Як з’явилися і розвивалися студії пам’яті?
Екокритичний підхід до пам’яті відносно новий. Про цей зв’язок між природою і пам’яттю я почала думати десь п’ять років тому, приблизно тоді з’явилися перші дослідження з теми.
Якщо дивитися на розвиток студій пам’яті, то цій царині вже більш ніж 100 років. Коли у ХХ столітті починали думати про пам’ять, то головний фокус був саме на колективній пам’яті. Тут варто згадати студії французького соціолога Моріса Гальбвакса, який і ввів це поняття. До цього пам’ять сприймали як щось індивідуальне, що відбувається в мізках однієї людини. Але Моріс Гальбвакс показав, що насправді для того, щоб пам’ятати, нам потрібен колектив. І навіть якщо ми маємо дуже індивідуальні, інтимні спогади, то все одно проговорюємо їх у голові. І в такий спосіб послуговуємося мовою, а це вже колективне надбання.
У 80–90-х рр. минулого століття ми починаємо говорити про розмежування між пам’яттю та історією. Тут варто згадати французького історика П’єра Нора, який вважає, що варто говорити про місця пам’яті. Вони є носіями колективної пам’яті, яку продукує суспільство. І вона відрізняється від історії, адже остання відходить від колективної усної традиції передання знання і є більш аналітичною категорією. І тому він говорить про ці місця пам’яті, де ми можемо ще побачити зв’язок між колективним досвідом і пам’яттю. Тут йдеться власне про зв’язок між колективом і минулим.
На початку 2000-х ми підходимо до ще одного парадигматичного зсуву і починаємо говорити вже не про національну історію та пам’ять, а про транснаціональний, глобальний вимір. Тут величезну роль відіграли дослідники Голокосту, які показали, що пам’ять про Голокост є транснаціональною. Згодом у цю дискусію вступає Майкл Ротберг, який стверджує, що ця глобальна пам’ять не лише про Голокост. Він додає ще дискусію про постколоніальність і рабство й показує, що насправді ця пам’ять про такі трагічні епохальні події в історії теж транснаціональна і глобальна.
І потім відбувається ще один зсув — усвідомлення, що ми живемо в час величезних змін клімату, а також технологічних змін. Ця нова фаза усвідомлення того, що відбувається з антропоценом і технологіями починає називатися nonhuman, posthuman переворот. На цьому етапі в дискусію про пам’ять ми включаємо не лише людей, а й навколишнє середовище, природу і технології, зокрема ті самі соціальні мережі. І цей зв’язок між пам’яттю і природою стане центральним у моїй лекції.
Що таке соластальгія та екологічна етика?
Треба усвідомити, що в студіях пам’яті питання природи входить з тривогою про майбутнє. Тобто ми говоримо вже не про минуле, а про дуже тривожне майбутнє. Ці дискусії починаються зі страху перед тими змінами, які відбуваються через глобальне потепління. Оце свідчення катастрофи і змін навколишнього середовища породжує нові виклики для репрезентації та переосмислення ролі людини у світі. У цьому сенсі пам’ять має одне з центральних значень. Світ втрачає звичні обриси, і люди звертаються до минулого, щоб упоратися зі змінами й уявити майбутнє.
Уперше у студіях пам’яті про цей зв’язок між різними темпоральностями і змінами в навколишньому середовищі, які спричинені потеплінням, написав у своїй статті Solastalgia (2005) Глен Альбрехт. Для нього соластальгія — біль (страждання, горе), що описує форму емоційного або екзистенційного стресу, спричиненого негативно сприйнятими змінами в навколишньому середовищі. Як це все співвідноситься з минулим і пам’яттю? Дослідник пише про соластальгію як про своєрідну ностальгію за тим, що минуло, і за тим, що, можливо, вже не настане. Коли ми говоримо про ностальгію, спрямовану в майбутнє, то також співвідносимо її з нашими думками про минуле. Тобто соластальгія — це ностальгія за тим, що в минулому ми мали якийсь зв’язок з природою і це давало нам можливість дивитися з упевненістю в майбутнє. Зараз ми втрачаємо цю віру в майбутнє, тому що наше теперішнє говорить про те, що минуле вже не буде таким, як ми його можемо уявити.
І, що цікаво, майбутнє не буде вже таким, тому що ці зміни, які ми бачимо, не дають можливості подумати з надією про майбутнє. І цей страх за майбутнє впливає на те, як ми бачимо минуле: з ностальгією, з певним страхом, що так, як було, вже ніколи не буде.
Згодом дослідники починають дискутувати про те, що ж ностальгія означає для людства та як культура репрезентує ці страхи про майбутнє. І тут ми починаємо думати про репрезентації горювання, пов’язаного зі змінами навколишнього середовища. І про горювання, яке стосується не лише людей, а саме природи і тих умов навколишнього середовища, які ми втрачаємо. Коли розуміємо, що саме людина є рушієм цих негативних змін, це горювання пов’язане також із сильним почуттям провини. І ми починаємо переосмислювати етику — те, як ми думаємо про власне місце в суспільстві й на планеті. Тут уже йдеться про нову екологічну етику.
Тож коли дослідники пишуть про екологічне горювання, меланхолію, екохворобу, усе зводиться насправді до питання горювання за тим, що світ уже не буде таким, як раніше. У всіх цих питаннях підходимо також до проблем активізму й того, що ми можемо зробити. У цьому контексті людина починає розуміти себе як «геологічного агента», який впливає на Землю і перебіг історії. Змінюється навіть усвідомлення того, що є історією. Ця самокритична оцінка також включає рефлексію про власні обмеження і можливості на щось впливати.
У цьому контексті важливе питання уяви. Уявлення про минуле впливають на те, якими ми бачимо теперішнє і майбутнє. І це те, про що в студіях пам’яті говорять уже понад 100 років. Наші уявлення про майбутнє насправді теж формують уявлення про минуле і теперішнє, ставлять етичні й естетичні виклики. Тому можемо спостерігати, як культура уявляє собі цей постапокаліптичний стан, що нас чекає, і як ми можемо собі уявити майбутнє поза цими страхами. Більшість робіт із цієї тематики написані в європейському контексті. Вони досить теоретичні і звертають увагу переважно саме на ті зміни клімату, що стосуються всієї планети.
Як війна змінює комунікації про природу в Україні
Український контекст дає можливість подивитися на ці всі дискусії з іншої перспективи. У нас вже є небезпека — війна, що руйнує життя, природу і довкілля. Я думаю, що ці уявлення про майбутнє, в тому числі природи, що потерпає від війни, вкрай актуальні. Переконана, що цю дискусію про далекі теоретичні сценарії українські дослідники можуть насправді дуже збагатити практичними прикладами.
Коли говоримо про українську ситуацію, то хочу пояснити кілька термінів, якими оперую. По-перше, я вживаю поняття «радикальна війна», яке ввели Метью Форд та Ендрю Хоскінс у 2022 році. Вони написали книжку Radical War, у якій підкреслюють, що розвиток технологій зробив війну дуже доступною. Так, сьогодні через мобільні пристрої ми можемо бачити, як вона відбувається. Я маю досить критичний підхід до Форда і Хоскінса, тому що все-таки є велика різниця, дивишся ти війну з екрана чи живеш у ній. Але правда і в тому, що ці технології дають можливість мислити про війну з більш залученої позиції. У цій «радикальній війні» Форд і Хоскінс пишуть про значення технологій, а я більше дивлюся на те, як змінюється ставлення до природи і стосунки з нею, де всі залучені: і природа, і технології, і люди.
Також згадаю книжку Дар’ї Цимбалюк Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War. Вона насправді чудова і водночас страшна. Тут авторка показує, наскільки масштаб руйнації і наше розуміння екосистеми змінюється, коли втрачаємо цю екосистему. Дослідниця говорить про епістему смерті (Episteme of Death) — ті конкретні випадки, коли, наприклад, через війну деякі види рослин і тварин втрачають своє середовище існування і ми дізнаємося про них лише в контексті їхньої смерті. Війна Росії проти України, можливо, змінить правову парадигму навіть у тому, як працює правосуддя з питаннями злочинів проти людства і воєнних злочинів. Можливо, правоохоронцям вдасться внести урбіцид і екоцид до категорії злочинів проти людства, адже ці руйнування пов’язані з життям людини і планети, вони загрожують і спільноті, і природі.
Якщо ми серйозно сприймаємо зв’язок між усім живим на планеті, то насправді можемо по-іншому думати про злочини проти людства. Українські активісти багато працюють, щоб включити урбіцид і екоцид у злочини проти людства, за які треба відповідати. Причому екоцид стосується не лише України, адже природа не має національних кордонів. Те, що руйнується в Україні, впливає на екологію всієї планети. Саме в українському контексті багато дієвців, у тому числі президент Володимир Зеленський, часто згадують злочини не лише проти людей, а й інших істот.
Якщо аналізувати комунікації в Україні, то тварини і природа займають подекуди центральне місце. У такий спосіб ми можемо змінити уявлення про те, що таке війна, пам’ять і зв’язок між пам’яттю та навколишнім середовищем.
Американська історикиня, дослідниця історії Східної Європи, професорка інтелектуальної історії Європи Єльського університету Марсі Шор у Facebook гарно сформулювала дослідницькі виклики, про які нам слід подумати в контексті війни, на прикладі пса Патрона. «Його просування українськими стратегічними комунікаціями насправді досить геніальне: він розриває динаміку мімезису, яка так часто домінує в ситуації насильства, приймаючи радикально іншу тональність. Іронія полягає в тому, що саме собака має гуманізуючий ефект. Російські меседжі дегуманізують людей; українські меседжі гуманізують тварин».
Цей зв’язок між людиною і твариною у час війни є центральним, і коли ми дивимося на те, як про війну пишуть іноземні медіа, то вони дуже часто якраз і показують оце обличчя людськості, вміння українців зберегти не тільки своє життя, а й турботу про тварин. Це підкреслює контраст між українцями і росіянами.
Усі ми залежимо одне від одного: живі організми від неживих і навпаки
Останнім часом я спостерігаю зміщення цієї парадигми, коли ми починаємо фокусуватися не лише на житті людини, а й на тваринах і природі. Тут звернуся до поняття «гуманітарний наратив». Історик Томас Лекер ще у 1980-х роках писав про те, що саме в XVII столітті відбувся зсув, коли люди почали симпатизувати іншому просто тому, що це людина. Цей фокус допоміг сформувати те, що Лакер називає гуманітарним наративом, у результаті якого люди почали прихильно ставитися до іншого. Коли ми дивимося на цей зв’язок між нелюдськими живими істотами і людиною, то переформатовуємо цей гуманітарний наратив у постгуманітарний, включаючи в цей простір симпатії та співпереживання не лише до людей, а й до тварин і природи.
З’являється відчуття, що всі ми залежимо одне від одного: живі організми від неживих і навпаки. Так само, як тварини залежать від нас, ми — від них, природа залежить від нас, а люди — від неї. По суті, немає цієї картезіанської дихотомії людина — природа, яка з’явилася в уявленнях європейських філософів у XVII столітті. Ми всі взаємозалежні. І якщо цього не усвідомити, то шанси людства на майбутнє дуже обмежені.
EcoLab 2.0 реалізувала Літературна платформа «Фронтера» за підтримки програми Британської ради «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії», Інституту Адама Міцкевича, Центру довкіллєвої гуманітаристики Варшавського університету, Каталонського ПЕН і платформи «Алгоритм дій».
Джерело: Війна, природа і пам’ять: як працює екокритичний підхід у гуманітаристиці
