Презентація Асоціації неігрового кіно України під час фестивалю Docudays UA, 11 червня, Київ.
Для всіх, хто бодай побіжно стежить за ситуацією в нашій кіноіндустрії, не секрет, що українська документалістика останні 11 років, ще з часів Майдану, переживає правдивий ренесанс. Повномасштабне вторгнення посилило цей процес і кількісно, і якісно. Число премʼєр давно перевалило за сотню. Українські неігрові картини беруть призи на найпрестижніших фестивалях: документальна драма Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» отримала, зокрема, «Оскар» і BAFTA. З повним правом можна сказати, що саме документалісти зараз найпродуктивніше представляють Україну у світовому кінематографі і найоперативніше осмислюють події на війні.
Звісно, що ідея самоорганізації виробників і авторів неігрового кіно витала у повітрі. Першим її озвучив режисер Андрій Литвиненко («Все має жити», «Євромайдан. Чорновий монтаж»). Він зібрав спільний чат, під час обговорень у якому і вималювалася майбутня структура. Спочатку хотіли зібрати всі наявні громадські обʼєднання в одне ціле, але з таким підходом утворювалося щось на кшталт закритого клубу. Вирішили відкрити ініціативу для всіх.
Асоціація має працювати на засадах вертикальної самоорганізації. Якщо комусь із членів чи членкинь потрібна камера або машина для зйомок, то для цього передбачені ресурси. Усе як у людей: членські внески, офіс, юридична підтримка. Що особливо важливо: максимальна незалежність від держави, орієнтація на західні чи приватні фонди.
Презентація Асоціації відбулася в червні під час фестивалю Docudays UA в Києві. Чи вийде все, як задумали — покаже час. Подібні організації давно існують в інших країнах і цілком довели свою ефективність.
Ми поговорили з ініціаторами проєкту про те, чим він може бути корисним українській кінематографії і яким вони бачать його майбутнє.
Іван Сауткін
Іван Сауткін, кінорежисер:
Більшість українських документалістів сьогодні працює не з Україною як з джерелом фінансування фільмів, а з Європою. Є досить великий європейський ресурс, який хотів би співпрацювати з українцями й інтегрувати їх у свою кіношну спільноту, але не хоче мати справу з Держкіно. Якщо є така можливість, то її треба використовувати. І, власне, Асоціація виникла початково як громадянська альтернатива Держкіно. Тобто є легітимна українська документалістична спільнота, з якою можна мати справу. Люди тут за свою репутацію відповідають. Усі всім відомі, усі знайомі, з нами зручно і перспективно мати справу. Головна мета Асоціації — це самопідтримка. Якщо потрібна техніка, навіть фінансовий ресурс — в ідеалі Асоціація має допомогти це знайти. Це спільнота, в якій не гризуться, в якій іде конструктивне спілкування, усі здебільшого одне одного люблять — оскільки всі дружимо проти когось.
Наші проблеми — нестача фінансування, складність експертизи, як зробити так, щоб ти був видимим у європейській спільноті, ну і в українській також. Асоціація — це можливість допомогти одне одному.
Володимир Тихий
Володимир Тихий, кінорежисер:
Сподіваюся, що це організація більш просунута, ніж ті, що існували досі. Вони здебільшого об’єднували одне-два покоління – наприклад, «Вавилон 13», СУК чи «Табір».
Асоціація — це структура, здатна займатися і теоретичною, і практичною базою кінематографу. Зараз робити кіно — неабиякий виклик. Культурна політика формується завдяки тому, що ти намагаєшся впливати на якісь процеси в законодавстві, захищати якісь справи. Але медійна присутність дуже багато вирішує. Навіть бойові бригади вкладають шалений ресурс, щоб розвивати свої медійні служби. Ми до чого дійшли: щоб убивати ворога, треба в тому числі мати успішний канал на ютубі. Тож Асоціація створюватиме цю медійну присутність. Грати за правилами цього простору треба обов’язково.
Але головне — звісно, виробництво крутого, класного кіно. Не віддавати ініціативу в руки Держкіно або іншим подібним організаціям, а самим впливати на цей процес.
Ольга Брегман
Ольга Брегман, кінопродюсерка:
Не у всіх наших колег є власні кінокомпанії, тож багатьом часто не вистачає ресурсів на юристів, бухгалтерів. В ідеалі Асоціація має надавати такі аутсорсні послуги для учасників.
Зараз, порівняно з 2022 роком, закордонна підтримка України й українських проєктів суттєво зменшилась. І самостійно адвокатувати додаткові фінансування чи підтримку дуже важко. Один зі шляхів — разом напрацьовувати рішення. Коли хтось один звертається до міжнародних фондів чи партнерів — це одна історія. Коли це робить Асоціація, яка репрезентує неігрову індустрію своєї країни, — зовсім інша розмова.
Ми нічого не змінимо, поки кожен не долучиться. Не буде так, що хтось прийде і нам усе тут налаштує як треба. Навіть своїм прикладом я показую колегам: так, мені є що робити, але якщо кожен не виділить у тижні дві-три години, щоб присвятити створенню зрозумілих для всіх правил гри, чітких ціннісних орієнтирів, глобальної системи не змінити.
Це така маленька місія всіх документалістів: у нас у всіх багато роботи, але якщо хочемо мати більш просунуту індустрію, то маємо приділяти цьому увагу, бо можемо прокинутися одного дня і зрозуміти, що працювати тут уже неможливо. Нікуди від цього не дінешся.
