий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Кореспондент АрміяInform розпитав владику Климента про українську церкву в окупації та духовну опіку українських воїнів.

— Чи є нині громади ПЦУ в окупованому Криму?

— 11 травня 2023 року було закрито і згодом повністю зруйновано кафедральний собор Святих Володимира і Ольги в місті Сімферополі. Але кульмінацією ліквідації Кримської єпархії зі боку рашистської окупаційної влади стало знищення останньої парафії та руйнування Хрестовоздвиженської церкви Православної Церкви України в місті Євпаторія. Завершили демонтаж спеціально якраз на День Незалежності, 24 серпня 2024 року.

Ця церква була пам’яткою національної дерев’яної архітектури. Свого часу її будували майстри з Івано-Франківська за традицією, коли в споруді не було жодного залізного цвяха і жодної залізної скоби. Тобто це була унікальна з погляду архітектури культова споруда.

Коли будували цю церкву в Євпаторії, ми робили акцент на те, щоби вона зберігала повністю українську ідентичність, починаючи від архітектури, закінчуючи внутрішнім оздобленням. У церкві були стародавні ікони, велика кількість українських рушників різних періодів і різних шкіл вишивки. Все це було зруйновано.

Сьогодні, коли говоримо про збереження національної культурної ідентичності, багато людей не розуміють глобальної проблеми — катастрофічного стану, в якому опинилися громадяни України на окупованих територіях. І яку загрозу окупація взагалі становить для українського суспільства.

Ворог настільки лютий, настільки жорстокий, що він уже розстрілює українську ідентичність. Якщо із 2014 року людей саджали в тюрми, то з тюрми можна було вийти і продовжити життя. А коли тебе розстрілюють як українця — за українську мову, за українську свідомість, за українські пісні, то ти вже не відродишся. І не відродиш рід і покоління свої, тому що тебе вже на цій землі не буде. Оце страшно.

рашистська федерація у 2024 році в Євпаторії показала, як вона буде знищувати українську ідентичність. Тому після цих подій остаточно було ухвалено рішення, щоби всі священники Православної Церкви України покинули територію Криму, бо це вже є небезпечно для життя не тільки самих священників, але і тих парафіян, які ходили і ходять до нашої церкви. Тож сьогодні на території Криму немає жодної української церкви, немає жодного українського священника.

— Коли ви особисто покинули Крим?

— Я особисто покинув Крим 23 січня 2022 року. Коли виїжджав, я розумів, що в Крим більше не повернуся. Тоді треба було вивезти особові справи на наших політв’язнів. І треба було вивезти листи ув’язнених, зібрані в Сімферопольському СІЗО.

Люди в цих листах написали все, що вони відчувають, написали звернення до української влади. Якщо пам’ятаєте, був політв’язень Костянтин Ширінг, який благав про те, щоб йому надали медичну допомогу, потребував операції на серці. Але Ширінг помер у Сімферопольському СІЗО, так і не дочекавшись допомоги. Тепер ми маємо його листи, його спогади. Напевно, це найцінніше. І саме це мені треба було вивезти. Тому, коли я виїжджав, я мав тільки невелику сумочку через плече, в якій були тільки ці документи. На кордоні мене затримали на чотири години. рашистські окупанти не хотіли випускати, шукали привід, щоб залишити мене на території Криму. Але, слава Богу, вийшло так, що все ж таки мені вдалося виїхати.

Коли я приїхав до Києва, то із січня 2022 року до березня, навіть тоді, коли почалося широкомасштабне вторгнення, я працював з американськими адвокатами, які представляли інтереси України в Міжнародному суді ООН. У мене тоді відбулися робочі зустрічі в МЗС України, в Кабміні, в Міністерстві юстиції. Я розумів, що в нас часу мало. А оскільки я є свідком у справах України проти російської федерації, треба було дати дуже багато пояснень, коментарів і свідчень. І не просто дати, а ще юридично це все оформити. І дуже добре, що все ж таки, незважаючи на те, що триває війна, справи були доведені до суду, і в Гаазі відбулися слухання, де я був представлений як свідок і представник України. Я вважаю, що це та мала лепта, якою я зміг прислужитися державі Україна, українському народові в боротьбі за незалежність.

— Які виклики, крім окупації, стоять перед українцями Криму сьогодні?

— Проблема для кримських українців, які залишили півострів, полягає в тому, що на материковій Україні ми асимілювалися, розсіялися, втратили своє кримське українське коріння. І це мене зараз більше непокоїть, ніж рашистська окупація. Бо рашистська окупація рано чи пізно закінчиться. Але чи зможемо ми українською громадою повернутися до Криму і відродити себе? Відродити все те, що втратили.

На превеликий жаль, я не маю зараз оптимізму в цьому питанні.

Тому що, якщо взяти, наприклад, дії Луганської військово-цивільної адміністрації, то вони сформували всю вертикаль влади — усі відділи, управління, які потрібні будуть для повноцінної роботи на визволеній Луганщині. І вони, як тільки визволена буде Луганщина, зможуть прийти і протягом найкоротшого часу відновити всі українські інституції.

А фіналом, дуже важливим для розуміння того, що на Луганщині треба буде відроджувати українство, стало рішення української влади про передачу Кирилівської церкви в тимчасове користування керуючому Луганської єпархії, архієпископу Лаврентію. Коли була зустріч із керівництвом Луганської ВЦА, лунала теза, що саме церква є тим місцем, де луганчани, які тимчасово виїхали з Луганщини, мають духовний осередок, культурний осередок. І це дає можливість їм не асимілюватися повністю в Україні, серед інших громадян України. Тобто вони зберігають свою регіональну ідентичність.

А от щодо Криму цього всього не зроблено. І скільки я борюся, скільки я прошу, з якими б я гаслами не виступав, я розумію, що стоїть стіна.

— Ви співпрацюєте зі Збройними Силами України?

— Після того, як я залишився в Києві, весь час проводжу в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Я молюся, спілкуюся з людьми. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, щодня привозили полеглих військовослужбовців. І через це в мене дуже боліло серце.

Потім на території монастиря я познайомився з прекрасними людьми. Це військові парамедики, госпітальєри. Вони з перших днів війни пішли в підрозділи і допомагали, вивозили з поля бою як поранених, так і загиблих. І завдяки їм я познайомився з військовослужбовцями деяких військових частин.

Служба військового капеланства стане частиною ЗСУ – Ганна Маляр

Найкращі відносини склалися в мене з Четвертою окремою танковою бригадою. Коли є можливість, я виїжджаю до хлопців, допомагаю їм духовно, гуманітарну допомогу якусь передаю. Це ті люди, за яких я молюся, де моє серце і мій біль. Вони неймовірні.

Четверта окрема танкова бригада була створена 8 березня 2022 року. У квітні вже прийняли перший бій з визволення Харківщини. Потім із цими хлопцями я зустрічався і в Бахмуті, і в Авдіївці, і в Соледарі. Тобто, незважаючи на те, що весь час залишаюся в монастирі і молюся з братією, час від часу виїжджаючи в цю бригаду, спілкуючись із цими хлопцями, я так само в певному сенсі проходжу поруч із ними цей військовий шлях, що й вони. Тому зсередини можу бачити і страждання, і радості, і болі. Я говорю, що душа моя в церкві, а серце — в бригаді.

— Що саме вас вразило?

— Коли спілкуюся з військовослужбовцями Четвертої окремої танкової бригади, то набираюся дуже багато натхнення від того, що люди в умовах війни можуть зробити.

Бригада створила потужний реабілітаційний центр, який протягом двох років працює в зоні бойових дій. Працюють професійні реабілітологи, які роблять все, щоб військовослужбовці відновили свої сили.

Коли бачу цю роботу, то розумію, що яких би тяжких поранень люди не зазнали, як би тяжко не було на душі, люди можуть відновитися і стати у стрій. Це неймовірно.

В умовах війни треба робити все, щоб люди хоч на мить, хоч на хвилину могли відірватися від тієї жорстокої реальності, в якій вони перебувають. Ніхто нікому нічого не буде робити до тих пір, поки самі не проявимо бажання щось робити. І Четверта танкова є для мене таким зразковим прикладом.

Було бажання, необхідність і можливість створити реабілітаційний центр — зробили. Була можливість зробити духовний центр — зробили. Навіть якщо взяти для прикладу вшанування полеглих — пам’ять про їхній подвиг живе.

Так, командир бригади підписав наказ, що Днем пам’яті захисників України, воїнів 4 ОТБр, які віддали свої життя за Батьківщину, є день, коли загинув перший військовослужбовець — 21 квітня 2022 року. І щороку цей день є загальним Днем пам’яті в бригаді. Це хоч і сумна подія, але вона переходить трошки в інший вимір, вимір духовної пам’яті. Коли люди розуміють, що в бригаді згадують поіменно полеглих, що це не просто статистика на папері, а що пам’ять про них живе, то і стан людини, стан військового трошки інший.

На стіні Михайлівського золотоверхого монастиря відкрито меморіальні дошки на честь загиблих військовослужбовців 4-ї ОТБр

— Як наші хлопці себе почувають?

— Коли я нещодавно їздив до хлопців, з ними спілкувався, я був вражений, наскільки вони подавлені — і психологічно, і фізично. Я розумію, що чотири роки війни не минають безслідно. Фізичний біль можна перебороти, а от духовний біль, духовний надрив — дуже важко відновити. Я намагаюся людей підтримати духовно, залучити їх до молитви, зробити все, щоб якось пом’якшити цей духовний біль, цю душевну пустоту. Але спустошення дуже сильне. Я не знаю, скільки років треба буде, щоб люди просто відновилися.

Сьогодні багатьом у тилу доводиться просипатися вночі від того, що летять «Шахеди». Але одна справа ховатися від «Шахедів» і казати: «Я всю ніч не спав». А інша справа, коли ти сидиш в окопах і часто не спиш, а над тобою щодня літають дрони. Коли ти при цьому ще мусиш виконувати бойові завдання і повернутися живим. Так хто більше виснажений сьогодні? Невже суспільство, переважна більшість якого, на превеликий жаль, вже забула, що таке війна? У мене інколи складається враження, що про війну пам’ятають тільки родини тих військовослужбовців, які на війні…

І тому я би хотів би звернутися до всього українського суспільства: змініть своє ставлення до тих подій, які сьогодні відбуваються. Бо якщо у цих хлопців не вистачить фізичних і духовних сил, то невідомо, що буде з вами.

Ті, кого зараз призивають до армії, їм легше, бо вони приходять в ті колективи, до тих хлопців, які вже четвертий рік на війні. І вони за їхніми спинами зможуть і навчитися, і будуть захищені. Це не перші дні, коли мобілізовані взагалі не знали, що таке війна. Але ті хлопці, які сьогодні в окопах, які чотири роки на війні, їм треба зараз підтримка, їхні спини треба прикрити.

— У ПЦУ ви — голова місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі. Розкажіть більше про цю частину своєї діяльності.

— Наші військовополонені, які сьогодні перебувають у російській федерації — це дуже серйозна тема.

По-перше, коли ми говоримо про дотримання міжнародного гуманітарного права і Женевської конвенції 1949 року, що захищає військовослужбовців, які потрапили в полон під час бойових дій, то російська федерація повністю порушує цю конвенцію. І коли бачиш, в якому стані повертаються наші військовослужбовці з полону, то стає волосся дибом від того, наскільки виснажені, наскільки духовно, морально, фізично знищені наші військовослужбовці.

Знаєте, коли дивишся кадри з Освенциму і дивишся на живих людей, то здається, після звільнення Освенциму люди мали кращий вигляд, ніж ті, хто повертається з російського полону.

По-друге, це тортури, що застосовуються до військовослужбовців, які перебувають у полоні. Якщо взяти наших політв’язнів, яких арештовували з 2014 року і арештовують зараз, то політв’язнів катують до того часу, поки вони не підпишуть всі зізнання для того, щоби далі оця брехлива кримінальна справа потрапила до суду. Але після того, як вони це все підписують, над ними вже не знущаються.

А над військовополоненими знущаються з першої хвилини, як тільки вони потрапляють до полону, до останньої.

Сьогодні дуже часто з’являються відео і повідомлення про те, що наших військовослужбовців навіть не беруть у полон, а розстрілюють на місці.

Про це треба говорити, кричати на всіх рівнях, щоб до цього долучилася міжнародна спільнота, яка ратифікувала і визнає закони міжнародного гуманітарного права. Ми повинні підтримувати родини військовополонених, щодня нагадувати партнерам і показувати, з якими нелюдами нам доводиться сьогодні вести війну.