Успіх стратегічних бомбардувань завжди визначався психологічними та політичними чинниками: поширенням поразницьких настроїв і підривом підтримки режиму. В ретроспективі надто самовпевнені заяви Гарріса, що Німеччина капітулює до 1 квітня 1944 року, виглядають зарозумілими. Але прецедент уже був. Восени 1942 року бомбардувальне командування почало атакувати північні італійські промислові міста — Геную, Турин і Мілан, а наступної весни бомбова кампанія спричинила масову втечу, масштабні заворушення та спонтанні демонстрації проти префектів і фашистської партії з вимогами політичних прав. У серпні 1943 року здавалося, що бомбардування Гамбурґа матимуть подібний ефект у Німеччині, і люди відкрито обговорювали можливість піти за прикладом італійців і встановити воєнний режим. Але на цьому вся схожість закінчувалася: розмови та кілька символічних випадів проти партійних чиновників не переросли в колективні дії.
То чим же Німеччина відрізнялася від Італії? За оцінками, внаслідок авіанальотів в Італії впродовж війни загинули 50 000 – 60 000 людей, що можна порівняти з втратами у Великій Британії та Франції. До вересня 1944 року кількість загиблих серед цивільного населення в результаті бомбардувань у Німеччині наближалася до 200 000. Німеччину від Італії відрізняла не кількість загиблих, а вплив бомбардувань на населення. Італійським містам не вистачало засобів ППО для захисту цивільної інфраструктури: було мало укриттів, мало зенітної артилерії та майже не було винищувальних ескадрилей. Без цього жителі відчували себе абсолютно незахищеними. Оскільки фашистська держава не змогла організувати адекватні оборону та евакуацію, люди в пошуках притулку, їжі і безпеки зверталися до родичів, чорного ринку та церкви.
Нацистська Німеччина в цьому плані виявилася міцнішою в 1943–1944 роках. Окрім кращого захисту та забезпечення німецьких міст, державні, партійні, місцеві та військові органи (попри певні недоліки й суперництво в результаті дублювання сфер відповідальності) ефективно співпрацювали з метою мобілізації мільйонів німців для участі в цивільній обороні та масовій евакуації. Це був справжній організаційний тріумф. Молодих німецьких жінок мобілізували в дедалі більшій кількості. Окрім 400 000 жіночого допоміжного персоналу Червоного Хреста, до 1944 року у вермахті служили 500 000 жінок. Більшість із них — 300 000 — були задіяні у ВПС як допоміжний персонал, переважно в тилу. Трохи старша когорта служила в Імперському союзі протиповітряної оборони (Reichsluftschutzbund). В Ашаффенбурзі такі завдання виконували переважно заміжні та непрацюючі жінки віком від 25 до 30 років. Попри патріархальні цінності нацизму, в умовах нестачі чоловіків дедалі більше молодих жінок призначали на керівні посади в ППО. В Трірі весь штатний персонал складався з жінок, у Фюссені — дві третини. Деякі жінки продовжували уникати служби, посилаючись на вік, погане здоров’я або необхідність доглядати за маленькими дітьми чи літніми родичами. Інші ж, навпаки, насолоджувалися новими обов’язками. Молода медсестра з Червоного Хреста, яка врятувала двадцять одну людину зі зруйнованого підвалу, згадувала, як нею пишався весь підрозділ, коли влітку 1942 року її нагородили хрестом «За воєнні заслуги»: вона стала першою жінкою, яка отримала цю нагороду. Одягнуті у військові комбінезони, підперезані ременями з пряжками, зі сталевими шоломами на головах, знаючи, що таке обов’язок, підпорядкування і жертовність, ці жінки в буквальному сенсі стали частиною озброєного народу. До 1944 року їх було 620 000, майже всі служили на добровільних засадах.
З 1942 року солдатам на фронті довелося звикати, що дикторки на радіо зверталися до них як до «товаришів». «Ми щасливі, коли чуємо прекрасні жіночі голоси, — розповідав один солдат. — Але вам не здається трохи смішним, коли (хочеться сподіватися!) виховане, витончене створіння звертається до нас, фронтовиків, як до “бойових товаришів”?». Наприкінці 1943 року чітке розмежування — чоловіки «там, на фронті» і жінки та діти «тут, у тилу» — було стерте в більшості міст Німеччини. «Тил» перестав бути місцем, де завжди безпечно. Жінки та підлітки перетворилися на мобілізованих і озброєних «героїчних захисників».
Упродовж 1944 року молодий психіатр із Лейпциґа проводив дослідження, чи призвели бомбардування до зростання «психологічних і нервових реакцій» серед цивільного населення в Німеччині. 50‑річний бізнесмен розповідав, що в нього почалися проблеми з мовленням за тиждень після того, як він врятував матір із полум’я та втратив свідомість від вибуху бомби. «Мені особливо важко вимовляти слова, що починаються з голосної букви, мені доводиться вичавлювати їх із себе, інакше я взагалі не зможу нічого сказати», — пояснював він лікарю Фойделю. Відтоді сирени повітряної тривоги викликали в чоловіка негайну реакцію: «Кров припливає до голови, починає боліти серце і з’являється тремтіння». Хоча Фойдель і співчував пацієнтам, він дійшов висновку, що подібні люди відрізнялися нервозністю та вразливістю ще до війни. Він також вважав, що «вимоги суспільства повинні переважати над особистими стражданнями». На його думку, «поштовх, який надавало народне ставлення», допоміг мобілізувати психологічні ресурси нації і що насправді «істеричних» людей було менше, ніж під час Першої світової війни — типовий критерій «істерії» як явища, що провокує поразництво та революцію. Фойдель також дійшов висновку, що чутки, особливо «безвідповідальне поширення жахливих історій і перебільшених статистичних даних», значно небезпечніші, ніж насправді пережитий людьми досвід. Тож він рекомендував пацієнтам придушувати переживання, а не виплескувати їх назовні, викликаючи тривогу в інших. Паралельне дослідження, проведене в Ерлянґені, продемонструвало ще більшу психологічну силу до опору в німців: бомбардування не призвели до появи нових або специфічних хвороб — навпаки, жахливі події, пережиті здоровими людьми, швидко стиралися з їхньої пам’яті.
До вересня 1943 року з Берліну виїхали 800 000 мешканців. Упродовж наступних місяців, до березня 1944 року, було евакуйовано ще 400 000 людей, у результаті чого населення столиці скоротилося з 4 до 2,8 мільйона. До кінця року всього в країні налічувалося понад 6 мільйонів евакуйованих через бомбардування німців. Багато людей вирішили виїхати після перших авіанальотів, попри те, що їхні будинки не постраждали. В той час як чоловіки мали допомагати в гасінні пожеж, рятувальних операціях тощо після відбою тривоги, багато жінок прямували в місцеві центри прийому. В цих установах, де працювали добровольці з Націонал-соціалістичної народної благодійності та соціальні працівники, постраждалі могли отримати першу медичну допомогу, гарячі напої, бутерброди, розкладні ліжка, а також заявити про збитки з вимогою компенсації від муніципальних чиновників. Там же реєстрували охочих виїхати. Враховуючи гостру нестачу житла в містах, місцеве нацистське партійне керівництво та асоціації протиповітряної оборони заохочували міграцію. Бажаючим евакуюватися потрібно було отримати відповідний дозвіл на виїзд, який видавався лише особам, не пов’язаним трудовим договором. Без цього дозволу їх не ставили на облік за новим місцем проживання і не видавали продовольчі картки. Випадки порушення цієї вимоги почали фіксуватися, лише коли система фактично перестала функціонувати повністю, а саме після нальотів на Гамбурґ у липні 1943 року та Нюрнберґ у серпні, що говорить про високу ефективність такої децентралізованої цивільної оборони й евакуації. Чоловіки становили невеликий відсоток евакуйованих: 10 % із 200 000 людей, які виїхали з Мюнхену, і лише 5 % — зі Швайнфурта. Здебільшого це були особи пенсійного віку або інваліди. Евакуація стосувалася насамперед дітей і жінок; останніх розділяли на дві категорії: працюючих і непрацюючих або, у виключних випадках, тих, хто зміг переконати роботодавців відпустити їх.
Значна більшість — 78 % — були евакуйовані в безпечні місця масовими організаціями нацистської партії. Це стосувалося навіть тих, хто міг покластися на родичів у плані житла. Зусилля Націонал-соціалістичної народної благодійності часто оцінювали позитивно. Як згадувала одна жінка з Карлсруе одразу після війни: «Все було організовано й оплачено. Нам дали папірець і сказали, куди й коли йти. Нас поселили в будинку жінки, яка мала велику ферму». Пасербиця швачки з Мюнстера теж позитивно відгукувалася про евакуацію. «Все було зроблено Народною благодійністю», — згадувала вона 1945 року. З першої під час війни евакуації із Саару восени 1939 року Народна благодійність могла похвалитися наявністю пунктів на залізничних вокзалах, де доброволиці роздавали постраждалим гарячі напої і бутерброди. Коли почали прибувати ешелони з евакуйованими, на допомогу доброволицям надіслали членкинь Націонал-соціалістичної жіночої організації і Союзу німецьких дівчат, які допомагали переносити багаж, наглядати за дітьми та знаходити біженцям місця для ночівлі.
Однак неприємних ситуацій вдавалося уникнути не завжди. Так, улітку 1943 року завдяки співробітникам СД набула розголосу історія однієї матері з трьома дітьми з Гамбурґа. Прибувши на південь, вона не змогла отримати чисті підгузки для однорічної дитини. Діставшись до Лінца в Австрії, їй із дітьми довелося спати на підлозі залізничного вокзалу. Діти дуже скоро почали хворіти. Жінка благала чоловіка надіслати їй гроші на дорогу додому, запевняючи, що в підвалі їхнього зруйнованого будинку в Гамбурзі буде «в тисячу разів краще, ніж тут». «Бідолашним людям краще взагалі не їхати в ці мирні регіони… Ніхто тут, у Східній марці, нічого не розуміє. Хай би їх тут теж бомбили». Все мало бути по-іншому. Дійсно, прагнення співробітників СД довести цю історію до відома найвищих урядових кіл свідчить про рішучість режиму зробити подібні випадки винятковими.
Влітку 1943 року зусилля нацистів з евакуації отримали підтримку зі, здавалося б, найнеочікуванішого джерела — католицької церкви. Спочатку церква чинила запеклий опір програмі евакуації дітей, розглядаючи притулки під егідою Гітлер’юґенду як можливість для антирелігійної ідеологічної обробки підростаючого покоління з боку режиму. Після масових бомбардувань підозри духовенства не зникли, однак опір з їхнього боку припинився. Наприкінці липня 1943 року голова відділення благодійної організації «Карітас» у Кельні й Аахені високо оцінив роботу Націонал-соціалістичної народної благодійності: зміна позиції духовенства ознаменувала нову фазу евакуації, що перетворилася на масову міграцію. На відміну від попередніх правил евакуації дітей, термін більше не обмежувався шістьма місяцями. Не відмовляючись від принципу добровільності й не кидаючи виклик прерогативі згоди батьків, місцеві партійні чиновники та представники Міністерства освіти почали масово закривати й евакуювати цілі школи разом з учителями одразу після закінчення літніх канікул.
У вересні 1943 року жіноча гімназія імені Песталоцці з берлінського району Руммельсбурґ переїхала у Вартеланд — колишню резиденцію одного польського графа у Шлосс-Штребені. Спершу все було побудовано на імпровізації, і дівчат заїдали блохи із солом’яних матраців, на яких доводилося спати, доки для них не спорудили дерев’яні двоярусні ліжка. Незабаром усе це набуло обрисів «табору», яким спільно керували директор і молодіжна лідерка: вона читала дівчатам на ніч історії про привидів при мерехтливому світлі гасових ламп, а директор, тепер завжди одягнутий в есесівську форму, не переймався цензуруванням листів дівчат додому й заплющував очі на різноманітні витівки на кшталт катання поруччями парадних сходів.
Атмосфера пансіону й одностатевих груп у дитячих таборах захоплювала підлітків і огороджувала від суспільних реалій внутрішнього фронту. Вони опинялися за містом, часто навіть за межами «старого» Райху, й оскільки їм усім було від 10 до 14 років їхні погляди легко трансформувалися — чого й боялася церква — під впливом гасел і пропаганди Гітлер’юґенду. Перебуваючи в дитячому таборі в районі Бистриці у Трансільванії, Фрідріх Гайден був зачарований етнографією села й писав про це в щоденнику: угорська крамниця, круглі убогі хатини із сирцевої цегли румунів і ромів на околиці та розташовані в центрі просторі кам’яні садиби німців навколо будинку лютеранського пастора та протестантської церкви. Більшу частину часу хлопців займала організована діяльність, особливо спорт, військові ігри та походи. Довгі дні в передгір’ях Східних Карпат, покликані розвивати «дух товариства», здавалися затяжним варіантом літніх таборів Гітлер’юґенду в передвоєнні роки. З муштрою, системою рангів і формою зі знаками відмінності у вигляді різних за кольором нашивок на плечах підлітків готували до роботи у Службі праці або вогневих групах ППО. У таборі Дюррбах (Діспе) в Угорщині, де опинився Вернер Кроль, за тимчасової відсутності директора школи хлопців заохочували битися один з одним вербовим пруттям: лідер Гітлер’юґенду казав, що це «виховує характер». За кілька днів хлопець, побитий у ході подібної дуелі з Вернером, розбив вікно в єврейському будинку. Вночі туди прийшла група із тридцяти хлопців і кинула в будинок, за припущенням Вернера, 80–90 каменів. Дітлахів не покарали.
Джерело: Війна повертається додому до Німеччини: стан тилу у тотальній війні
