Щоб зрозуміти особливості «28 років…» і їхню відмінність від «28 днів …», варто згадати народження й розвиток жанру. До 1968 року зомбі-горорів не існувало. Мертвих канібалів винайшов випускник Піттсбурзького університету, режисер-дебютант Джордж Ромеро в чорно-білій стрічці «Ніч живих мерців».
«Ніч…» – історія про те, як кілька людей бороняться проти зростаючої орди мерців, сховавшись у дерев’яному домі на околиці Піттсбурга. Обложені – зріз американського соціуму. Напруга неймовірна, акторські роботи еталонні, фінал – шокуючий і трагічний. При бюджеті 114000 доларів касовій збір досяг 42 мільйонів. Сам Ромеро зняв ще пʼять фільмів на таку саму тему, задавши типові ознаки «сплеттера» (англ. splatter – бризки (крові)), на тривалий час незмінні:
- катастрофа починається раптово, найчастіше з рукотворної причини;
- оповідь будується навколо невеликої групи героїв, які намагаються вижити;
- всередині групи неодмінно спалахує конфлікт, що інколи призводить до смерті чи вигнання частини персонажів;
- основна група може зіткнутися з іншою у сутичці за ресурси;
- в одному чи кількох епізодах жорстокість живих перевершує жорстокість мертвих;
- зомбі рухаються мляво, але беруть числом і мертвою хваткою;
- укушений сам стає пожирачем плоті;
- зупинити зомбі можна тільки пострілом, сильним ударом у голову, спаленням;
- інтелект заражених, як правило, зведений до первісних інстинктів: рухатись, хапати, жувати.
Подальший розквіт сплеттера пов’язаний не тільки з відносною дешевизною жанру. Не меншою мірою цьому сприяла атмосфера 1970-1980-х зі стрибками міжнародної напруженості: недарма спусковим механізмом катастрофи в «Ночі…» стає радіація, поширена фобія Холодної війни. Непереможна армія мертвих, що поглинають і тіла, й індивідуальність жертв – цей образ сублімував суспільні неврози у безпечні форми. Зомбі – це нещадний чужий, якому неможливо співчувати.
У 2002 році британець Денні Бойл вивів на екран у «28 днів потому» щось небачене: «жвавих» або «скажених» зомбі (англ. fast zombies, rage zombies).
Кадр з фільму «28 днів потому» (2002)
Бойл вернувся до витоків: подібно до роману Річарда Метісона «Я – легенда», що надихнув Ромеро в 1968-му, перетворення в його фільмі спричиняє вірус, створений, однак, у лабораторії. Зараженого охоплює невгамовна жага вбивства. Після інкубаційного 20-секундного періоду вірусоносій з буквально кривавими очима (симптом запозичений з клінічної картини гарячки Ебола) кидається на найближчого неінфікованого і вбиває або заражає. Вірус уражає тільки ранених, вбиті не повстають. Знищити зараженого можна влучним пострілом.
Знахідка Бойла, безумовно, освіжила сплеттер. Зомбі помчали нестримними легіонами; їхнє функціонування стало більш «науково обґрунтованим». У такій парадигмі виконані, зокрема, римейк Ромерового «Світанку мерців» (реж. Зак Снайдер, 2004), екранізація «Я – легенда» (реж. Френсіс Лоуренс, 2007), блокбастер «Війна світів Z» (реж. Марк Фостер, 2013), барвиста «Армія мерців» (реж. Зак Снайдер, 2021).
Однак у 2000-2010-х сталися й кардинальніші метаморфози. Холодна війна скінчилася, а ходячі небіжчики, перетравлені поп-культурою, втратили страхаючу новизну. Нервову дрож витіснив карнавал. Голлівуд остаточно перехопив колись радикальний жанр, наповнив його грішми і знаменитостями, але привів індустрію смерті до мейнстрімної беззубості. У тій же «Війні світів Z» замість маленької людини, яка силкується вижити, постає ефективний менеджер з обличчям Бреда Піта, а замість м’ясорубки – декоративна криза. Та навіть це не помогло. Звичний конфлікт –жменька виживальників проти орди людожерів – став штампом. Можна сказати, що сплеттер у його класичному вигляді завершився в 2008 р. з виходом малобюджетної драми «Колін» (реж. Марк Прайс), де головним героєм стає зомбі і світ показаний його очима. Гуманізація «ходунів», утім, почалася ще раніше, не оминувши навіть того ж Ромеро в «Землі мертвих» (2005). У зомбі з’явилися навички володіння зброєю, самоорганізація і лідери. Що ж до живих, то обвал цивілізації перетворився на сюжетний привід, аби задіяти тропи, інколи навіть не повʼязані з горором прямо (гарний приклад – серіал НВО «Останні з нас», 2023–2025).
Звісно, на все це не міг не зважати Бойл.
Кадр з фільму «28 років потому».
Пролог «28 років…», з групою дітей, що дивляться телепузиків, коли дорослі за дверима безуспішно стримують наростаючий кошмар, витриманий цілковито в руйнівному дусі «28 днів…». Але треба рухатись далі. Тож через 28 років після спалаху епідемії Велика Британія лишається ізольованою територією з покинутим напризволяще населенням. Вирватись неможливо: колишнє Королівство стережуть міжнародні морські патрулі. 12-річному Спайку (Альфі Вільямс) пощастило: він живе на острові, відокремленому від заражених земель протокою. Єдиний звʼязок з берегом – по дамбі. Її можна перейти лише у відплив. Живуть з мисливства, рибальства, збиральництва. Але за цю антиутопічну удачу треба платити ініціацією: по досягненні певного віку підліток має перейти на велику землю і вбити бодай одного монстра. А втім, Спайка більше, ніж кривава посвята, ніж усі зомбаки на світі, хвилює одужання його тяжко хворої матері Ісли (Джоді Комер з серіалу «Вбиваючи Єву»). І тому в нього попереду не одна, а дві смертельно ризиковані подорожі.
Кадр з фільму «28 років потому».
Роман виховання, вшитий в зомбі-кіно – новація сама по собі, але Бойл на тому не спиняється. Він уводить ієрархію серед інфікованих: найнижча каста – «повільні», щось на кшталт придонних пожирачів сміття, розпухлі синюшні плазуни, що жеруть усе, до чого доповзуть; посередині – вже звичні «жваві», що остаточно перетворилися на голих розпатланих спринтерів; а нагорі – «альфи», на яких вірус діє як тестостерон: кремезні, кмітливі, практично невразливі берсерки.
Нові сюжети потребують нової естетики. «28 днів потому» Бойл знімав низькоякісними цифровими камерами. У «28 роках…» Ентоні Дод Ментл використовує оптику iPhone (сам прилад зʼявляється в кадрі, про що нижче), аби створювати широкі ультрапанорамні кадри, перетворюючи краєвиди здичавілої Шотландії на обʼєкт амбівалентної гри: з одного боку, ці ліси й поля приховують загрозу, з другого – несуть обіцянку великого світу, спокусливого для Спайка, геть знудженого в безпечній резервації.
Кадр з фільму «28 років потому».
Але в наш час кожен сам собі режисер і може вимальовувати інші реальності в себе на моніторі, тож Бойл враховує і це, додаючи до візуального ряду необарокової винахідливості: зокрема, коли Спайк з батьком біжать по дамбі до рятівних воріт, весь епізод мерехтить як нічна галюцинація під зорями та спалахами північного сяйва. Напруга росте з раптовими врізками чорно-білої кінохроніки, уривків історичних фільмів, монотонно-істеричним (навіть через 110 років) голосом Тейлора Голмса, який декламує «Чоботи» Редьярда Кіплінга («О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!»). В сценах загострення оповідь рветься у розсипах стоп-кадрів (редактор монтажу – Джон Харріс), ще й суміщених з різкими змінами ракурсу, – запаморочливі збивки додають потрібного божевілля.
Кадр з фільму «28 років потому».
Хай і відійшовши від класичного сплеттера, Бойл не забуває, що найкращі зразки цього жанру – насамперед у Ромеро – це так само сатира, як і жахи. Звідси й мілітаристська приправа у вигляді кінохроніки та Кіплінга – навіть у чорта в зубах британці пнуться до традиційних посвят і менторства. З того ж ряду – гомеричні сцени з заблукалим шведським військовим Еріком, коли Спайк питає, що таке мобільний (воістину, якщо підліток не знає нічого про «шайтан-трубу», це таки кінець світу), а потім щиро переживає за Ерікову дівчину з ботоксними губами на фото – що в неї, мабуть, напад алергії.
Та все ж змістовна частина, яка фундаментально відрізняє «28 років потому» від першого фільму – це прикінцеві епізоди. Доволі несподівані навіть для Бойла.
Автор «Трейнспоттінга» відступає від звичної жорсткості, провадячи Спайка та Іслу до дивакуватого й страшнуватого доктора Келсона (Рейф Файнз), який весь час палить багаття у глибині зараженої території, навіщось збираючи сотні трупів. Його царство – це сад кісток, вежа з черепів, казан, де він виварює голови. Героя Файнза, звісно, одразу почали порівнювати з безумним полковником Курцом з «Апокаплісису сьогодні», але мені він, голомозий і перемащений йодом, нагадує радше кумедного зомбі-індуїста зі «Світанку мерців» Ромеро (1978). Але хай який недолугий він є, Келсон мудро-сумовитими очима Файнза несе послання, найпотрібніше для осиротілого Спайка. Про повагу до мертвих і про співчуття до живих – байдуже, звичайних чи інфікованих. Про те, що за memento mori неодмінно йде memento amoris.
Кадр з фільму «28 років потому».
І тому все, що діється в цьому «серці тьми» – а насправді у місці просвітлення, – пряма й принципова інверсія «28 днів…». Бо там, варто нагадати, герої врешті-решт опинялися в захищеному солдатами форті, і в цій фальшивій небезпеці нагромаджувалися акти найстрашнішої дегуманізації. А тепер у розвʼязці Бойл, замість очікуваного апогею жахіть, раптом пропонує людяність. Передаючи куті мелодраматичного меду, але щиро й красиво.
Бо, зрештою, таке вже наше племʼя. Влаштовуємо собі всі можливі випробування. Набуваємо мудрості через жорстокість. Танцюємо дикі танці в передпокої пекла. Схрещуємо мʼясні машини з машинами бажань. Й інколи, нафантазувавши прийнятну безодню, нагадуємо собі, що таки варто памʼятати про смерть і про любов.
Кадр з фільму «28 років потому».
