Ми досі не визначились, що таке “Перемога” та як ми її досягнемо. За якою межею ховається наша поразка? Що ми будемо вважати одним та іншим?
Поки зберігається враження, що ми просто уникаємо цього питання. В широкому та вузькому сенсі. Ми окремо малюємо для себе розуміння перемоги та поразки, але саме це стає першопричиною внутрішньої соціальної напруги. Для когось перемога – це зупинитись там, де ми є. Для когось – повернутись в Маріуполь. Для когось – спалити Москву. Ми всі по різному бачимо, як має завершитись війна.
Чи так має бути? Точно – ні. Так, наша думка не мусить бути однаковою. Проте всі дискусії мають тривати навколо спільного розуміння та прийняття цілі. Яка наша ціль на сьогодні – питання на яке ні в кого не має відповіді. Встояти? До межі якого населеного пункту має розповсюджуватись це “стояння”? Немає відповіді. Повернути кордони будь-якого року? Питання “як” досі губиться в непорозумінні. Спалити Москву? Чим – актуальний виклик на порядку денному.
Тому ми нервуємо, не маючи відповіді на питання, нащо нам запускати дрони по Москві, якщо вони не досягають цілі і не бити по складам в Мелітополі, Маріуполі та Криму? В чому сенс?
Чому ми розповідаємо всьому світу про викрадення нашого зерна, але жодного разу не спалили жодного поля цілеспрямовано та організовано? Чи це не наше право? Чи це не наша стратегія?
Таких “чому” дедалі більшає. Питання без відповіді, на яке саме суспільство намагається відповісти собі. Тому що жити у повній невизначеності стає складніше. Це демотивує. Неможливо блукати 40 років пустелею, якщо ти не знаєш куди їдеш. Неможливо бути в стані боротьби, коли не знаєш за що боротись.
Саме тому прийшов час складного, але необхідного суспільного договору щодо стратегії перемоги. Не 10 пунктів красивих гасел з нульовим змістом. А конкретних кроків та коректного бачення майбутнього.
З переходом від стратегії “дайте”, до “продайте”. Від “допоможіть”, до “інвестуйте”. Від погроз до дій. Від розмов про справедливість до покарання всіх без огляду на наближеність.
Без цього ми не зможемо рухатись далі. Рухатись вперед, тому що кожен саме в цій точці піде в свій бік. Або, від нього.
Можна до нескінченності жалітись на непередбачуваність Трампа, невпевненість та повільність європейських партнерів. А можна дати собі раду чесно відповісти, що наівть їм ми не можемо чітко сказати, що нам треба. Тому що не маємо відповіді окрім загального гасла.
Саме тому прийшов час зупинитись. Перестати дивитись по сторонам та зазирнути в дзеркало. Прийшов час чесних відповідей самим собі. Бо саме тут – в нас, в Україні, джерело і перемоги, і поразки.
Джерело: Перемога. Що це?
