Чи потрібен парк на кожній зеленій зоні й що робити з газонами. Пояснює ландшафтна архітекторка

Київ робить парки на островах, віддає природні ділянки під будівництво й прикрашає місто однорічними квітами замість того, щоб розробляти та впроваджувати стратегію адаптації до змін клімату. 

Про те, що не так із «зеленою» політикою міста, Віледж говорить з Анною Кульвановською – ландшафтною архітекторкою та планувальницею, яка впроваджує принципи сталого розвитку та природоорієнтовані рішення у свої проєкти. Вона працювала над благоустроєм житлових комплексів «Файна Таун», Respublika, UNIT.Home й інших у складі компанії Archimatika. Зараз продовжує навчання на магістерській програмі з ландшафтної архітектури у шведському університеті SLU та працює як фрилансерка над ландшафтними проєктами у Швеції, Україні та США. 

Анна розповідає, як зберігати стихійну природу в містах, для чого створювати зелені коридори й що робити з газонами.

Києву потрібно дослідити всі зелені зони й вирішити, які можна забудувати 

Київ швидко розростається – у ширину й висоту. І щодо кожного недоторканого клаптика землі виникає запитання: чи варто його забудовувати?

Якщо це узбережжя річки, острів чи території, які мають статус заповідних, їх варто лишати вільними від забудови. 

Щодо інших територій, які не мають охоронного статусу, потрібно провести інвентаризацію. Ми маємо вивчити це місце, чи є там «культурний шар», зв’язок з історією, вивчити цю ідентичність, зрозуміти, які там види рослин і їхніх угруповань, чи вони цінні або, навпаки, інвазивні – ті, які варто прибрати. Зібрані дані щодо кожної ділянки треба робити відкритими. 

Провести таку інвентаризацію зелених ділянок і відкрити дані – перший крок, який місто би мало зробити в політиці роботи з природними територіями. Коли ми це зробимо, то зрозуміємо, чи має цінність ця територія для екологічної звʼязності міста. Наступне запитання: чи є ця ділянка цінною для людей? Місто має підтримувати діалог із людьми, а не заплющувати очі на те, чого хочуть люди. Але навіть якщо ми віддаємо ділянку під забудову, ми можемо зробити цікавий проєкт, у якому залишиться місце природі – стихійній, непричесаній, до якої будуть мати доступ усі. 

На вулиці Антоновича, поблизу станції метро «Олімпійського», серед суцільної висотної забудови залишилась ділянка, обнесена високим парканом. До 2005 року там розташовувалося трамвайне депо. Після цього землю відвели під забудову. Котлован, який вирили для будівництва, затопило водою. Земля навколо заросла травою й деревами. Тож тепер цей будівельний майданчик схожий на парк з озером. 

Ще у 2019–2020 роках кияни зареєстрували дві петиції з пропозицією перетворити цю ділянку на справжній парк. У ЛУН.Місто підрахували, що потенційними відвідувачами парку могли би бути кілька десятків тисяч людей, які мешкають чи працюють неподалік. Водночас рівень озеленення в цьому районі низький, забруднення – високий. Одна з петицій про створення тут парку набрала підписи, і місто формально підтримало її, хоча жодних реальних кроків не зробило. У 2025 році зʼявилась ще одна петиція про створення Центрального парку на цьому місці, вона вже теж набрала голоси й перебуває на розгляді.

Ділянка на вулиці Антоновича, де кияни пропонують облаштувати парк. Василь Виноградов 

Чи треба запустити людей на всі природні ділянки в місті 

У ландшафтній архітектурі є поняття entanglement. Його можна перекласти як «взаємопереплетення», «зв’язність». Людина – насправді теж частина цієї звʼязності. Приміром, у період, коли рослина скидає насіння, ми можемо проносити його на своїх чоботах і допомагати рослинам розповсюджуватися. 

Не можна сказати, що людина сама собою (а не її діяльність) заважає природі. Зараз актуальна інша тенденція – навчити людей бути частиною живої системи, показати, як гніздяться птахи й де живуть ссавці. Близькість до природи впливає на ментальне здоров’я та привчає людину бути в живій системі, а не лякатися неї. 

Тому мінімальна доступність природних зон для людей, на мою думку, – це добре. Хоча деякі види тварин і птахів потребують свого ареалу. Якщо на певній території гніздиться червонокнижний птах, то, мабуть, не варто прокладати туди доріжки й запускати людей, бо це може злякати його. 

У Швеції, приміром, є багато місць, де організований будиночок або башта для бьордвотчингу. Це може бути точка посеред полів чи підліску, до якої веде одна тропа. А навкруги – заплави, де живуть багато птахів. Це мінімальне втручання у простір, яке дає змогу людині спостерігати за птахами й водночас не заважати їм.

Будиночки для спостереження за птахами, Швеція

Вхід на природну територію для спостереження за птахами, Швеція

Краєвид з вежі для спостереження за птахами, Мальмо, Швеція

Людина може не тільки знищувати зелені зони, але і створювати їх сама 

Через зміни клімату та супутні проблеми, як-от зменшення біорізноманіття, теплові острови чи затоплення, ми маємо поміняти бачення просторів у містах. Нам потрібно залишати більше оприроднених територій. Або самим створювати їх. 

Ми звикли сприймати природу як щось відокремлене, первозданне, до чого людина не має стосунку. Але насправді природа в місті – не уламок дикої території, а середовище, яке можна свідомо підтримувати та розвивати. 

Американський історик Вільям Кронон пише, що наше уявлення про «недоторкану природу» – це культурний міф. Насправді стихійна природа можлива разом із людьми й частково може бути частиною культури. Наприклад, випасні луки в селах утворювались завдяки доіндустріальному фермерству. Наші пращури ще 100–200 років тому саджали ліси. І сьогодні ми маємо продовжити роботу зі створення біотопів, які розвиватимуться природним чином. 

Звісно, я не пропоную засадити лісом увесь Київ. Проте ми можемо змінити застарілі підходи до дизайну. Ми можемо дати зеленим територіям природно розвиватися завдяки креативному менеджменту ландшафту, а не тотальному контролю.

І для цього ландшафтні архітектори мають бути учасниками планування міської екосистеми – це треба закласти у стратегічне бачення міст. Роль ландшафтних архітекторів – не тільки в дизайні озеленення чи благоустрою, а в архітектурі біорізноманіття, кліматичної адаптації та закладення основ для відновлення екосистем. Міста майбутнього – це ті, що проєктують природу, а не просто реагують на її зникнення.

Річки треба вивільняти, а не сковувати в бетон 

Залпові зливи випадають у Києві через те, що вода не може природно інфільтруватися. А дренажна система не здатна прийняти великий об’єм води. ​​Важливо вивчити, де саме в межах міста ми зможемо відкрити малі річки, а також ревіталізувати їхні береги. 

Проблема в тому, що в нашій системі освіти відсутнє альтернативне інженерне бачення, яке буде базуватися на екологічних підходах. Нас часто навчають «індустріальним» рішенням – забетонувати, укріпити берег. Я вважаю, що варто навчати обох підходів і пояснювати, коли їх варто використовувати. 

У нас вірять, що ерозія берега – це погано. А це насправді не зовсім так. Незначна ерозія, що виникла завдяки вимиванню ґрунту, може створити цікаві ландшафти. Такі ландшафти можна побачити у старих заповідниках, де є струмки чи озера з природними берегами й коріння дерев у воді. 

Приклад ерозії природного берега малої річки, Швеція. Анна Кульвановська

Але в містах ми боїмося робити такі природні рішення. Якщо ми щось будуємо, обов’язково розчистимо берег і зробимо камінний насип, який начебто тримає берег. Ми засиплемо все камінням, причому не якоїсь цікавої природної форми, зі щілинами, яке може служити оселищем для рептилій, а просто щебенем у два шари. Якщо у верхніх шарах ще буде якесь життя, то в середовищі з мілкою водою – ні, хіба що за багато років проросте. 

Природний берег у парку Мальмо, тут часто гніздяться птахи

Так ми ніби створюємо монумент воді.

Натомість можна зробити терасування берега, засіяти рослини. Якщо продумати дизайн, можна створити оселище для різних птахів, рептилій, навіть риби. 

Якщо ми хочемо зробити частину набережної доступною, то досягти цього можна іншими дизайн-прийомами. Наприклад, можна зберегти природний берег і побудувати місточок на палях. Або можна зробити місця з лавами, звідки відкриватимуться мальовничі краєвиди на воду з висоти. У Києві є Оболонська, Дніпровська, Русанівська набережні. Не в кожній точці цих набережних вам насправді хочеться підійти до води. Часто люди просто бігають або сидять на лаві та спостерігають за рікою. 

Малі річки в Києві заковані в бетонні береги. Сергій Попко

Місту потрібні зелені коридори, а не окремі сквери 

Місто – це великий ресурс для біорізноманіття. Тварини та птахи живуть у місті й мігрують через нього. А щоб тварини могли рухатися, а рослини – поширюватися, їм потрібні природні ареали й зелені коридори.

Приміром, птахи рухаються сходинками – рівень землі, рівень куща, рівень дерева й потім знову. Особливо це стосується невеликих за розміром видів: маленькі пташки дуже тендітні і їм потрібен такий маршрут. Так зелені коридори сприяють збереженню видів на певній території. 

Плавучі острови в Копенгагені. Вони сприяють очищенню води та служать «сходинками» для пташок

Найлегший спосіб для Києва почати створювати зелені коридори – переглянути методи озеленення інфраструктури: припинити часте косіння, використовувати гаї з місцевих видів кущів і дерев. Місцеві види розповсюджуються за допомогою насіння, на відміну від клонованих рослин, які використовують у садовому дизайні. Якщо нам не потрібно унікального дизайну, варто надавати перевагу місцевій флорі. 

Але треба говорити не тільки про площу зелених зон, але про якість і звʼязність. У Києві, на жаль, природні території та парки дуже фрагментовані. А якщо ми весь час скошуємо траву під нуль і засіваємо монокультурні газони, то якість буде невисокою. 

Вулиця в Мальмо. Частина зеленої інфраструктури інтегрована в «сіру». Ліворуч дренажна система з пониженням, рослини служать фільтром

Газони можна зробити екологічнішими 

У розумінні нашого садового дизайну газон – це елемент зеленого покриття, який складається з двох-трьох видів трав. Такий газон зазвичай називають монокультурним. Коли я працювала у приватних садах, то часто спостерігала, як садівники прагнули прибрати з газону будь-який бурʼян і кульбаку. Ще до початку посіву хімічно обробляли ділянку, щоб нічого «зайвого» не виросло. У нас склався стереотип, що газон має бути рівненький, без жодної розеточки. 

Але такий газон не дуже екологічний – він вимагає великої кількості води та постійного догляду. Якщо правильно не доглядати за таким монокультурним газоном (як часто буває в містах через нестачу коштів) і постійно косити його «під корінь», то трава не встигає відновлюватися, її коренева система слабшає. У результаті між травинками з’являються порожні місця. Це сприяє висиханню ґрунту, розповсюдженню більш агресивних рослин, що витісняють інші місцеві види, і недобре впливає на фауну.

Культура висаджування таких газонів походить із садового дизайну, де приватний власник зазвичай має невеликі площі (у порівняння з містом) і може дозволити собі доглядати за газоном правильно.

Не обовʼязково газон у місті має бути таким рівненьким та ідеальним. Це покриття теж може мати ресурс для біорізноманіття. У Європі поширені газонні суміші з динамічно квітучими рослинами (приміром, маргаритками), які не мають високого зросту. Це не високі луки, це теж низький газон, який треба зрізати газонокосаркою, однак він буде періодично квітнути. 

Якщо ми відмовимося від естетики одноманітних газонів, то можемо теж робити такі газонні суміші з 50–100 різних видів рослин. 

Приклад низького покрову, що є ресурсом для біорізноманіття

Низьке природне покриття в парку Мальмо

Однак низьке газонне покриття само собою потрібно не всюди, його варто організувати тільки у функційних містах місцях – десь на галявинах, щоб люди могли там посидіти, полежати, позасмагати. В інших місцях ми можемо надати перевагу високим травам – лукам. 

Насправді монокультурний газон легко перетворити на луку – є метод, за якого відмовляються від частого косіння та додають інші види рослин, так створюючи нове угрупування на основі монотонного газону. А якщо ми хочемо створити додатковий естетичний ефект, то можна використовувати мозаїчне косіння. Це доречно для парків із великими площами газону: його частини можна перетворити на вищу композицію, яку ви будете косити два рази на сезон.

Мозаїчне косіння центральному в парку Мальмо. Сюди точково додали багаторічні рослини та припинили косити звичайний газон 

Приклад мозаїчного косіння луки в Алнарпі, Швеція

Загалом такі луки з різнотравʼя – екологічніші. Вони можуть сприяти зниженню температури. 

Не варто будувати парк на кожній природній території 

Оприроднена територія – це не проблема, а привілей. Тому що це сформована система, що надає екосистемні послуги – сприяє очищенню повітря, створює мікроклімат. Ми не зобов’язані перетворювати кожну зелену територію на парк. Але Київ часто вдається до стандартних методів зеленого будівництва: територію очищають від чагарників, знищуючи рослинність, яка там була, завозять ґрунт, насипають пісок і заливають бетон для доріжок.

У 2024 році в Києві відкрили парк на Оболонському острові. Там зробили доріжки, викладені стандартною плиткою, поставили лави, облаштували дитячі та спортивні майданчики. Екологи критикували дії міста через те, що заради будівництва парку на острові вирубили дорослі дерева. КМДА

У якихось частинах міста, ближче до центру, такий підхід дійсно актуальний. Можна сперечатися через естетику: багато в чому ці зони можуть виглядати по-іншому. Але у принципі – так, ми будуємо парки ближче до густонаселених районів, де є догляд за цими територіями. 

А якщо ми говоримо про водно-болотні угіддя або острови, то підхід має бути інший. Острів – це унікальний об’єкт, навіть якщо він був насипаний людиною кілька десятків років тому. З часом через брак антропогенного впливу він розвивається в неповторний природний осередок. І такі місця потребують акуратнішого обстеження й розуміння, як ми можемо зберегти цю ділянку та водночас відкрити її для людей.

У такому разі варто проводити конкурси, а перед цим – консультації з громадою. Проведення консультацій не означає, що громада має впливати на кожне рішення чи деталь у проєкті. Приміром, люди можуть захотіти сад магнолії чи інших екзотичних рослин, а це не вʼяжеться зі стратегією захисту місцевих видів рослин або може суперечити природним умовам ділянки (ґрунт, освітлення). У проєкті має бути професіонал – ландшафтний архітектор. Він має врахувати побажання й застереження мешканців міста, а також допомогти пояснити рішення у проєкті для громади. У результаті можна створити проєкт, що буде слугувати кліматичним викликам міста й інтересам людей.

Про дощові садки й інші «екорішення» 

У 2023 році в Києві на базі управління екології створили Департамент захисту довкілля й адаптації до змін клімату. Цей департамент брав на себе всі функції управління, але мав ще сфокусуватися на проблемі зміни клімату. Олександр Возний очолював департамент до травня 2025 року, коли був звільнений за згодою сторін. Його відставки вимагали київські екологи: вони звинуватили його в тому, що він лобіює інтереси забудовників і займається самопіаром, а не збереженням довкілля. 

Возний запустив у Києві кілька пілотних проєктів, що стосувалися природоорієнтованих рішень: вертикальне озеленення, дощові садки, зелені вуличні меблі, декоративні луки. 

Департамент запустив багато пілотних проєктів, користуючись гайдлайнами з природноорієнтованих рішень. Але будь-який пілотний проєкт потрібно робити в межах стратегії – потрібно розуміти, для чого він. 

Я не бачила аргументації, чому, приміром, ми робимо цей дощовий сад саме тут. Їхні дощові сади більше були схожими на прикрасу, ніж на природоорієнтоване рішення. Приміром, для них використовували біле каміння, що не має жодної функції й дуже швидко змінить колір, і деякі рослини, які потребують поливу. Якщо ми хочемо зробити стійке рішення, тоді треба вибирати стійкі до засухи рослини, які можуть періодично витримувати певний рівень затоплення. 

Першій дощові садки створили в Києві 2024 року. КМДА

Я ставила запитання під постами Возного, чи проводили дослідження й чому вибрали саме це місця для такого пілотного проєкту. І не отримувала відповіді. Можливо, у них була аргументація, а її просто не донесли громаді? 

Думаю, насправді проблема – в інертності міських департаментів і відсутності стратегічного виміру. Департамент наочно показав, що самі собою гайдлайни не працюють. Варто витратити більше часу на дослідження, як саме й де саме запускати пілотні рішення, і залучити фахівців, які з цим допоможуть. 

Якщо ми говоримо про дощові садки, то передусім потрібно порахувати, скільки води в цьому місці може випасти за раз і скільки ми маємо схопити, щоб уникнути підтоплень. Ось приклад ресурсу, який дає змогу зрозуміти проблеми затоплення, що виникають при забудові, але можна знайти й відкриті дані із супутників для дослідження.

Коли ми маємо ці дані, то можемо пропонувати рішення. Можливо, у цьому місці просто достатньо понизити галявину, яка буде працювати як елемент дощового парку. Звісно, таке рішення може багатьом не здатися досягненням. Його можуть критикувати. Але від критики нікуди не дітися. Варто лише комунікувати, чому ми це робимо саме тут і саме так, і завжди спиратися на стратегію. 

Дощовий сад у новій забудові в Копенгагені. Тут організоване пониження з камінням

Ландшафтного архітектора треба долучати до міського планування

Ландшафтна архітектура – це про зв’язок між естетикою та дбайливим ставленням до природної екосистеми.

Від архітектора дуже часто можна почути, що ландшафт – це фон. А ландшафтний архітектор розуміє, що архітектурна будівля використала ресурс ландшафту. Він може запропонувати, як повернути використаний ресурс. Разом вони можуть створити ландшафтний проєкт, який збалансує вплив від будівництва споруди на ландшафт. 

Звісно, кожен проєкт – компроміс між ідеями та підходами. Ландшафтний архітектор не може впливати на кожен маленький нюанс. Але принаймні варто починати працювати з ландшафтом на етапі створення концепту. Бо зазвичай у нас роблять так: створили архітектурний проєкт, врахували всі норми – комунікації, пожежні проїзди тощо. А тоді клаптики зелених зон, які залишилися, віддали ландшафтним архітекторам. Якщо залучати ландшафтного архітектора ще на етапі концепту, то він може вплинути на зелену структуру в проєкті. 

Мені би хотілося вивести роботу з ландшафтом на стратегічний рівень. І тоді ми змогли би вибудувати екологічну зв’язність у місті та врахувати баланс інтересів громади й бізнесу.

Я говорю як про локальні проєкти, так і про рівень міського планування. Але якщо в окремих проєктах, на зразок нових житлових комплексів, уже є гарні приклади подібної співпраці, то на рівні міста такого розуміння немає. І зараз у нас можуть виникати конфлікти навколо забудови берегів водойм або островів, бо ми не зробили такого балансу інтересів.

Тактичне озеленення вулиці Мальмо, зменшує тепловий ефект і створює додаткове місце для відпочинку влітку в місті

У 2023 році Київ затвердив план дій «Зелене місто» ​​для розв’язання екологічних проблем у плануванні міста. У цьому плані визначені цільові показники, яких потрібно досягнути Києву, щоб стати «зеленим містом». Вони стосуються сфер транспорту, енергетики, поводження з відходами. Отже, робота над стратегією велась. Але потрібна чітка та прозора політика, щоб її реалізувати.

Крім того, є проблема прозорості в міських процесах. Зараз усіма парками та скверами займається «Київзеленбуд». Деталі проєктів ремонтів і реконструкцій парків і скверів майже не оприлюднюють. Але навіть якщо ми перебудовуємо невеличку частину парку, то могли би запрошувати до проєкту людей із різним досвідом і поглядами. Це могло би порушити інертність естетики та рішень. Місто від цього тільки виграло б. Але зараз незрозуміло, як ландшафтний архітектор може бути частиною муніципального проєкту.

Джерело: Чи потрібен парк на кожній зеленій зоні й що робити з газонами. Пояснює ландшафтна архітекторка