Феріде Рушіті
«Я не була готова до того, що матиму справу з колективною травмою свого народу»
Пані Феріде, цього року ви і ваша організація номіновані на Нобелівську премію миру. Що означає для вас це визнання?
Це перемога, але не моя і команди Косівського центру реабілітації жертв тортур, з якою я невтомно працюю чверть століття, це визнання і підтвердження стійкості понад тисячі постраждалих, які працюють з нами, довіряють нам і пройшли шлях до зцілення разом із нами.
З одного боку, ця номінація – найбільша честь, яку можуть зробити людині чи організації. А з іншого, надзвичайно важливо, що ми позначили на карті світу Косово, де ці злочини відбувалися. Адже сусідня держава (Сербія – авт.), військові якої ці злочини коїли, все заперечувала і продовжує це робити зараз. Тому для мене дуже важливо, що воєнні злочини в Косово тепер визнані і через цю номінацію.
Яким був ваш шлях до правозахисної діяльності? Чому почали працювати саме з постраждалими від сексуального насильства під час війни?
Під час війни в Косово я була молодою лікаркою і в 1998-1999 роках працювала в різних таборах біженців в Албанії. Тоді я зустріла багатьох травмованих людей: батьків, що втратили своїх доньок чи синів, дітей, які втратили батьків; людей, які не знали нічого про своїх рідних. Серед біженців були жінки, які виглядали занадто мовчазними. Нині я розумію, що вони переживали сором і навіть не могли говорити. Вони просили про медичну допомогу, бо деякі з них мали кровотечі. І я як лікарка не була готовою до побаченого – адже катування були психологічними і фізичними. Дехто із жінок мали шрами на тілі, навмисно залишені як нагадування про знущання.
Я прагнула допомогти постраждалим, надати не лише медичну допомогу, а й морально підтримати їх. Звісно, я не була готовою до того, що матиму справу з колективною травмою свого народу. Однак виконувала свою роботу якнайкраще. За деякий час зрозуміла, що моя діяльність як гастроентеролога в таборі вичерпана. Тож, почала більше працювати з постраждалими від насильства, надаючи медичну допомогу і вислуховуючи їх, намагаючись розшукати членів їхніх родин. І тоді я зрозуміла, що повернувшись до Косова, я створю центр, де постраждалі, а це переважно жінки і дівчата, почуватимуться в безпеці, отримуватимуть медичну допомогу, їх вислуховуватимуть, підтримуватимуть, без засудження, і вони будуть оточені безумовною любовʼю. Тому що багато з них після пережитого втратили підтримку своєї сімʼї, громади і суспільства загалом.
Косовські біженці покидають батьківщину, Блаце, колишня Югославська Республіка Македонія, 01.03.1999.
«Як післявоєнне суспільство ми не змогли підтримати і належно допомогти постраждалим від сексуального насильства»
Так і сталося. Заснований вами центр став місцем всебічної допомоги постраждалим, адже навіть зараз косівське суспільство більше схильне до патріархальних поглядів і традицій?
У нашій країні, як і в багатьох післявоєнних суспільствах, ми пройшли багато випробувань щодо зрілості і розуміння цінностей, досвіду війни. Загиблі, наші захисники, ветерани, люди з інвалідністю, зниклі безвісти – вони всі мають імена і суспільство поважає та цінує їхній внесок у боротьбу. Й водночас є люди, які під час війни пережили жахливі речі, однак вони залишаються для суспільства невидимими, сам на сам зі своїм болем.
Сексуальне насильство під час війни є воєнним злочином і вчиняється для того, щоб змусити жертву мовчати. Воєнні злочинці забирають автономію тіла людини і її розуму. Через це постраждалим надзвичайно складно потім продовжувати своє життя.
Особливо, якщо ви ще й зазнаєте стигматизації та упереджень у вашому суспільстві. І складається ситуація, коли набагато легше справлятися з цим мовчки, залишатися ізольованим у сім’ї, ніж шукати підтримки чи говорити про це публічно. На жаль, я вважаю, що після війни ми як суспільство не змогли підтримати і належно допомогти постраждалим від сексуального насильства.
Як недержавна організація ми працювали конфіденційно і не могли поширювати публічно історії тих, хто звертався по допомогу. До того ж стигма навколо цих злочинів була настільки сильною, що заважала постраждалим не тільки приходити до нашої організації, а й шукати захисту своїх прав деінде. Упродовж 15 років ми працювали над тим, аби створити простір для всіх, хто пережив сексуальне насильство, і щоб їх визнали на державному рівні. Ми співпрацювали з різними інституціями, аби напрацювати певні принципи і процедури визнання злочинів.
Феріде Рушіті на роботі
Чому для постраждалих є важливим визнання державою?
Попри те, що держава юридично визнала постраждалих у 2014 році, імплементація цього законодавства в Косово відбулася через чотири роки. Постраждалі від сексуального насильства під час війни в Косово щомісяця отримують грошові виплати – пенсію. Насправді це не настільки великі гроші, що можуть змінити життя тих, хто вижив, але це визнання їхніх страждань. Тому що в суспільстві, де будь-хто цікавиться вашим минулим, і постраждалі відчувають сором та провину за злочини, які вчинили над ними, надзвичайно важливо, аби держава продемонструвала підтримку та визнання болю, через який довелося пройти людям. Це ніби встановлення справедливості для постраждалих та їхніх родин. Вони отримують сили вступати в інші процеси, вже вимагаючи правосуддя в кримінальному судочинстві.
«Правосуддя – це не лише притягнення до відповідальності, а й зцілення та визнання»
Але не менш важливим є покарання винних у скоєнні воєнних злочинів. Які результати досягнення правосуддя і справедливості в Косово?
Після завершення війни Косово було під адміністрацією ООН: місія UNMIK, а потім EULEX (місія ЄС з питань верховенства права в Косово). І представники цих місій, маючи справу з воєнними злочинами, не виявляли значної чутливості до жертв цих злочинів. Так, постраждалі від сексуального насильства свідчили і в період UNMIK, і в часи EULEX, однак ніхто з них не здобув правосуддя. Тому люди почувалися розчарованими, оскільки пройшли через тяжкі для них процедурні питання.
Ми публічно направили справу Шюрєте Тахірі-Сулеймані до державної прокуратури, коли вже наша держава очолила процес правосуддя. Через 22 роки після злочину її кривдника Зорана Боготі було засуджено до 13 років вʼязниці. Наразі ми маємо 12 обвинувальних актів, що перебувають в процесі розгляду. Ще понад 50 жінок надали свідчення.
Феріде Рушіті ( в центрі) разом із Васфіє Краснічі-Гудман (праворуч) та Шюрєте Тахірі-Сулеймані (ліворуч), які публічно розповіли свої історії, і які є героїнями для косівського суспільства.
Ваша організація залучена теж до цієї діяльності?
Так. Ми паралельно працюємо з постраждалими і системою правосуддя. Ми готуємо постраждалих психологічно, щоб вони могли свідчити в суді. Адже прагнемо мінімізувати наслідки спогадів для них, оскільки через хвилювання, стрес, спогади можуть бути мозаїчними, втрачати хронологію подій.
Також ми працюємо з правоохоронцями – проводимо тренінги для поліцейських і слідчих, прокурорів, працівників суду, аби вони мали травмочутливий підхід до постраждалих. Оскільки це не просто свідчення – вони працюють із людьми, які мають відкриті рани. Навіть питання можуть бути тригером та спричинити повторне травмування людини. Це має бути безпечний простір і можливість для постраждалого висловитися й бути почутим. Через це ми розробили спеціальний протокол свідчень постраждалих від сексуального насильства під час війни. Постраждалі також можуть свідчити онлайн.
Неймовірно важливо для постраждалих мати підтримку впродовж всього процесу – від заяви до завершення судового розгляду. Судова справа може тривати довго, однак ми залишаємося із постраждалими. Адже вони – дуже вразлива група, можуть здатися і не захотіти продовжувати далі, тому ми залишаємося з ними, щоб дійти до завершення.
Це тривалий шлях, сповнений викликів. Але коли жінки досягають справедливості, потрібно бачити, як сяють їхні очі. Парадигма світосприйняття зміщується: жінка розуміє, що сором і вина – це справа злочинця. Одна з постраждалих після того, як дізналася про вирок свого кривдника сказала, що почувається вільною, адже цей чоловік несе покарання за все, що вчинив із нею. Правосуддя – це не лише притягнення до відповідальності, це зцілення і визнання. Це зміцнює не тільки постраждалих, а й їхні родини, навіть більше – громади і цілий народ.
Феріде Рушіті на роботі
«Підхід, орієнтований на постраждалих: ретельно слухати і не нашкодити»
Торік Косівський центр реабілітації жертв тортур відзначив 25 років своєї діяльності. Як ви характеризуєте результати своєї роботи?
Я вважаю основним результатом нашої діяльності є визнання постраждалих на законодавчому рівні. Ми адвокатували це питання багато років, перш ніж досягли результатів.
Троє постраждалих – Васфіє Краснічі-Гудман, Шюрєте Тахірі-Сулеймані і Рамадан Нішорі – змогли розповісти свої історії публічно, вони стали орієнтирами для інших людей. Я вивчала, як травма впливає на покоління, щоб запобігти її поширенню в нашому суспільстві. Разом з іншими організаціями ми створили центр документування. Це своєрідний архів, що може використовуватися для вивчення і досліджень, аби правдиво розповісти наступним поколінням, що відбувалося в Косово під час війни. Це величезна робота.
За цей час приблизно із тисячею постраждалих я працювала безпосередньо. Наша організація також допомагала і продовжує допомагати біженцям, тим, хто шукає притулку, жінкам, які повернулися із західних країн, травматизованим жінкам і дівчатам від домашнього насильства. Крім цього, ми допомагали колишнім увʼязненим, родинам зниклих безвісти.
Я вважаю, що під вплив різних наших програм потрапили до 20 тис. людей. Це різні цільові групи, і в цьому полягала наша стратегія, адже на початку нашої діяльності стигма в косовському суспільстві була занадто високою. Навіть члени родини могли не знати, що хтось у сім’ї пережив сексуальне насильство. Ми впроваджували підхід, орієнтований на постраждалих. Дуже обережно залучали їх і дивилися, чи правильно ми все робимо?
Феріде Рушіті під час міжнародного форуму “Жінки, мир та безпека 2025”
І через багато років після війни ще залишаються питання, що потребують вирішення?
Наприклад, у Боснії та Герцеговині частиною державної політики є підтримка дітей, які народилися внаслідок зґвалтування жінок під час війни. Я спробувала порушити цю тему серед постраждалих у Косово, але вони категорично висловилися проти. Поговорила з кількома родинами – така сама реакція, тому цю тему ми закрили.
Хоча порушили це питання на зустрічі зі студентами, які народилися в роки війни, то багато з них почали перевіряти обставини свого народження. Адже сексуальне насильство, пережите матірʼю, може позначатися на психологічному самопочутті дитини, викликати емоційні проблеми, впливати на поведінку, здоровʼя, і загалом соціоекономічний добробут людини. Але якщо жінки говорять, що вони не хочуть відкривати цю проблему, то я не можу її порушувати, ми маємо поважати їхнє рішення і ретельно вчитися, слухати їх, аби не нашкодити.
Працюючи із постраждалими, як зрозуміти, що людина зцілилася від травми?
За допомогою різних інструментів ми можемо оцінити стан постраждалих, визначити депресію, ПТСР, психосоматичні розлади та рівень самооцінки постраждалих. Коли до нас звертаються, то ми оцінюємо стан жінки чи чоловіка і потім робимо повторну оцінку через пів року, порівнюючи з першими показниками, насамперед йдеться про психологічний стан та самооцінку.
Травма не має обмежень і кордонів. Вона час від часу нагадує про себе. Однак для нас важливо, щоб людина була спроможною, могла протистояти щоденним стресам, мала родину, професію. Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україні, то для багатьох жінок у Косово ці події були тригером, оскільки нагадали про пережитий досвід.
Також важливо розуміти перспективи зцілення. Людина пережила цей болісний досвід й отримала зцілення, коли може керувати своїми емоціями, не має нічних кошмарів чи інших симптомів, що нагадують про насильство – це можуть бути навʼязливі думки чи тригерні симптоми, коли голосний звук, шум, повертає в ситуацію пережитого насильства. Першочерговим є психосоціальне зцілення, це основа всього іншого.
Арт-інсталяція Thinking of you, присвячена постраждалим від сексуального насильства під час конфлікту в Косові .
«Сексуальне насильство – зброя, інтегрована в арсенал війни»
Чому сексуальне насильство поширене під час війни?
На жаль, сексуальне насильство є зброєю, брудною й дешевою, але інтегрованою в арсенал війни. Військові прагнуть підкорити людей, проти яких вони воюють. Поневолити і примусити мовчати. І якщо ми не просуваємо ці історії, не боремося за справедливість, то ми в такий спосіб реалізуємо стратегію злочинців: заперечення і невизнання скоєних злочинів.
Як активісти маємо місію й обовʼязок – висвітлити ці історії, зміцнити постраждалих у пошуках справедливості, переконати, що сором і вина стосуються тих, хто вчинив ці злочини. Сербія до цього часу не визнала воєнні злочини, скоєні їхніми військовими під час війни в Косово. Однак якщо ви не визнаєте правду про минуле, ви не зможете побудувати майбутнє. І я вірю, що Україна зробить все для підтримки постраждалих та документування їхніх історій. Це має бути соромом Росії, яка вчинила звірства щодо беззахисних жінок і дітей.
Ми повинні боротися, адже ворог вбиває, ріже, ґвалтує і потім все заперечує, тому ми зобовʼязані знайти стратегію, щоб донести правду. А це можна зробити лише надавши можливість висловитися постраждалим, досягнувши правосуддя для них і відправивши винних за ґрати.
Пані Феріде, ви згадували, що травма передається через покоління. Що варто робити Україні, аби уникнути цього?
Насамперед забезпечити належні послуги для постраждалих. Адже травма від сексуального насильства може передаватися навіть через пʼять поколінь. Якщо зараз на державному рівні є розуміння потреб постраждалих, то ви вже запобігаєте передачі травми наступним поколінням.
Я сподіваюся, в Україні є розуміння цих питань. Інакше доведеться суспільству розплачуватися потім: насильство трансформується у фізичні і психологічні проблеми, якщо пережитий досвід не пропрацьовувати. Це і рівень зайнятості та активності постраждалих у суспільстві. Адже багато хто з них без підтримки не зможе створити сімʼю чи досягти успіхів у карʼєрі. Чим раніше почати працювати з цими питаннями, тим менше буде наслідків в майбутньому. Ви ж бачите, що в Косово ми маємо нові випадки звернень про сексуальне насильство навіть через 25 років після завершення війни.
Перегляд відео, на якому вперше в історії Косова чоловік, який пережив сексуальне насильство під час війни, виступив публічно, 14 квітня 2025 року.
Психологічної уваги потребують і члени родин постраждалих, чи не так?
Так. За багато років роботи з постраждалими та їхніми сімʼями ми помітили, що від ПТСР, депресій, фізичних та ментальних розладів страждають не лише ті, хто пережив насильство, а й члени їхніх родин. Вони, наприклад, могли бути свідками злочину. І тому це буде правильно підвищити обізнаність фахівців в Україні про необхідність звернення уваги на членів сімʼї, адже вони можуть перебувати ніби в тіні. Досить часто про це ніхто не говорить.
Ми намагаємося донести історії постраждалих і через книги. Це ще один спосіб сказати правду. Ми опублікували вже три книги, де розповіли історії постраждалих від сексуального насильства в Косово, а також про вплив травми на родини. Книга «Через біль – до сміливості» саме про це. До речі, ця книга видана в перекладі й українською мовою.
«Після 2022 року наша співпраця з Україною посилилася»
Чи співпрацюєте з українськими організаціями та постраждалими від сексуального насильства?
Наша співпраця з українськими колегами – громадянськими активістами почалася 2019 року, коли група постраждалих українок під час бойових дій на Сході України відвідала Косово. Метою їхнього візиту був обмін досвідом і започаткування співпраці. І ніхто тоді, ані українці, ані косовари не здогадувалися, що війна з новою силою спалахне в Україні. Ми мали великі плани щодо підтримки українців, передачі напрацювань KRCT для українських організацій.
Пісня повномасштабного вторгнення Росії в Україну наша робота активізувалася, ми почали працювати з журналістами, державними інституціями, громадянським суспільством і постраждалими. Через Асоціацію журналістів Косово ми співпрацювали з групою українських журналістів, які перебувають у нашій країні. Вони теж зазнали впливу війни, розʼєднані з родинами. Ми намагалися підтримати їх, запропонувати необхідну допомогу. Крім цього, наша роль як представників громадянського суспільства полягає ще і в тому, щоб підготувати їх до роботи з постраждалими. Аби вони, коли повернуться в Україну, були союзниками постраждалих, щоб медіа були поруч із цією групою суспільства. Адже постраждалі від сексуального насильства під час війни потребують підтримки медіа.
Також ми співпрацюємо з різними громадськими організаціями. Насамперед це обмін досвідом на різних форумах. Мене багато разів запрошували в Україну, але, на жаль, через війну та інші обставини я брала участь у заходах тільки онлайн. За час війни в Україні я зустрічалася з багатьма офіційними особами й громадськими активістами. Я та KRCT відкриті до будь-яких можливостей і пропозицій про співпрацю.
Зустріч у Посольстві Косова у Швеції.
У косівському суспільстві після війни була присутня стигма. Як вважаєте, чи є стигма в українському суспільстві? До речі, доводилося в громадах, які були в окупації, чути від місцевих жителів, що ніби жінки були згодні на секс із російськими військовими, або вони погоджувалися, щоб врятувати дітей, приміром. І, відповідно, люди не схильні розцінювати такі історії як насильство.
Я припускаю, що стигма присутня. Вона може проявлятися в іншій формі, ніж у косівському суспільстві, однак завжди пов’язана з цілісністю людини. Це може навіть бути самостигма через те, що з людиною сталося. З цими жінками потрібно говорити, підтримувати, не травмувати, використовувати дуже чутливий підхід. Тому наша робота з українськими журналістами – це внесок у подолання стигми в українському суспільстві.
Що потрібно робити Україні на офіційному рівні і на рівні громадянського суспільства, щоб не припуститися помилок Косова?
Під час зустрічей онлайн та офлайн серед інших питань з українцями ми обговорювали, як вам уникнути тих помилок, що допустило Косово. Насамперед це документування воєнних злочинів. Ми не впоралися з цим завданням.
Я наполегливо звертаю вашу увагу на вчасне документування. Дякувати Богові ви маєте державу і міжнародну підтримку. Тож, належне документування, інтегрована психосоціальна підтримка – це дуже важливі складові для будь-якої ініціативи, яку ви можете реалізувати: реабілітація, зцілення, репарації, доступ до правосуддя і встановлення правди. Якщо ви матимете належне документування, то зможете зберегти свідчення для наступних поколінь, що відбувалося насправді в Україні під час війни. І досвід Косова в цьому плані є дуже корисним для вас.
