Від партизанщини й збирання трофеїв до оборони Сум у складі бойової бригади: історія ротного Олександра Масюка

Олександр з юності готував себе до війська. У 1994-му вступив до Полтавського військового інституту зв’язку за прикладом старшого брата Ігоря, відслужив 8 років в одній з частин ЗСУ на Волині, а потім вирішив присвятити себе пенітенціарній царині, де знайшов можливість на повну реалізувати набуті в армії знання й інженерний хист.

У нього було багато планів, поки він, у званні підполковника внутрішньої служби, очолював відділ інженерно-технічних засобів охорони, зв’язку та інформатизації Сумської виправної колонії № 116. Його знали як новатора і раціоналізатора систем охорони та спостереження. На його плечах лежала і відповідальність за родину й виховання дочки та сина, втілення в життя всього, про що вони спільно із дружиною мріяли. І от ранньої весни 2022-го — Олександр Вікторович знову… капітан українського війська. Війна ніби повернула його в армійську молодість, водночас кинула виклик, який офіцер прийняв з гідністю. Ця місія була недовгою — вже 20 червня він поліг під Юнаківкою, 44-літнім, коли намагався зробити все, аби ворог не зміг знову наступати на рідні Суми…

«Ніколи не забуду його булочки, торти з п’яною вишнею й закриту ним на зиму консервацію»

Він любив своє село Грузьке Кролевецької міськради на Сумщині, де народився. Тут минуло дитинство, тут Олександр зустрів кохання всього життя, його вулички з чепурними хатинами, як і всю Україну, він захищав, коли орда рашистів посунула вглиб країни. І сюди Герой повернувся назавжди, загинувши на сумській землі, щойно заквітнули липи. 21 червня чоловік мав, як колись, вітати маму — Валентина Леонтіївну — з днем народження. Але номер матусиного телефону вже не міг набрати, і голос сина вона тепер почує лише у сні, на старому відео чи відлунням у спогаді. Про нього нагадує фото у відкритому в грудні 2024 року в Грузькому Сквері Пам’яті. На виготовлення Козацького Хреста та облаштування території зробили внески родини полеглих воїнів, місцеві підприємці й депутати. Воїн нагороджений посмертно почесною відзнакою «Захисник України. Герой міста Суми».

«Батько моїх дітей рано помер — у 31 рік. Саші тоді минуло лише 6 літ, а старшому сину Ігорю — 9. Довелося самій їх виховувати. Було важко, але сини дорослішали й допомагали як могли по господі. Сашко спершу хотів піти у міліцію працювати, але Ігор переконав вступати у військовий інститут зв’язку, де вже перебував на третьому курсі. Олександр мав спокійний характер і навіть сором’язливий. Він був дуже турботливим сім’янином, з дружиною жили добре, двоє онучат мені подарували. А коли ця клята війна почалася, син зателефонував: «Мамо, а хто захищатиме моїх дітей? Тому я йду воювати». Він міг і не мобілізуватися через хворобу — інсулінозалежний цукровий діабет та наслідки інфаркту. Але цей варіант навіть не розглядав… Найчастіше наодинці згадую, як відкривається хвіртка й заходить Сашко, в однострої чи без, обнімає й всміхається. І така радість проймає навіть від спогадів, хоч і крізь гіркі сльози. Його діти й дружина зараз у Львові. Онучка Ліза так гарно малює. Нещодавно на мій день народження написала ікону й надіслала. Я поставила її біля портрета сина і кажу: «Ти б пишався своєю дочкою», — розповідає матір Героя Валентина Масюк.

Із майбутньою дружиною — односельчанкою Лідією — Олександр познайомився, коли після танців провів її додому.

«Якось Сашко купив мені букет, але він якийсь неоковирний вийшов, неестетичний, чи що. Я його покритикувала за вибір, а потім жалкувала за ті слова, бо він зовсім припинив дарувати квіти. Зустрічалися, поки коханий не закінчив Полтавський військовий інститут зв’язку. У 1998-му поїхала до нього на випускний. Тоді ж почали планувати весілля, оскільки сватання відбулося взимку. Розподіл на службу отримав у Володимир-Волинський, у 51-шу окрему механізовану бригаду (на її базі потім створили 14-ту ОмБр — ред.), де ми пробули вісім років. Із маленькою дитиною було складно, коштів бракувало, але якось мало зважали на те, мабуть через молодість і бажання просто радіти життю», — згадує початок стосунків Лідія Миколаївна.

2006-го Олександр Масюк вирішує звільнятися з ЗСУ, аби повернутися на Сумщину і допомагати своїй мамі й тещі, які лишилися самі. Знайти нову стезю посприяла базова військова освіта зв’язківця та інженера. Так він став пенітенціарієм, спеціалізуючись на системах охорони й спостереження установ виконання покарань.

«Мій чоловік умів все. Перебрав і вдосконалив системний блок комп’ютера, міг провести електрику, полагодити пральну машинку. Він і сина Єгора навчав у тому розбиратися. Тепер він — третьокурсник Львівської політехніки, буде фахівцем з кібербезпеки та захисту інформації. Пам’ятаю, коли дочка Ліза вступила у виш на платний, я влаштувалася на важку роботу, допізна затримувалася, а Саша приходив раніше й готував смаколики на всіх. Ніколи не забуду його булочки, торти з п’яною вишньою і закриту ним на зиму консервацію. Ми мріяли про власне житло, адже його скрізь винаймали. Дуже хотіли обійстя, де для Лізи знайшлася б окрема кімната під художню майстерню. За другою вищою освітою вона — реставратор антикварних раритетів», — мовить пані Лідія.

Був розробником сучасних технічних засобів охорони

Колишній очільник відділу охорони і режиму в Сумській області управління забезпечення охорони та режиму Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції Володимир Карпенко майже два роки служить в одному з підрозділів ЗСУ. Був у ворожому полоні в перші дні рашистського наступу, але йому вдалося вирватися. Разом із Олександром Масюком працював від 2009-го і до самого повномасштабного російського вторгнення.

«Він був неординарним фахівцем у напрямку технічних засобів охорони. Особливо це стосувалося систем відеоспостереження. Деякі його цікаві розробки упроваджували в установах. Ми перші започаткували завдяки роботі Масюка сучасні попереджувальні огорожі (у виправних колоніях — частина інженерно-технічного обладнання периметру безпеки, запобігають несанкціонованому проникненню, убезпечують персонал і ув’язнених, — ред.). Постійно щось вишукував, їздив по виправним установам регіону, допомагав колегам. Був творчою людиною з природнім інженерним хистом і осмисленням проблематики», — згадує ініціативного колегу пан Володимир.

Щойно росіяни посунули, охоплюючи Суми, як персонал виправних установ перевели на казармене становище. І одразу Масюк заявив дружині, що піде воювати й запропонував виїхати з міста, бо скрізь перли орки. Пані Лідія не відмовляла, бо чітко розуміла: це його місія як військового передусім. За 24 роки служби чоловіка на державу вона була підготовлена до таких викликів.

Олександр активно збирався на війну: замовляв обладунки, турнікети, ліки, бронежилет. Комунікував головно з тими, з ким раніше вчився чи служив у ЗСУ. Дружина запевнила: залишиться в Сумах і організує тил, де він зможе трішки відпочити, попрати речі, запастися продуктами для себе і побратимів.

Від партизанщини й збирання трофеїв до оборони Сум у складі бойової бригади

«Ми тоді визволяли Сумщину фактично в партизанських умовах, адже ворог швидко зайшов, оточуючи міста. Практично майже весь відділ кинув роботу й пішов боротися з окупантом. Звісно, дехто на зоні сховався, мовляв, і тут є чим зайнятися, що є правдою. Проте ми визначили такий пріоритет: спершу слід вигнати агресора і зробити для того все, на що здатні попри вік, хвороби чи наявність військової підготовки. Взяли автомати і як військові звільняли рідну землю — ще не у складі бригад чи офіційних частин, а як самоорганізовані громадяни. До армійських „організмів“ я та Масюк долучалися вже коли ворог вернувся назад за лінію держкордону», — згадує початковий період протидії ворожій агресії Володимир Карпенко.

Партизани успішно захоплювали трофейну техніку по місцевим лісам та полям, і організовано збирали її, щоби згодом передати нашим військовим.

«Олександр Вікторович, як і багато колег, пішли на блокпости, долучившись до самооборони. Там ніхто не знав, у кого яке минуле, які колись були звання чи посади. Він зауважив: через хвороби фізично не надто здатний помогти, а от налагодити за допомогою радіостанцій зв’язок — зможе. Дуже бракувало досвідчених, які б розуміли логіку процесу війни, її алгоритми і закони, способи та інструменти дій у певних бойових ситуаціях. Масюк намагався навчити зовсім „нульових“ побратимів навичкам стрільби, вишукуючи місця, щоб облаштувати стрільбища і прищепити цивільним хоча б основні ази. Коли більшість блокпостів утратили актуальність, ми вирішили мобілізуватися у ЗСУ. У військкоматі йому одразу запропонували посаду командира 3-ої стрілецької роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону „Суми“ 58-ої окремої мотопіхотної бригади і капітанські погони. Колись я теж був армійським офіцером, потім — заступником очільника Сумської виправної колонії № 116 з інтендантського та комунально-побутового забезпечення і вже кілька років перебував на пенсії», — оповідає екс-пенітенціарій Юрій Соломатін, який у батальйоні «Суми» командував кулеметним взводом.

Так Олександр Масюк повернувся у армійський стрій, став ротним, здобувши позивного «Кадет». Тоді він і побратими займалися установленням укріплень та блокпостів у районі Юнаківки неподалік кордону з росією. Їхній підрозділ фактично прикривав Суми від нападу з півночі.

«Він не мав шкідливих звичок — не вживав алкоголю і не палив цигарок, але щодня колов інсулін, проте на хвороби не жалівся, його метою була скоріша перемога. Говорив багато як правильно й ефективно влаштувати оборону, повністю віддавшись цій задачі. І прогнозував, як на нашій ділянці діятиме ворог. Досі на пам’ять про „Кадета“ є його докладна карта оборонних рубежів, які зводили там. Масюк був дуже відповідальним лідером, який особисто контролював усе, що виконував підрозділ. І водночас залишався самим собою — тим, ким був раніше. Приміром, Вікторович настільки любив риболовлю, що коли якось ми дислокувались біля ставка, він знаходив 10-15 хвилин, аби розслабитися з вудочкою», — про «Кадета» розповів Олександр Юськов, командир взводу, в цивільному житті співробітник юстиції, який після загибелі Масюка очолив його роту.

«Я йому потрібна сильною тут, поруч з нашими дітьми й майбутніми онуками»

«Якось літнім ранком ми спілкувалися телефоном із Сашою про його роботу з облаштування фортифікацій. Він ще надіслав фото з однієї з локацій. Як виявилося — останню прижиттєву світлину. Тоді наші пригнали техніку, що продовжувала встановлення загороджень. Росіяни за ними спостерігали і відкрили вогонь по групі українських військових. Вибухом їх розкидало навсібіч. Чоловікові уламок перебив артерію під коліном, він встигнув накинути турнікет. Але вижити завадив, я так гадаю, його цукровий діабет і 2 шунти у серці, бо за кілька років до повномасштабки він переніс інфаркт. Для уникнення загущення крові та бляшок приймав ліки, що впливають на здатність крові згортатися. Він ще подав знак рукою після вибуху, коли хлопці отямилися й почали з’ясовувати, хто в якому стані. Але турнікет, мабуть, через ці препарати, не спрацював як слід і Саша просто стік кров’ю. До всього, група евакуації, що прибула, не змогла швидко його забрати, бо відновився артобстріл, що тривав дві години», — говорить Лідія Масюк.

У спілкуванні з рідними в месенджерах Олександр Масюк на запитання чи все добре, зазвичай ставив два плюси, а згодом перейшов на нині відомий код «4.5.0.». Коли ж загинув, донька Ліза зробила собі татуювання з таким шифром добрих новин.

«Уже втретє я кожне 20 червня — день, коли загинув Саша, проживаю і згадую по хвилинах. Увечері 19-го він навідався додому. Біля будинку в нас є велика липова алея — ідеальне місце для прогулянок, де ми з дітьми всі 17 років, скільки там мешкали, полюбляли кататися на велосипедах. І от у той тихий і теплий вечір ми неспішно гуляли, багато говорили, насолоджувалися неймовірним ароматом молодого літа. Чомусь особливо хотілося бути ніжним з ним, говорити про своє кохання, його своєрідне друге дихання. Адже я так пишалася Чоловіком, Захисником та Воїном, що він справжній і не злякався… Тепер, як цвіте липа, просто розривається серце. Той запах постійно нагадує останнє побачення з коханим. Не знаю, чи мине це з часом, а може цей біль і ароматне нагадування про нього буде зі мною до самого кінця… Зараз на його могилі намагаюся не ридати, а згадувати історії з минулого — смішні, дотепні, всілякі, все що пережили. Гадаю, Саші я не сподобалася б у розпачі. Я йому потрібна сильною тут, поруч з нашими дітьми й майбутніми онуками», — завершує свій спомин про чоловіка пані Лідія.

Геннадій Карпюк для АрміяInform